![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
chita_iЗабужко стверджує, що українці, на відміну від москалів мали «здоровий історичний консерватизм», тому що у української нації була своя шляхта. Не куртуазна (придворна, яку імпортував Петр І), а з лицарським корінням. (стор. 500)
Російська інтелігенція була «продуктом історичного дефіциту» покликаним компенсувати у російському суспільстві слабкість та несамостійність традиційних еліт (держава пожирала усі громадські інститути й найсильнішою «точкою опори» було імперське чиновництво). Інтелігенція «одним пакетом» мусила замінити політичну, релігійну та культурну еліту водночас. Вона була, по В. Липинському «здеклясована», (стор. 501) та всередині себе жила з диференціації, внутрішньої конкуренції, не вважала історичні цінності та громадську традицію вартою збереження. «тиражувала слабших власного розливу у таємній надії підпасти під сильного». Не мала моральної легітимації у своїх очах. Народники-«безгрунтяники», «люди розриву». Забужко вважає, що з певними колоніальними модифікаціями, українська інтелігенція і пішла відтворюватись далі тому що було знищено мазепінську «локальну спільноту». Тільки тепер замість Його Величності Народу виступає Його Величність Ринок.(стор. 503)
Старе вкраїнське народництво не мало ідеології «розкаяних дворян» та вважало себе по першу українцями, а потім вже дивилось на класову різницю. Особисто собі не дозволяло ексцесів (європейська традиція) «…незнаним собі синдромом т. зв. «мільйонерскої ощадності», котрим нині бавить жовту пресу «перша десятка» списків Форбсу: як то, мільйонер – і їздить на старому авто? Мільйонер – і ходить в старому халаті?», синтез «борців» і «ченців» у одній родині щоб сама родина набула гідності військово-чеченського ордену. Ця nobless як панцир утримує щоб не зробитися «російським інтелігентом». «Перефразовуючи С. Булгакова, можна сказати: хвороба українського духа є хвороба української інтелігенції – компенсаторного, на російський зразок продукту історичного дефіциту, породженого циклічно репродукованим розривом часів.» (стор. 504)
Тут знову цікаво звернутися за порівнянням до «Віх», де, може, найпромовистіше характеризує російську інтелігенцію як продукт «розриву» А. Ізґоєв: «У російської інтелігенції родини нема, - з гіркотою пише він, - вона не в стані побудувати свою родину» (Вехи стор. 99, 98). Це справді крайня межа, ultima Thule негативізму: раз відсутнє переємство в родині, значить, ніякої традиції не може бути в принципі, кожне нове покоління починає «з себе». За А. Ізґоєвим, «міцні ідейні родини <…> в Росії були поки що тільки серед слов’янофільського дворянства. Там, очевидно, були традиції, <…> існували позитивні цінності, тоді як у прогресивних родинах цього не було і діти найталановитіших наших прогресивних письменників, сатириків, публіцистів починали з того, що відверталися від своїх батьків.» (Там само с. 100). Отож даремно сьогодні наша громадськість обурюється, коли діти «націонал-патріотів» при першій нагоді емігрують з України, а діти дисидентів переходять у «прорадянський» табір. Підсвідомо ми все ще орієнтуємося на традиційну (патріархальну) ціннісну шкалу («який батько такий син»), не розуміючи, що ніяких «одідичених» цінностей сучасна вкраїнська інтелігенція якраз і не посідає. (стор. 507-508)
«…культурний націоналізм – осягнення суверенності свого народу через культуру, а не через державу, …духовно усправедливлював українську «інтелігенцію традиції» - не як некрасовського «народного заступника» за мужика перед властями» (стор. 508)
«народ (мужик) фетишизується насамперед в якості морального «кредитора» й «працедавця»… Інтелігент розриву чується винним народу головно на тій підставі, що є вигодуваний його «твердим мужицьким хлібом» (І. Франко) насамперед практично віддячитися, «відробити» мужикові за його «хліб», - полегшивши йому умови життя. На цьому психологічному ґрунті й утверджується той специфічний утилітаризм російського народництва, «який заперечує всі абсолютні цінності і єдину моральну ціль вбачає у служінні суб’єктивним, матеріальним інтересам «більшості» (або народу)». Франк С, Етика Нігілізма Вехи с. 178, - і народництво обертається, як точно визначив С. Франк, «нігілістичною релігією земного благополуччя». Це й розуміють у нас під демократизмом аж до сьогодні.
