![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
chita_iАнтон Санченко
Найбільшим культурним шоком під час мого першого закордонного рейсу на навчальному судні був квартет музикантів, банджо, гітара, контрабас і ударні, які грали просто на центральній вулиці Копенгагена з оптимістично розкритим футляром від контрабаса біля ніг.
Був переддень їхнього Різдва, строкаті, як хвилясті папуги, натовпи данців на вулиці, товстенькі кучеряві за тодішньою модою данки в лосінах, якісь повітряні кульки в повен зріст, льодяники та інші солодощі і отой футляр, в який треба було кидати гроші. Перехожі зупинялися послухати, слухали пісню до кінця, аплодували, кидали в футляр папірці, ми теж зупинилися повитріщатися, хоча найбільш бережливий курсант з нашої п'ятірки (так нас випускали в місто тільки по п'ятеро, під командою офіцера) тягнув нас далі, бо боявся, що рудобороді данські музики зараз примусять нас платити. А в курсанта які гроші? Нас було восьмеро на місце матроса. Сміх, а не гроші.
- Та не сси, в буржуїнів це діло добровільне, - втішив його бувалий четвертий помічник Паша, наш старший, - Демократія, бля.
І в цей час ця четвірочка рудобродих в плюшевих костюмах взяла і вшкварила щось з Сержанта Пеппера, і так гарно, що рука моя сама потяглася до кишені, й скільки датських крон зачерпнула, не дивлячись, стільки й кинула до того футляру. Навіть бувалий Паша подивився на мене, як на небезпечного ідіота й терміново потягнув нас на блошиний ринок, в квартал якихось російськомовнихї маклаків, де продавали джинси, жувачки і срібні ланцюжки - все що тоді було потрібно радянському мореплавцеві. А мене навіть майбутня зустріч з джинсами вже не хвилювала.
Ну як мені вам тепер, коли через кожних десять метрів на Хрещатику у вихідний грає якийсь інший гурт, на будь-який смак і репртуар, пояснити, що саме мене шокувало? Доти я бачив на вулиці лише духові оркестри на 9 травня. І нічних дворових гітаристів у підворотнях, яких ганяли менти. А щоб так, на центральній вулиці, ніхто не ганяє, ще й до футляру бадьоро так кидають монетки... І ніхто не наказує, що саме грати. Навіть для радянських фільмів про гнилий захід, знятих у прибалтиці, це було занадто. В них теж чомусь не було жодного вуличного музики.
От цікаво, хто з київських неформалів першим злабав на Хрещатику? І що саме грав? І як він взнав, що вже можна? Історичний же момент, насправді. Прощання з імперією.
Найбільшим культурним шоком під час мого першого закордонного рейсу на навчальному судні був квартет музикантів, банджо, гітара, контрабас і ударні, які грали просто на центральній вулиці Копенгагена з оптимістично розкритим футляром від контрабаса біля ніг.
Був переддень їхнього Різдва, строкаті, як хвилясті папуги, натовпи данців на вулиці, товстенькі кучеряві за тодішньою модою данки в лосінах, якісь повітряні кульки в повен зріст, льодяники та інші солодощі і отой футляр, в який треба було кидати гроші. Перехожі зупинялися послухати, слухали пісню до кінця, аплодували, кидали в футляр папірці, ми теж зупинилися повитріщатися, хоча найбільш бережливий курсант з нашої п'ятірки (так нас випускали в місто тільки по п'ятеро, під командою офіцера) тягнув нас далі, бо боявся, що рудобороді данські музики зараз примусять нас платити. А в курсанта які гроші? Нас було восьмеро на місце матроса. Сміх, а не гроші.
- Та не сси, в буржуїнів це діло добровільне, - втішив його бувалий четвертий помічник Паша, наш старший, - Демократія, бля.
І в цей час ця четвірочка рудобродих в плюшевих костюмах взяла і вшкварила щось з Сержанта Пеппера, і так гарно, що рука моя сама потяглася до кишені, й скільки датських крон зачерпнула, не дивлячись, стільки й кинула до того футляру. Навіть бувалий Паша подивився на мене, як на небезпечного ідіота й терміново потягнув нас на блошиний ринок, в квартал якихось російськомовнихї маклаків, де продавали джинси, жувачки і срібні ланцюжки - все що тоді було потрібно радянському мореплавцеві. А мене навіть майбутня зустріч з джинсами вже не хвилювала.
Ну як мені вам тепер, коли через кожних десять метрів на Хрещатику у вихідний грає якийсь інший гурт, на будь-який смак і репртуар, пояснити, що саме мене шокувало? Доти я бачив на вулиці лише духові оркестри на 9 травня. І нічних дворових гітаристів у підворотнях, яких ганяли менти. А щоб так, на центральній вулиці, ніхто не ганяє, ще й до футляру бадьоро так кидають монетки... І ніхто не наказує, що саме грати. Навіть для радянських фільмів про гнилий захід, знятих у прибалтиці, це було занадто. В них теж чомусь не було жодного вуличного музики.
От цікаво, хто з київських неформалів першим злабав на Хрещатику? І що саме грав? І як він взнав, що вже можна? Історичний же момент, насправді. Прощання з імперією.