Влада - ідеал приматів

Початок тут

Розділ VI
ФІНАНСОВЕ ТА МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДГОТОВКИ І ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ

Стаття 26.
ФІНАНСУВАННЯ ВИБОРІВ
1. Витрати на підготовку і проведення виборів кандидатів здійснюються за рахунок виборців дільниці, які сплачують дільничній виборчій комісії суму 10 гривень в рік з кожного виборця. Оплата здійснюється протягом січня місяця кожного року. У випадку несплати громадянином податку на вибори стягнення відбувається в судовому порядку.

Стаття 27.
Виборчий фонд кандидатів не обмежується. Важливі не гроші, а думки, ідеї, програми та їх втілення у життя. Гроші брехунів та обіцяльників не окупляться, бо вони швидко будуть відсторонені виборцями.

Стаття 28.
Зібрана сума на дільниці 100.000 гривень в рік (орієнтовно 10000$ в цінах березня-квітня 2014 р.) розподіляється так:

№ Куди направляються кошти Розрахунок Сума
Гривень в рік Примітки
1 Доплата чотирьом відповідальним 4*12місяців *1000грн.місяць 48000
2 Сайт дільниці 10000
3 Доплата за роботу програміста 12місяців *1000грн.місяць 12000
4 Передається на обласний з’їзд Відповідальних. 2000
5 Передається на Український з’їзд Відповідальних. 2000
6 Резервний фонд. Практика покаже: можливе зменшення суми податку з громадян, або збільшення суми на оплату відповідальних та або програміста. 26000 На оренду приміщень, на звукову апаратуру тощо.

Так як кількість виборців становить (дуже приблизно) 45.000.000 громадян, то число дільниць буде 4500.

Вартість (ціна) довільної кількості виборів та референдумів в Україні в рік становить 45.000.000*10=450.000.000 або 450 мільйонів гривень, тобто 0.45 мільярда гривень. При нинішній вартості виборів 1.9 мільярда на одні вибори це економія коштів 1.9-0,45=1.45 мільярда або 1450 мільйонів гривень тільки на одних президентських виборах в 2014 році не враховуючи парламентські вибори. З врахуванням парламентських виборів сума економії коштів буде 2.9 мільярда гривень.


Розділ VII
ВИСУВАННЯ І РЕЄСТРАЦІЯ КАНДИДАТІВ

Стаття 29.
ЗАГАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ВИСУВАННЯ КАНДИДАТІВ
1. Висування кандидатів розпочинається за місяць і закінчується за 15 днів до дня голосування.

2. Право висування кандидатів у Обрані здійснюється через партії, громадські організації, або шляхом самовисування у порядку, передбаченому цим Законом.

3. Одна і та ж особа може бути включена лише до одного виборчого списку кандидатів у Обрані.

4. Кандидати в президенти, депутати ВР, голови адміністрацій подають документи в Центральну комісію зборів Відповідальних.

5. Кандидати в обласні Ради, судді, голови міст подають документи в обласне комісію зборів відповідальних.

6. Кандидати, що обираються на одній дільниці подають документи комісії цієї дільниці.

(  читати далі  )

Вперше запропонований 26 грудня 2013 р. Сьогодні 9 квітня 2014 року.

Сьогодні спостерігала як обухівська Самооборона спромагається відправити у відставку головного ДАІшника міста Обухова Київської області під приміщенням міліції старого міста, та вимагала розслідування справи по вивозу великої кількості чернозему на машинах без номерів, подію яку ігнорували мєнти бо не було «розпорядження», тобто фактично кришували, а тепер кажуть «які у вас докази?». Дядя з натовпу (але не з самооборони) сказав мені чомусь що землю вивіз Литвин, чи я так зрозуміла. Мені достеменно невідомо.

Знаючи що чиновник розуміє тільки два аргументи: страх та користь, вважаю що Самооборона обухівщини є погано організованою, та не достатньо жорстко розмовляє з бюрократами. До події треба було задіяти юристів, пресу, депутатів, автомайдан. Столичні організації на крайняк. Як вже починаєш якусь справу, треба її вигравати, а не тупцювати з ноги на ногу.