Іронія в тому, що якраз «інтелігенція традиції», з усім її духовним аристократизмом, була не порівняно послідовніше у своєму демократизмі, ніж «інтелігенція розриву». Для переконливості дозволю собі довшу цитату зі спогадів міністра закордонних справ ЗУНР Л. Цегельського про переговори в листопаді 1918 р. в тим самим Винниченком уже в іпостасі політичного діяча – голови Директорії УНР. Змальована Л. Цегельським сцена обіду в «ставці» наших «народників» до déjà vue нагадує репортажі сьогоднішніх глянсованих журналів із життя пострадянської еліти: «Обід був царський. Я бував на обідах у першорядних ресторанах Відня чи Берліна, навідувався ще до війни у ресторани Києва, їв і про ґалевому цісарському столі в австійському Бурґу і в намісників та міністрів, пригощався і в гетьмана, проти обід, яким нас гостила соціалістична Директорія Української Народної Республіки трудового народу, перевершив усе. Після галицької мізерії, де ми – члени влади – харчувалися по малих трактирнях, мені видавалося це просто розпустою. І страва, у царській сальонці і на царській посудині подана, чомусь не лізла в горло. Директорія справляла на мене враження т. зв. парвеню. У гетьмана – бувало – я почувався значно краще. Там приймали по-панські, цебто вишукано та культурно, однак помірковано, навіть доволі скромно. Тут, у революційній «головній ставці» їли і забагато, і розкішно. Що ж то буде, як ці соціалісти стануть дійсними володарями України?..» (Цегельский Лонгин. Від леґенд до правди: Спомини про події в Україні, зв’язані з Першим листопадом 1918 р. – Львів:Свічадо, 2003. с. 140)
Ключове слово у цьому уривку, який коментарів не потребує, - «розпуста». Л.Цегельський вживає його ще не в сучасному, звуженому до суто сексуальної конотації значенні, а в питомому, «старому» українському: у добу бароко це був синонім «сваволі». Почуття обранства (в Українчиній термінології «марної пихи») як тої форми зверхності над іншими, при якій тобі приділено у пасивну власність (для споживання) виняткові розумові або матеріальні блага (у радянській термінології «спецрозподільник»), справді є за своєю природою свавільницьке - і характеризує, всупереч стереотипам, зовсім не традиційну інтелігенцію «шляхетського кореня» (для якої її «приватне право» privy-legia, було, на тлі загального, тільки синонімом підвищених обов’язків), - а як раз «нову», «безгрунтянську», з традиційним «приватним правом» незнайому (А. Ізґоєв у «Віхах» констатує появу цього почуття в онтогенезі пересічного російського інтелігента вже на шкільній лаві: « «Розвинений» гімназист не тільки ставиться з презирством до своїх учителів, батьків та інших простих смертних, що його оточують, але пригнічує своєю величчю й товаришів по класу, незнайомих з нелегальною літературою. … Ця пихатість ще більше розвивається у душі юнака в університеті, і перетворюється, безсумнівно, в одну з характерних рис нашої інтелігенції взагалі, духовно-пихатої і ідейнр-нетерпимої.» (Изгоев Об интеллигентной молодежи, Вехи с. 103). Тут початок добре знайомого нам більшовицького «вождізму», який в історичному фіналі зовсім логічно приводить до «царських обідів» та «спецрозподільників»).» (стор. 509-512)
Оксана Забужко Notre Dame D’Ukraine: українка в конфлікті міфологій
Російська інтелігенція була «продуктом історичного дефіциту» покликаним компенсувати у російському суспільстві слабкість та несамостійність традиційних еліт (держава пожирала усі громадські інститути й найсильнішою «точкою опори» було імперське чиновництво). Інтелігенція «одним пакетом» мусила замінити політичну, релігійну та культурну еліту водночас. Вона була, по В. Липинському «здеклясована», (стор. 501) та всередині себе жила з диференціації, внутрішньої конкуренції, не вважала історичні цінності та громадську традицію вартою збереження. «тиражувала слабших власного розливу у таємній надії підпасти під сильного». Не мала моральної легітимації у своїх очах. Народники-«безгрунтяники», «люди розриву». Забужко вважає, що з певними колоніальними модифікаціями, українська інтелігенція і пішла відтворюватись далі тому що було знищено мазепінську «локальну спільноту». Тільки тепер замість Його Величності Народу виступає Його Величність Ринок.(стор. 503)
