![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
chita_iДо цього тексту треба зробити немало вступу, але не маю часу на це. Тому, буду викладати не дуже послідовно сподіваючись, що картина стане ясною все одно. Мені не вистачає декількох книжок, щоб скласти повну картину. Тому, поки обмежуся Забужко. Ілюстрації також трошки не в тему, але звиняйте.
З культурною колонізацією «верхівки» (освічених класів) ця, соціально найбільш здеправована, верства зосталася у нас єдиним і виключним носієм найбільш запотребованої романтичним націоналізмом речі – «національного духа», вираженого в мові, фольклорі, звичаєвості та ін. Відчуження між «народом» і його «панами» чітко і зримо оформилося насамперед по цій, етнокультурній лінії – всі пани були «чужі» (ця рецепція «пана» як «чужого», глибоко національний характер всяких класових конфліктів в Україні як підросійській, так і підавстрійській, до середини ХІХ ст. перетворилася на феномен настільки посполитий, що навіть радянська історіографія з усім своїм набором «науково-критичних» методів не спромоглася до решти заретушувати його під чисто «класову боротьбу»!), - «а хоч і української крови були ті виродки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями.» (Костомаров М. Книги буття українського народу // Кирило-Мефодіївське товариство. – Т. 1 – с. 168) Dixi.
Такий «демократичний» вирок «малоросійському дворянству» прийшов з кола людей, котрі, не забуваймо, й самі ж були «панами» і походили майже поспіль (як знати з рапорту ґенерал-губернатора Бібікова ІІІ відділенню) «из дворян Полтавской губернии». Їхні батьки і дідове ще мислили націю виключно в становому сенсі, як французька аристократія 1789 р. (і польська до 1830-х рр.), а підданий їм «народ», «гречкосіїв»-labradori, сприймали за предмет господарської діяльности, не більше, - навіть тоді, коли, дотримуючись предківського козацького – лицарського – кодексу заступництва за «малих сих», щиро дбали про своїх «гречкосіїв». (М. Драгоманов подає характерний витяг з «інавґураційної» промови ґенерал-губернатора Малоросії, лідера «автономістів» М. Рєпіна на дворянських зборах 1818 р.: «Вы не будете взыскивать всё, что может дать ваш крестьянин доходу, а то, что можете от него требовать, не уменьшая его благосостояния; напротив, вы изыщите способ увеличить оное; вы пожертвуете для сего из доходов ваших, вы устроите училища для малолетних, больницы для недугующих; вы улучшите хижины крестьян ваших; вы снабдите неимущих скотом и плугами для возделывания земли; вы займётесь нравственностью подвластных вам и отвлечёте их от порока (пьянства), столь меж простолюдинами здесь обыкновенного» і т. д.), - чим, спитати б, не «народницька» програма, дивовижно суголосна і реформаторським проектам «братчиків», і тій доброчинності, яку згодом так самовіддано вправляли серед своїх селян поміщики-«хлопомани»? Порівняйте, напр., проект В. Білозірського про створення в Україні ремісничих шкіл для юнаків козацького стану – «заведений, в которых воспитывались бы дети, взятые из селений с той целью, чтобы опять в оные возвратиться с более основательными сведениями о потребностях своего быта и с познаниями ремесел, необходимых в земледельческой жизни.» (Кирило-Мефодіївське товариство. – Т. 1 – с. 388-390)
Але от «українцями» такі «простонародники»-ліберали себе справді «не називали» - щось таке їм і до голови б не стрельнуло. Їхня тожсамість і лояльність були ще суто феодальні: дворяни імперії, нащадки козацької старшини, яка (принаймні в деякій своїй частині) відкрила що з крахом гетьманської автономії й заведенням «нових порядків» добряче програла в правах і вольностях, бо в Росії самодержець перебуває з аристократією, делікатно кажучи, в зовсім інших правових стосунках, ніж європейські монархи (суспільний статус російського дворянина, на відміну від європейського, залежав не стільки від походження, стільки від вислуги на імперській службі , - як показав З. Когут, це й стало першим і головним каменем спотикання між українцями й імперською адміністрацією: з одного боку, перед величезною масою дрібномаєтних «хохлов» Лівобережжя відкрились небачені доти кар’єрні перспективи, і вона дружно рвонула в «князья», то пак в імперські чиновники, заполонивши собою обидві столиці й асимілюючись у російському нобілітаті, - з другого ж, , ущемленою виявилась та найродовитіша і найгоноровіша гетьманська старшина, для якої гетьман був сувереном, а не якимось там принизливим «ґенерал-фельдмаршалом», і яка свій привілейований політичний статус вважала раз і назавжди легітимно визначеним від ХVI ст. Ця позиція була обґрунтована Тимофієм Калинським в двох спеціальних працях і схвалена на чернігівських дворянських зборах 1805 р. (див.:Міллер Д. Превращение малорусской старшины в дворянство // Киевская старина. – 1897. - №4. – с. 17-22) , - а якраз цій «спадковій становій знаті» сенат і вчинив опір, посилаючи її, як грибоєдовського героя спочатку «послужить». (див.: Російський централізм і українська автономія. – с. 223-224.)