Томас Пікеті (Thomas Piketty) парижська економічна школа та його книжка Le Capital au XXIe siècle (Капітал у XXI сторіччі) що виходить цього року

43х річний вчений зробив історичне дослідження розвитку економіки та накопичення багатства у 20и країнах світу та прийшов до цікавих висновків що вважається можуть змінити сучасний світ. Його книжка Le Capital au XXIe siècle опублікована французькою мовою у 2013 році і у цьому перекладена англійською мовою. У книжці розкривається яким чином продукується концентрування багатства і його розподіл що відбувався протягом останніх 250 років. У своїй книзі Пікеті стверджує, що коли швидкість накопичення капіталу перевищує швидкість розвитку економіки країни, то зростає нерівність.

Пікеті показує, що сучасний економічний ріст і поширення знань дозволили нам уникнути нерівностей у апокаліптичному масштабі передбачені Карлом Марксом. Але ми не змінили глибинні структури капіталу і нерівності настільки, наскільки думалося в оптимістичні десятиліття після Другої світової війни. Основним рушієм нерівності є тенденції повернення вкладеного капіталу скоріші ніж темпи економічного росту, сьогодні загрожує генеруванням росту крайньої нерівності, що піднімає ажіотаж невдоволення і підриває демократичні цінності. Тим не менш, економічні тенденції не є форс-мажорними обставинами ні діями богів. Політична активність приборкувала небезпеку нерівності в минулому, і може зробити це знову.

Автор пропонує що треба зробити, щоб уникнути домінування та відродження родового (патерналістського капіталізму). Він стверджує що треба ввести прогресивне світове оподаткування щоб допомогти вирішити поточну проблему підвищення нерівності. Його робота підвергає радикальному сумніву оптимістичну гіпотезу російського економіста Семена Кузнеця що встановлює прямий зв'язок між економічним розвитком і перерозподілом доходів, підкреслюючи важливість політичних та фіскальних органів у встановленні податків і доходів і, отже, в історичній еволюції економічного розподілу багатства.

Нобелевський лауреат в економіці Поль Кругман (Paul Krugman) стверджує що дослідження Томаса Пікеті буде бестселлєром цього десятиріччя.

Джерела:

http://es.wikipedia.org/wiki/Thomas_Piketty
http://www.hup.harvard.edu/catalog.php?isbn=9780674430006
http://www.envio.org.ni/articulo/4818

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=7TLtXfZth5w

Originally posted by notabler at Моя тетя–героиня войны

Ганна Черкаська



Тарас Шевченко називав побратимами Василя Штернберга, Якова де Бальмена та Віктора Забілу. Віктор Забіла народився у 1808 році на чернігівському хуторі Кукуріківщина. Його батько Микола з козацького полковницького роду Забіл, а мати - Надія Риба, внучка гетьмана Полуботка. Був батько відомим медоваром, зберігав рецепти горілок Розумовських і Полуботків. На лихо, татусь після однієї дегустації замерз по дорозі додому. Довелося вдові самій усьому лад давати, трьох синів і дочку до гімназії готувати. Учився Віктор у гімназії вищих наук у Ніжині, сидів на одній лаві зі своїм запеклим суперником Миколою Гоголем. Потім гусар служив у війську. І от 17-літня волошковоока Любка Білозерська (рідна сестра майбутньої дружини Куліша) закохалася у 25-літній чорнявого, кароокого майора. Красуня сказала своє: «Так!» і за згодою батьків призначили весілля на 7 листопада 1834 року. Віктор Забіла вже приготував барильця вишневого меду, але багатому сусідові Іванові Боголюбцеву батько Люби не зумів відмовити, тому дівчина зламала слово, дане Вікторові. Від цього безталанного юнака охопила розпука й він написав «Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку». Згодом вірші «Не плач, дівчино», «Голуб», «Човник» В. Забіла сам поклав на музику. У той час його поезії були добре відомі, поширювались у рукописних збірках, виконувались як народні пісні. Бувало, однолюб заходив до веселого закладу у супроводі кількох циганчат, які витанцьовували й співали, сідав посеред зали й починав співати, граючи на кобзі. Та найбільшим захопленням Забіли стали бальзами, горілки, меди, наливки; випробовування та вдосконалення рецептів. Кажуть, були напої і цілющі, і питущі, і приворотні і відворотні... Була у нього й колекція особистих чарок друзів.