Старе вкраїнське народництво не мало ідеології «розкаяних дворян» та вважало себе по першу українцями, а потім вже дивилось на класову різницю. Особисто собі не дозволяло ексцесів (європейська традиція) «…незнаним собі синдромом т. зв. «мільйонерскої ощадності», котрим нині бавить жовту пресу «перша десятка» списків Форбсу: як то, мільйонер – і їздить на старому авто? Мільйонер – і ходить в старому халаті?», синтез «борців» і «ченців» у одній родині щоб сама родина набула гідності військово-чеченського ордену. Ця nobless як панцир утримує щоб не зробитися «російським інтелігентом». «Перефразовуючи С. Булгакова, можна сказати: хвороба українського духа є хвороба української інтелігенції – компенсаторного, на російський зразок продукту історичного дефіциту, породженого циклічно репродукованим розривом часів.» (стор. 504)
Тут знову цікаво звернутися за порівнянням до «Віх», де, може, найпромовистіше характеризує російську інтелігенцію як продукт «розриву» А. Ізґоєв: «У російської інтелігенції родини нема, - з гіркотою пише він, - вона не в стані побудувати свою родину» (Вехи стор. 99, 98). Це справді крайня межа, ultima Thule негативізму: раз відсутнє переємство в родині, значить, ніякої традиції не може бути в принципі, кожне нове покоління починає «з себе». За А. Ізґоєвим, «міцні ідейні родини <…> в Росії були поки що тільки серед слов’янофільського дворянства. Там, очевидно, були традиції, <…> існували позитивні цінності, тоді як у прогресивних родинах цього не було і діти найталановитіших наших прогресивних письменників, сатириків, публіцистів починали з того, що відверталися від своїх батьків.» (Там само с. 100). Отож даремно сьогодні наша громадськість обурюється, коли діти «націонал-патріотів» при першій нагоді емігрують з України, а діти дисидентів переходять у «прорадянський» табір. Підсвідомо ми все ще орієнтуємося на традиційну (патріархальну) ціннісну шкалу («який батько такий син»), не розуміючи, що ніяких «одідичених» цінностей сучасна вкраїнська інтелігенція якраз і не посідає. (стор. 507-508)
«…культурний націоналізм – осягнення суверенності свого народу через культуру, а не через державу, …духовно усправедливлював українську «інтелігенцію традиції» - не як некрасовського «народного заступника» за мужика перед властями» (стор. 508)
«народ (мужик) фетишизується насамперед в якості морального «кредитора» й «працедавця»… Інтелігент розриву чується винним народу головно на тій підставі, що є вигодуваний його «твердим мужицьким хлібом» (І. Франко) насамперед практично віддячитися, «відробити» мужикові за його «хліб», - полегшивши йому умови життя. На цьому психологічному ґрунті й утверджується той специфічний утилітаризм російського народництва, «який заперечує всі абсолютні цінності і єдину моральну ціль вбачає у служінні суб’єктивним, матеріальним інтересам «більшості» (або народу)». Франк С, Етика Нігілізма Вехи с. 178, - і народництво обертається, як точно визначив С. Франк, «нігілістичною релігією земного благополуччя». Це й розуміють у нас під демократизмом аж до сьогодні.
Іронія в тому, що якраз «інтелігенція традиції», з усім її духовним аристократизмом, була не порівняно послідовніше у своєму демократизмі, ніж «інтелігенція розриву». Для переконливості дозволю собі довшу цитату зі спогадів міністра закордонних справ ЗУНР Л. Цегельського про переговори в листопаді 1918 р. в тим самим Винниченком уже в іпостасі політичного діяча – голови Директорії УНР. Змальована Л. Цегельським сцена обіду в «ставці» наших «народників» до déjà vue нагадує репортажі сьогоднішніх глянсованих журналів із життя пострадянської еліти: «Обід був царський. Я бував на обідах у першорядних ресторанах Відня чи Берліна, навідувався ще до війни у ресторани Києва, їв і про ґалевому цісарському столі в австійському Бурґу і в намісників та міністрів, пригощався і в гетьмана, проти обід, яким нас гостила соціалістична Директорія Української Народної Республіки трудового народу, перевершив усе. Після галицької мізерії, де ми – члени влади – харчувалися по малих трактирнях, мені видавалося це просто розпустою. І страва, у царській сальонці і на царській посудині подана, чомусь не лізла в горло. Директорія справляла на мене враження т. зв. парвеню. У гетьмана – бувало – я почувався значно краще. Там приймали по-панські, цебто вишукано та культурно, однак помірковано, навіть доволі скромно. Тут, у революційній «головній ставці» їли і забагато, і розкішно. Що ж то буде, як ці соціалісти стануть дійсними володарями України?..» (Цегельский Лонгин. Від леґенд до правди: Спомини про події в Україні, зв’язані з Першим листопадом 1918 р. – Львів:Свічадо, 2003. с. 140)