Війна цієї колоніальної шляхти з імперією і перші десятиліття XIX ст. скінчилася нищівною поразкою на обох фронтах, по яких велася: і на л е г а л ь н о м у, де тривала затяжна «війна петицій» від лівобережного (полтавського й чернігівського) дворянства до сенату та Герольдмейстерської контори (сподіваних наслідків це не дало, петиції на десятиліття залягли в Петербурзі під сукно, але саме в роботі над ними й було закладено початки української історіографії), ще трагічніше на р а д и к а л ь н о м у - маю на увазі ту невдалу спробу аристократичної антиабсолютистської змови, яка згодом одержала назву декабристського повстання і в якій українці, вкупі з поляками, відіграли неабияку роль не лише «числом», а й ідеологічно.
---------
Офіціна радянська («ленінська») леґенда про декабристів як про «перше покоління російських революціонерів», мужикофілів-антикріпостників і мало не предтеч більшовизму давно розсипалася на порох і російською історіографією більше не тиражується з тою гіпнотичною бездумністю, як це продовжує робити наша школа. Відновлення погляду на декабристське повстання як на «змову аристократичної олігархії проти абсолютного монарха» має першочергове значення для розуміння історичних доль і української (лівобережної) шляхти, - на жаль, поки що мусимо тут задовольнятися дослідженнями 20-х рр. (С. Єфремова, В. Міяковського, О. Гремайзе), які із зрозумілих причин були обірвані, та так і не знайшли собі продовження в сучасній Україні.
---------
Загальновідома не лише з поезій Т. Падури чи К. Рилєєва «казакомания декабристов», як її злісно йменує Н. Ульянов*, відбивала, треба гадати, нестак їхній «федералізм», як, насамперед, логічне для всякого нобілітату намагання «спертись на прецедент», підвести під своє «тираноборство» леґімітивний ґрунт у вигляді видобутої з «русской истории» традиції шляхетського волелюбства. На великоросійському матеріалі такої традиції фатально бракувало, і ніякі «боярські бунти» й палатові перевороти не могли заповнити цієї лакуни, - а от «малороси», з їхньою ще не охололою пам’яттю про козацтво як про «лицарський орден з шляхетським статусом».
---------
*Див.: Ульянов Н. И. Происхождение украинского сепаратизма. – с. 146-157. Як для запеклого монархіста-антирадянщика, для Н. Ульянова взагалі безсумнівно те, що в 1960-ті рр. в СРСР могло бути розцінене не інакше як несосвітенна нісенітниця і чого Б. Парамонов не спромігся добачити ще і у 1980-і, - що «декабристський заговор, в значительной мере, и может быть в большей, чем мы предполагаем, был заговором украино-польским. Эта его сторона наименее изучена, но игнорировать её нельзя». Чому вона «наименее изучена» російськими істориками, дивуватись не доводиться: імперському мисленню легше було визнати, як свого часу П. Мілюкову, «західний вплив» на декабристів наслідком участи російського офіцерства в європейському поході проти Наполеона, яніж розгледіти в цьому рухові ту «європейську фронду», по яку зовсім не треба було ходити аж до Франції, бо з ліквідацією Гетьманщини й з поділом Польщі вона сама влилася в російське офіцерство потужним збурювальним ферментом. Часами така «куряча сліпота» російських дослідників виглядає сливе комічно. Так, Б. Парамонов аналізуючи політичні проекти декабристів, резонно підкреслює їхній аристократичний автономізм (головною вимогою декабристів був виборний дворянський сенат, без санкції якого імператор не мав би права приймати закони), - і в пошуках джерел преповажно запорпується аж у часи конфлікту Івана Грозного з боярами (!), впритул не бачачи того, що лежить під самісіньким носом: що принаймні на Півдні рух усуціль складали ті «представники російського офіцерства» з українськими прізвищами, які з дому ще встигли засвоїти, що стосунки шляхтича з сюзереном є договірними і мають реґулюватися засобом виборних інституцій, і саме цього, в їхніх очах «природного», «дідичного» права й домагалися для себе – тільки вже не від Батурина чи Варшави, а від Петербурґа.