Як людину веселої щирої вдачі, прекрасного кобзаря й виконавця власних пісень, медовара запрошували до себе поміщики-сусіди. Так відставний майор у 1838 р. вперше потрапив до Василя Тарнавського у Качанівку, де познайомився з художником Василем Штернбергом і композитором Михайлом Глинкою. Поезії настільки запали в душу Глинці, що він відклав роботу над пушкінською «Руслан і Людмила» і не заспокоївся, поки не написав романси на слова Забіли. Скоро весь Петербург заспівав «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку». Вася Штернберг намалював тоді портрет Забіли, привіз Шевченкові рукопис збірки В. Забіли. Тарас Григорович познайомився з поезіями та надіслав Забілі примірник поеми «Гайдамаки» з написом: «На заочне знайомство».

В. Забіла дружив із Т. Шевченком, зустрічався з ним у Качанівці, Мойсівці, Києві. Зупинившись у Тарновського в Качанівці, Тарас попросив послати гінця за В. Забілою. Віктор примчався разом з тим гінцем. За час перебування Тараса в Качанівці вони не розлучалися. Вони і зовні були як старший і молодший брат: приземкуваті, кароокі. Тарас перейняв від Віктора звичку, складати вірші, підіграючи собі на кобзі або гітарі. Тоді ж у Тарновського народилася думка видати збірочку поезій В. Забіли під назвою «Пісні крізь сльози», за словами І. Франка, «Первоцвіт української поезії».
У червні 1843 р. на балу у Волховської в Мойсівці В. Забіла познайомив Т. Шевченка з Ганною Закревською, дружиною полковника. Саме тоді Тарас Григорович зустрівся з Євгеном Гребінкою, Яковом де Бальменом, а вранці веселі друзі - мочеморди поїхали до Яготина, далі до неперевершеного поета Українських горілок Віктора Забіли, потім у маєток де Бальменів, згодом до Закревських у Зелену Рудку. Віктор Забіла був він улюбленим гостем у Закревських, тому кілька разів привозив до них Тараса. Там він відволікав Платона Закревського своїми настоянками, грою в карти, до чого полковник був великий любитель.
Виїхав Тарас до Петербурга, захопивши дюжину барилець, пляшок цілющих Забілиних настоянок на всі випадки життя.

Восени 1844 до Тараса навідувалася Ганна Закревська, яка була в столиці разом із чоловіком. Пригощалися Вікторовою «коханівкою». А в липні 1845р., Ганна народила донечку Софію. Платон не хотів бачити дитину, але Тарасу не дали навіть на неї поглянути. Нещасну Ганнусю загнав у землю ненависний Платон. Донечка Соня зачахла в пансіоні у Франції.

Взимку 1847 р. Шевченко жив на хуторі Кукуріківщина. З того часу Віктор Забіла зберігав недоторкану пляшку слив’янки («Тарас приїде – розіп’ємо!»). Тоді ж Т. Шевченко намалював портрет В. Забіли, а у повісті «Капитанша» з симпатією описав друга під іменем Віктора Олександровича.
П. Куліш – у повісті «Майор» теж описав В Забілу, якого люто не любив. Адже весь Петербург тішився переказами, як на прохання О. Білозерської, дружини Панька, Забіла приготував зілля-відворот від Марка Вовчка. Після чого Куліш переймався дармовисом і кохання до Марії здиміло.
Коли Віктор Забіла прогайнував маєток, він на материнські гроші, викупив поштову станцію у Борзні. Останній шлях Тараса проліг через його поштову станцію. Віктор забрав зі своєї станції кращих коней, найкращу збрую, всі килими, і очолив похоронну процесію. Він навіть спав у дворі в обнімку з труною Тараса. Приїхали до Києва, далі потрібно було добиратися пароплавом. Залишив Забіла коней незнайомим людям і в чому був, поплив на пароплаві з Києва до Канева, везучи заповітну слив’янку, і горював, коли пляшка впала на палубу й розбилася. Окрім труни з тілом Побратима він не бачив нікого і нічого. Життя для нього закінчилося. Брав Віктор Забіла участь у впорядкуванні могили Т. Шевченка. Останнім віршем у житті, який він написав, була «Молитва про Тараса».