Ключове слово у цьому уривку, який коментарів не потребує, - «розпуста». Л.Цегельський вживає його ще не в сучасному, звуженому до суто сексуальної конотації значенні, а в питомому, «старому» українському: у добу бароко це був синонім «сваволі». Почуття обранства (в Українчиній термінології «марної пихи») як тої форми зверхності над іншими, при якій тобі приділено у пасивну власність (для споживання) виняткові розумові або матеріальні блага (у радянській термінології «спецрозподільник»), справді є за своєю природою свавільницьке - і характеризує, всупереч стереотипам, зовсім не традиційну інтелігенцію «шляхетського кореня» (для якої її «приватне право» privy-legia, було, на тлі загального, тільки синонімом підвищених обов’язків), - а як раз «нову», «безгрунтянську», з традиційним «приватним правом» незнайому (А. Ізґоєв у «Віхах» констатує появу цього почуття в онтогенезі пересічного російського інтелігента вже на шкільній лаві: « «Розвинений» гімназист не тільки ставиться з презирством до своїх учителів, батьків та інших простих смертних, що його оточують, але пригнічує своєю величчю й товаришів по класу, незнайомих з нелегальною літературою. … Ця пихатість ще більше розвивається у душі юнака в університеті, і перетворюється, безсумнівно, в одну з характерних рис нашої інтелігенції взагалі, духовно-пихатої і ідейнр-нетерпимої.» (Изгоев Об интеллигентной молодежи, Вехи с. 103). Тут початок добре знайомого нам більшовицького «вождізму», який в історичному фіналі зовсім логічно приводить до «царських обідів» та «спецрозподільників»).» (стор. 509-512)
Оксана Забужко Notre Dame D’Ukraine: українка в конфлікті міфологій
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2012-12-02 06:50 pm (UTC)Тому якось все не клеїться... А взагалі якось так дивно, що аристократи врятують Україну. І якщо "мирське" немає сенсу, то боротися за рівні права для "мужика" немає сенсу, адже треба розвивати духовність. Власне, в цьому і вбачають слабкість східноєвропейської інтелігенції, що вона вважає політику "брудною справою" і не пхається до неї. Так що якась така суперечність: рівність, завдяки якій О.Забужко здобула освіту, нею тепер ганиться, чи я щось не так зрозумів?
Це як критикуват капіталізм в соц.мережах: абсурдно, бо лише завдяки капіталізму і існують соц. мережі
no subject
Date: 2012-12-02 09:00 pm (UTC)не те, щоб не клеїться. клеїться, якщо сприймати, що аристократія має сумління, розумне обмеження і борг служіння і критичне відношення до "народу", який вона не ставить вище за себе.
no subject
Date: 2012-12-02 09:33 pm (UTC)Натомість Забужко змішує два поняття і робить різні висновки.
З Вашим трактуванням я згоден, але краще вже тоді таких людей називати "аристократами духу", або "елітою" (теж у ціннісно-культурному значенні, тобто як творців нових культурних "програм")
no subject
Date: 2012-12-02 09:07 pm (UTC)до чого тут рівність з освітою?
no subject
Date: 2012-12-02 09:36 pm (UTC)О.Забужко здобула освіту в СРСР, тобто є продуктом радянської освітньої системи, яка є породженням "дегенератів духу", що відчували прагнення матеріально задобрювати "народ". А тепер вона каже, що то була погана ідея.
От і пропоную альтернативну історію: в таких умовах вона не мала б шансів здобути вищу освіту (точніше, імовірність була б дуже малою).
no subject
Date: 2012-12-03 04:58 am (UTC)Тому, москальщина спочатку зробила Україну "селянською" і неосвіченою, знищила думаючий клас, а потім стали вчити селян при совку? Щось і тут не клеїться.
(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:no subject
Date: 2012-12-03 09:11 am (UTC)2. ви так кажете, наче радянська влада не влаштовувала класоцид, зокрема, і різко обмеживши доступ до вищої освіти всіх непролетарів.
3. тоді треба вважати, що радянська влада прийшла у всю Європу.
Що-що, а про аристократію Духу Забужко взагалі вже весь язик собі зчесала.