---------
«Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», О. Забужко, Київ, Факт, 2007, Стор. 305-308
З культурною колонізацією «верхівки» (освічених класів) ця, соціально найбільш здеправована, верства зосталася у нас єдиним і виключним носієм найбільш запотребованої романтичним націоналізмом речі – «національного духа», вираженого в мові, фольклорі, звичаєвості та ін. Відчуження між «народом» і його «панами» чітко і зримо оформилося насамперед по цій, етнокультурній лінії – всі пани були «чужі» (ця рецепція «пана» як «чужого», глибоко національний характер всяких класових конфліктів в Україні як підросійській, так і підавстрійській, до середини ХІХ ст. перетворилася на феномен настільки посполитий, що навіть радянська історіографія з усім своїм набором «науково-критичних» методів не спромоглася до решти заретушувати його під чисто «класову боротьбу»!), - «а хоч і української крови були ті виродки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями.» (Костомаров М. Книги буття українського народу // Кирило-Мефодіївське товариство. – Т. 1 – с. 168) Dixi.
Такий «демократичний» вирок «малоросійському дворянству» прийшов з кола людей, котрі, не забуваймо, й самі ж були «панами» і походили майже поспіль (як знати з рапорту ґенерал-губернатора Бібікова ІІІ відділенню) «из дворян Полтавской губернии». Їхні батьки і дідове ще мислили націю виключно в становому сенсі, як французька аристократія 1789 р. (і польська до 1830-х рр.), а підданий їм «народ», «гречкосіїв»-labradori, сприймали за предмет господарської діяльности, не більше, - навіть тоді, коли, дотримуючись предківського козацького – лицарського – кодексу заступництва за «малих сих», щиро дбали про своїх «гречкосіїв». (М. Драгоманов подає характерний витяг з «інавґураційної» промови ґенерал-губернатора Малоросії, лідера «автономістів» М. Рєпіна на дворянських зборах 1818 р.: «Вы не будете взыскивать всё, что может дать ваш крестьянин доходу, а то, что можете от него требовать, не уменьшая его благосостояния; напротив, вы изыщите способ увеличить оное; вы пожертвуете для сего из доходов ваших, вы устроите училища для малолетних, больницы для недугующих; вы улучшите хижины крестьян ваших; вы снабдите неимущих скотом и плугами для возделывания земли; вы займётесь нравственностью подвластных вам и отвлечёте их от порока (пьянства), столь меж простолюдинами здесь обыкновенного» і т. д.), - чим, спитати б, не «народницька» програма, дивовижно суголосна і реформаторським проектам «братчиків», і тій доброчинності, яку згодом так самовіддано вправляли серед своїх селян поміщики-«хлопомани»? Порівняйте, напр., проект В. Білозірського про створення в Україні ремісничих шкіл для юнаків козацького стану – «заведений, в которых воспитывались бы дети, взятые из селений с той целью, чтобы опять в оные возвратиться с более основательными сведениями о потребностях своего быта и с познаниями ремесел, необходимых в земледельческой жизни.» (Кирило-Мефодіївське товариство. – Т. 1 – с. 388-390)
Але от «українцями» такі «простонародники»-ліберали себе справді «не називали» - щось таке їм і до голови б не стрельнуло. Їхня тожсамість і лояльність були ще суто феодальні: дворяни імперії, нащадки козацької старшини, яка (принаймні в деякій своїй частині) відкрила що з крахом гетьманської автономії й заведенням «нових порядків» добряче програла в правах і вольностях, бо в Росії самодержець перебуває з аристократією, делікатно кажучи, в зовсім інших правових стосунках, ніж європейські монархи (суспільний статус російського дворянина, на відміну від європейського, залежав не стільки від походження, стільки від вислуги на імперській службі , - як показав З. Когут, це й стало першим і головним каменем спотикання між українцями й імперською адміністрацією: з одного боку, перед величезною масою дрібномаєтних «хохлов» Лівобережжя відкрились небачені доти кар’єрні перспективи, і вона дружно рвонула в «князья», то пак в імперські чиновники, заполонивши собою обидві столиці й асимілюючись у російському нобілітаті, - з другого ж, , ущемленою виявилась та найродовитіша і найгоноровіша гетьманська старшина, для якої гетьман був сувереном, а не якимось там принизливим «ґенерал-фельдмаршалом», і яка свій привілейований політичний статус вважала раз і назавжди легітимно визначеним від ХVI ст. Ця позиція була обґрунтована Тимофієм Калинським в двох спеціальних працях і схвалена на чернігівських дворянських зборах 1805 р. (див.:Міллер Д. Превращение малорусской старшины в дворянство // Киевская старина. – 1897. - №4. – с. 17-22) , - а якраз цій «спадковій становій знаті» сенат і вчинив опір, посилаючи її, як грибоєдовського героя спочатку «послужить». (див.: Російський централізм і українська автономія. – с. 223-224.)