У день 35-річня невдалого весілля прийшов Віктор на хутір «Кукуріківку». Увійшов до покинутого будинку, викопав барильце вишневого меду, призначеного до весілля. Вийняв із шафи чарки друзів: Тараса Шевченка, Михайла Глинки, Якова де Бальмена, Віктора Закревського, Василя Штенберга, Опанаса Марковича. Наповнив їх і почав останню Тризну: чокався з чаркою кожного свого побратима, говорив кожному прощальне слово…
Вранці однолюба знайшли сплячого вічним сном, з блаженною усмішкою на вустах.

Ненависть – российское оружие. Для создания конфликта не нужно оружие, оно может пригодиться в последнюю очередь. Для начала конфликта нужна ненависть – армян к азербайджанцам, русских к украинцам, абхазов к грузинам, ингушей к осетинам, узбеков к туркам – месхетинцам или кыргызам.

Придумываются истории, работает пропаганда – создается образ давнего врага, приводятся фальшивые исторические «факты», и вот люди, еще недавно приглашавшие соседей на борщ, шашлык или плов, начинают коситься, искать причину для спора, подогревая свою ненависть.

Когда – то покойный российский журналист Андрей Черкизов хвастал, что он был первым официальным цензором во время осетино-ингушского конфликта. Но было уже поздно – в руках противостоящих уже было оружие. В Советском Союзе была заложена ненависть изначально, укрепившаяся в самовольном создании советских республик, когда Сталин рисовал как ему вздумается границы, создавая поводы для будущих конфликтов. Называя республики национальными, коммунисты начали создавать «истории» титульных наций, в которых искажались даты, события и герои.

Так странным образом в Центральной Азии появились Таджикская ССР с четвертью населения этнических узбеков, и в Узбекской ССР – с несколькими миллионами этнических таджиков. А если сравнить учебники истории, то они отличались только этнонимами: в таджикской – «великие таджики», в узбекской – на основе тех же фактов – «великие узбеки». Хотя до Российской империи в Бухарском эмирате жили как те и так и другие.

Историки старались. Придумывали объяснения величавости одних и принижения других. Российская история в современном изложении может выглядеть не хуже китайской династии Инь, существовавшей с 8 тысячелетия до нашей эры. В поисках величия доходило до абсурда: лет 25 назад я присутствовал при споре двух академиков – армянского и азербайджанского, которые убеждали друг друга в том, кому принадлежал найденный в пещеры Азых фрагмент челюсти протонеандертальца, древнему армянину или древнему азербайджанцу.

В мире мало моноэтнических стран, но на постсоветском пространстве, в результате многочисленных войн и государственных пертурбаций, создана основа для межнациональных конфликтов. Сдерживать их – долг любого государства, но использовать и поддерживать – тяжкое преступление. В Российской империи была стратегия переселения народов, позволявшая решать демографические, экономические и геополитические проблемы. В 1751 году переселили болгар в Бессарабию, в 19 веке украинцев – в Грузию, черкесов и абхазов в Османскую империю, греков из Османской империи в Грузию, русских в Крым и Восточную Украину.

Советский Союз эту традицию развивал масштабно, выселяя часть населения, а начиная с 1937 года депортации подверглись целые народы. В 1918 – 25 годах выселялись казаки, не принимавшие советскую власть, в 30 – х годах финны – ингерманландцы Ленинградской области, потом украинские поляки, латыши, литовцы и эстонцы.

Выселение народов началось в 1937 году с корейцев Сахалина и Дальнего Востока, их отправили в Центральную Азию. В 1941 году были выселены все поволжские немцы, начиная с 1943 года депортации подверглись карачаевцы, калмыки , чеченцы и ингуши, балкарцы, крымские татары, месхетинские мусульмане. Из Армении и Грузии выселялись азербайджанцы, из Азербайджана курды и армяне, из Краснодарского края – понтийские греки и армяне.

Чудовищная тоталитарная машина ломала судьбы огромного количества людей, терявших свои дома и свою землю. Они попадали на чужую землю, в чужую культуру, чужой язык, но именно это надо было инициаторам депортации – растворение и обретение новой культуры – советской, и единого языка – русского. Потом страшное возвращение домой, после прощения советской властью, и боль – от захваченных домов и заброшенных кладбищ предков.

Советская власть ненавидела население и хотела, чтобы население ненавидело друг друга. Постсоветская власть продолжает традицию ненависти. Эта бомба замедленного действия. Еще много лет люди будут приходить в себя, пытаясь понять, что с ними сделали. Пока они думают, политики с удовольствием используют их ненависть – явную или скрытую. И, к сожалению, пока успешно.