(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:no subject
Date: 2012-12-02 09:34 pm (UTC)no subject
Date: 2012-12-03 05:00 am (UTC)no subject
Date: 2012-12-03 09:34 am (UTC)(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:no subject
Date: 2012-12-03 10:35 am (UTC)no subject
Date: 2012-12-03 02:27 pm (UTC)Тобто, ваша версія, що якщо Забужко вивчилася при "совєтах" так критикувати совок вже не може? Де вона взагалі каже, що освіта загальна не потрібна чи погана чи шкідлива?
По вашій логіці, соціальні мережі капіталізму критикувати не можуть, бо з'явилися завдяки, Забужко народницьке бидляцтво критикувати не може, бо це народники прийшли до влади і її вивчили? Може то батьки її вивчили? Невже до народників не існувало освіти?
(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:no subject
Date: 2012-12-03 04:44 am (UTC)Я не знаю біографію Забужко, але, здається, вона казала, що ніколи не ходила у радянську школу. Що її все життя навчали дома. Як вони примудрилися у совку, я не знаю. Як і не знаю, як вона так легко знайшла гранти щоб працювати за кордоном у важкі буремні 90і роки.
Ну якщо соц.мережи існують за рахунок капіталізму, зовсім не означає, що його неможна критикувати НМД. )
На мене діє заспокійливо переписувати Забужко, не те що я згодна з кожним її словом. Окрім того, мені цікаво послухати думки про те що вона стверджує.
no subject
Date: 2012-12-03 09:31 am (UTC)і вони не преклонялись перед Федькою, не вважали "народ" за носія істини і правди, вважаючи, що народ потрібно підтягувати до свого рівня, а не опускатися на селянський, що було характерно для російських "народників".
Ця традиція - захоплюватись народом і вважати все, що він каже чи робить вершинним, добре видно і в російській літературі, зокрема, у Толстого Платона Каратаєва саме так сприймає П"єр, а у Горького взагалі найкращі персонажі - це босяки типу Челкаша. Плюс відчувати свою провину перед народом.
Порівняйте, як гнівно картає Шевченко своїх "земляків".
Тобто, ця традиція: вважати, що народ - це тільки пролетарі і селяни, представники нижчих класів, а інтелігенція і аристократія до народу не належить; вона питомо російська і поширились завдяки зусиллям рос.культури - і досі являється традиційною і для СРСР і для пост-СРСР, зокрема, і для України. (само собою, і для Росії) - тільки зараз вже здається, зі знаком мінус: прийнято сварити недолугий народ, але все одно виключаючи себе з нього, як наче зі сторони.
P.S. до слова, в РФ зараз існують письменники, які страшенно сварять Петра 1, який, на їх думку відірвав декілька станів від народного кореня, накинувши європеїзм,нехарактерний для московської народної культури.
(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:no subject
Date: 2012-12-03 11:12 am (UTC)ідею про аристократію духу мені імпонує, але прив*язувати її до конкретної соціальної групи? вже пробачте: ось цей німець (http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BB_%D0%9C%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D0%B0%D0%B9%D0%BC) (який єврей угорського походження, що став британським соціологом) писав, що інтелігенція - надкласова, бо рекрутується з різних соц. верств. І ця позиція більш виправдана, ніж пошуки зв*язків між земельною аристократією та аристократією духу.
(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:no subject
Date: 2012-12-02 08:57 pm (UTC)----
це не той, що дід Тягнибока?
no subject
Date: 2012-12-03 04:45 am (UTC)no subject
Date: 2012-12-03 08:56 am (UTC)Прадід по матері Лонгин Цегельський був депутатом Віденського сейму, одним з ініціаторів створення Західноукраїнської Народної Республіки. Від імені ЗУНР на Софійській площі у Києві він зачитував Акт злуки між ЗУНР і УНР. З родини Олега - академік Іван Крип'якевич, отець Микола Цегельський і отець Роман Лиско, замурований живцем енкаведистами в тюрмі на Лонського у Львові, - обидвох беатифікував папа Іван Павло ІІ під час свого візиту в Україну.
(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:(no subject)
From:no subject
Date: 2012-12-03 06:47 pm (UTC)no subject
Date: 2012-12-03 08:18 pm (UTC)no subject
Date: 2012-12-04 04:12 am (UTC)no subject
Date: 2012-12-04 04:15 am (UTC)no subject
Date: 2012-12-04 04:17 am (UTC)no subject
Date: 2012-12-04 04:18 am (UTC)(no subject)
From:no subject
Date: 2012-12-04 04:11 am (UTC)