Війна цієї колоніальної шляхти з імперією і перші десятиліття XIX ст. скінчилася нищівною поразкою на обох фронтах, по яких велася: і на л е г а л ь н о м у, де тривала затяжна «війна петицій» від лівобережного (полтавського й чернігівського) дворянства до сенату та Герольдмейстерської контори (сподіваних наслідків це не дало, петиції на десятиліття залягли в Петербурзі під сукно, але саме в роботі над ними й було закладено початки української історіографії), ще трагічніше на р а д и к а л ь н о м у - маю на увазі ту невдалу спробу аристократичної антиабсолютистської змови, яка згодом одержала назву декабристського повстання і в якій українці, вкупі з поляками, відіграли неабияку роль не лише «числом», а й ідеологічно.
---------
Офіціна радянська («ленінська») леґенда про декабристів як про «перше покоління російських революціонерів», мужикофілів-антикріпостників і мало не предтеч більшовизму давно розсипалася на порох і російською історіографією більше не тиражується з тою гіпнотичною бездумністю, як це продовжує робити наша школа. Відновлення погляду на декабристське повстання як на «змову аристократичної олігархії проти абсолютного монарха» має першочергове значення для розуміння історичних доль і української (лівобережної) шляхти, - на жаль, поки що мусимо тут задовольнятися дослідженнями 20-х рр. (С. Єфремова, В. Міяковського, О. Гремайзе), які із зрозумілих причин були обірвані, та так і не знайшли собі продовження в сучасній Україні.
---------
Загальновідома не лише з поезій Т. Падури чи К. Рилєєва «казакомания декабристов», як її злісно йменує Н. Ульянов*, відбивала, треба гадати, нестак їхній «федералізм», як, насамперед, логічне для всякого нобілітату намагання «спертись на прецедент», підвести під своє «тираноборство» леґімітивний ґрунт у вигляді видобутої з «русской истории» традиції шляхетського волелюбства. На великоросійському матеріалі такої традиції фатально бракувало, і ніякі «боярські бунти» й палатові перевороти не могли заповнити цієї лакуни, - а от «малороси», з їхньою ще не охололою пам’яттю про козацтво як про «лицарський орден з шляхетським статусом».
---------
*Див.: Ульянов Н. И. Происхождение украинского сепаратизма. – с. 146-157. Як для запеклого монархіста-антирадянщика, для Н. Ульянова взагалі безсумнівно те, що в 1960-ті рр. в СРСР могло бути розцінене не інакше як несосвітенна нісенітниця і чого Б. Парамонов не спромігся добачити ще і у 1980-і, - що «декабристський заговор, в значительной мере, и может быть в большей, чем мы предполагаем, был заговором украино-польским. Эта его сторона наименее изучена, но игнорировать её нельзя». Чому вона «наименее изучена» російськими істориками, дивуватись не доводиться: імперському мисленню легше було визнати, як свого часу П. Мілюкову, «західний вплив» на декабристів наслідком участи російського офіцерства в європейському поході проти Наполеона, яніж розгледіти в цьому рухові ту «європейську фронду», по яку зовсім не треба було ходити аж до Франції, бо з ліквідацією Гетьманщини й з поділом Польщі вона сама влилася в російське офіцерство потужним збурювальним ферментом. Часами така «куряча сліпота» російських дослідників виглядає сливе комічно. Так, Б. Парамонов аналізуючи політичні проекти декабристів, резонно підкреслює їхній аристократичний автономізм (головною вимогою декабристів був виборний дворянський сенат, без санкції якого імператор не мав би права приймати закони), - і в пошуках джерел преповажно запорпується аж у часи конфлікту Івана Грозного з боярами (!), впритул не бачачи того, що лежить під самісіньким носом: що принаймні на Півдні рух усуціль складали ті «представники російського офіцерства» з українськими прізвищами, які з дому ще встигли засвоїти, що стосунки шляхтича з сюзереном є договірними і мають реґулюватися засобом виборних інституцій, і саме цього, в їхніх очах «природного», «дідичного» права й домагалися для себе – тільки вже не від Батурина чи Варшави, а від Петербурґа.
---------
«Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», О. Забужко, Київ, Факт, 2007, Стор. 305-308