Олег Панфилов,
Профессор Государственного университета Илии (Грузия)
Джерело

Ганна Черкаська

19 травня 1861 р. у храмі Різдва Христа Спасителя в Києві, де була виставлена домовина з тілом Тараса Шевченка, відбулася панахида. У Києві з Кобзарем прощалися студенти, багато городян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати Тараса в Києві. Але переважили ідея з Чернечою горою, бо за життя Шевченко мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева». 20 травня на пароплаві «Кременчук» прах Кобзаря прибув до Канева.

Пророка нації поховали як гетьмана України. Чернеча гора, де був старий козацький монастир, де поховані гетьмани Іван Підкова, Яків Шах та Самійло Кішка, пригорнула сина України.



Приятель Т. Шевченка, який узяв на себе увесь тягар перепоховання Кобзаря, догляд за його могилою, художник, автор спогадів Григорій Честахівський. Він народився у с. Нова Прага, Херсонської губернії. У 21 рік він мав дружину та 4-річну дочку, які мешкали у Новій Празі.

З 1858 р., коли до Петербурга повернувся із заслання Тарас Шевченко, «Гриць» Честахівський став нерозлучним другом поета; після смерті ж Шевченка взяв на себе обов'язки головного розпорядника похорону. Г. Честахівський був одним із організаторів поховання Т. Шевченка на Чернечій горі біля Канева, де був колись козацький монастир, де поховано трьох гетьманів України. Листи, нотатки й малюнки Честахівського виявилися найповнішим літописом прощання з поетом, його похорону й перепоховання «на Вкраїні милій».

Щоб наглядати за могилою, Григорій Честахівський поселився неподалік від могили на Чернечій горі разом із зарученою з ним Марусею Денисенко, яку він привіз до Петербурга з Канева 1861 року.

Владу налякало масове паломництво до Шевченкової могили, а також чутки, що в домовині заховано свячені ножі, за які начебто от-от візьмуться селяни й тоді почнеться нова гайдамаччина. Честахівський, який поширював серед простолюду книжечки з віршами Тараса Шевченка, мимоволі опинився в ролі головного підбурювача. тому Київський генерал-губернатор князь І. Васильчиков змусив художника повернутися до Петербурга.

Останок життя Григорій Честахівський майже безвиїзно жив у Качанівці, де йому дав притулок Василь Тарновський. Тіло 73-річного українця й поховали у качанівському парку, насипавши високу могилу.

https://m.facebook.com/photo.php?fbid=625510364199365&id=100002212206558&set=a.185073538243052.48233.100002212206558&source=48&refid=52&ref=wizard&__tn__=E

http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=xVl_1qFPIGk

Науковий термін "тридибілінг" взяти на вооруженіє всєм політтехнологам-напёрсточникам. Ісполайтє.

Олександр Таранець - Ми підем, де трави похилі
з кінофільму "Долина синіх скель"
(Слова: Андрій Малишко; Музика: Платон Майборода)
Виконує: Олександр Таранець



http://www.youtube.com/watch?v=dVCUuvTo_lg

Віктор Шпортько - Посміхнися, доле
Пісня з кінофільму "Дударики" про М.Леонтовича
Слова: Михайло Ткач; Музика: Ігор Поклад
Виконує: Віктор Шпортько



http://www.youtube.com/watch?v=7J7hXUMQIkM

Моя стежина
з кінофільму "Абітурієнтка"
(Слова: Андрій Малишко; Музика: Платон Майборода)



http://www.youtube.com/watch?v=LkBbdT5ZXSk

Ти любов моя
Пісня з кінофільму "Доля Марини" 1953.
Герман Жуковський - Олекса Новицький



http://www.youtube.com/watch?v=mGdFO2ssM2M

Світлана Живанкова - Ти моя вірна любов
Музика: Платон Майборода - Слова: Андрій Малишко



http://www.youtube.com/watch?v=1J8xRwKGZ8M

Олександр Таранець - Рідна мати моя
"Пісня про рушник" (Рідна мати моя)
(Слова: Андрій Малишко; Музика: Платон Майборода)



http://www.youtube.com/watch?v=LQLMYWlh23A