Про моїх «фашиствуючих» френдів

[chita_i]

Незважаючи на лайливі конотації слова «фашизм», певна кількість моїх чоловічих френдів у цьому жужу усвідомлює себе бути фашистами. Орвел у 1944 році казав, що нині фашистом називають будь-якого «залякувача», тому слово втратило свій сенс. Але багато хто у пост-совку підсвідомо відчуває, що фашистський підхід може бути саме тією рушійною силою, що дозволить вирішити проблеми країни Україна, якщо йдеться про внутрішні соціальні ліфти для українців чи агресивне імперіалістичне оточення. Фашизм спирається на націоналізм (не плутати з нацизмом), штучний «інтерфейс» між різноманіттям локальних близьких культур, щоб з’єднати штучне формування державотворчу «націю» у корпоративну «мітлу», переламати яку важче за будь-який однорідний дрючок. З чого ж складається «неоднорідність» того віника? З усіх класів країни. Фашизм показує себе міжкласовою спілкою, хоча насправді його «мотором» є середній та середній-низький класи країни, а справжнім переможцем є новіший владний клас, який заміняє історично застарілий чи/або колоніальний (у кого який був) клас на новіший, державотворчий. Таким чином, фашизм вирішує зразу декілька проблем: «виправляє кривду» у відношеннях підлеглості між країнами, скидає застарілі суспільні відносини на користь нових соціальних угрупувань, дозволяє брати участь у політиці соціальним групам, які раніш були позбавлені такої можливості, пригнічує чужо-імперські настрої всередині самої країни, даючи їй набагато більшу незалежність від впливів інших держав на внутрішню політику.

Треба помітити, що націоналізм є утилітарним інструментом фашизму. Він насправді більше спирається на державотворчість політичної нації ніж на етнічність, як нацизм чи імперіалізм. Прикладом можуть бути країни південної Америки, як Аргентина, Чілі, які за допомогою фашизму посунули колоніалізм, потім посунули фашистські диктатури та стали доволі розвиненими країнами з сучасними інституціями та державотворчими інстинктами, але з постійною культурною загрозою повернутись до диктатур.

Не кожну диктатуру можна назвати фашизмом. Диктатуру можуть влаштувати імперія, керівні класи, найнижчі класи, етнічні нації, церква. Фашизм вигідно відрізняється від цих диктатур тим, що поєднує у собі, як і релігія, ліві і праві напрямки, популізм, містичне мислення (романтичну параболічну «правду» та релігійну віру у «боротьбу з занепадом» за «молоду силу»). Насправді поєднує прямою дією вирішення деяких класових протиріч, але не терпить ні особистого індивідуалізму, ні інакодумства, ні партійних варіацій, ні етики, спираючись на пристосуванство realpolitik. Таким чином, є авторитарною демократією, що протиставляє себе ліберальній. Авторитет у авторитарній демократії установлюється силою, та індивідууми, як у релігіях, сильно регулюються обмеженням сексуальності (це маскуліна ідеологія і виходить з інтересів чоловіків при владі). Авторитет у ліберальній демократії встановлюється етикою та індивідууми мають певні сексуальні свободи, але не беруть прямої участі у керуванні державою, залишаючи регулятивну функцію законам, а не прямій дії.

Мені здається, що тоталітарна демократія є куди більше близькою до ідеалів пост-совку ніж ліберальна, яка не працює у нашому культурному та силовому полі. Тому розповсюдження фашизму (як противаги імперіалізму) в Україні є куди більш вірогідною, ніж капіталістичного лібералізму, також через нестачу внутрішнього економічного розвитку та відсутність імперських амбіцій. Крім того, нинішній правлячий клас не піде без застосування сили.

Проблема України для «улаштування» фашизму є у тому, що існують дві великі групи з різними національними проектами. Одна група (яка традиційно мала голос) це група совєцкой прорусской ьінтілігєнції, понаєхавших та військових на пенсії усіх національностей, яка бореться з «жлобами» та «рагулями» що вже навіть проникли у багатії на певних умовах кооперації та поступок імперії, але їм поки не вистачає досвіду та самовпевненості. Така група хоче створити «русскоязьічную Украину». Інша група – досі безголоса, українських націоналістів-етністів, що спираються на українську православну церкву, село, створюють неосвічений арійський міф та альтернативну історію та розраховують на видуманих владним класом «малих» та «пересічних». Проблема перших – потяг до «матушкі», заміс на імперіалізмі, який не дозволить бути національно незалежними у сенсі державотворення. Проблема других – культурна забитість та застарілі погляди на сучасність, а також відсутність матеріальної та культурної бази для підтримки. Обидва проекту є взаємовиключними та є природними конкурентами. Тому, єдність політичної нації недосяжна ні одному з них. Їхня диктатура не здібна стати фашизмом. Проблема ж масової людини, якій подобається загравати з фашизмом, є те, що фашизм виступає за соціальний дарвінізм і зразу ж знищить усіх пільговіків на якому тримається штучний совок в Україні.

Цей допис не є агітацією за фашизм, але тільки роздумами про можливі шляхи розвитку. Я особисто ненавиджу диктатури, тим більше одностатеві.

Comments

[nehrebeckyj.livejournal.com]

Це Ви самі таке написали? Мудро. Як фашиствуючий пільговик, високо оцінюю.

[kerbasi.livejournal.com]

Добре написано, продовжуй.
Серед фашиствующих груп вже й інші намітилися. Україномовних вже достатньо, в чиєї ідеології село та арійський міф або відсутні, або другорядні. Більшість прихильників ВОС такі. І серед російськомовних вже давно достатньо справжніх націоналістів саме української нації, а не "матушкі".
НМД, позитивного фашизму в Україні вже не буде. Пізно пити "Боржомі". Замість Кучми-2 треба було таке встановлювати. Може, замість помаранчевих ще було не пізно. Тепер не беруся прогнозувати, що буде. Скоірш за все, періодичне хитання між диктатурами містечкових бомондів та популістською демократією містечкового плебсу.