Шляхта не різночинці. Трошки гламуру та пліток. :-)

[chita_i]

…Росія, як, меншою мірою, й Габсбурґська Австрія – була, як-не-як, державою становою, де дворянські зв’язки й походження відкривали ті можливості для «занятий малороссийскими гадостями» в обхід закону, котрі для «різночинців» були елементарно неприступні (бо, як тлумачила пані Косач галичанинові О. Маковею, «після сього можна було б вернутись не до своєї хати, а може, до якої зовсім іншої і не з великим комфортом урядженої»). Генерал-губернатор Чертков міг, звичайно, точити зуби на «хибарку» В. Антоновича на Жилянській, але що ту хибарку все-таки відвідували і великі князі Романови, і спадковий принц Італії Віктор-Емануїл, то замість вилетіти з університету, Антонович їхав на рік у закордонне відрядження, - а з посади тим часом летів сам Чертков; подібно й те, що М. Грушевський, з рекомендації В. Антоновича, міг посісти у Львівському університеті кафедру вкраїнської історії, з усіма наступними для вкраїнської історії наслідками, завдячуємо тій обставині, що у Відні у Міністерстві освіти й культури Антоновичеві протеґували намісник Галичини граф Бадені й князь Сапега (зрештою, й українське книгодрукування в 1873 р. перенеслося до Львова зусиллями Полтавської громади, а в ній чільну роль відігравала вельми впливова дама – Єлісавета Милорадович зі Скоропадських, тітка майбутнього гетьмана, котра навіть після Валуєвського указу дозволяла собі утримувати в Полтаві україномовні недільні школи, і вона ж і зафундувала 20 тис. австрійських корон на друкарню НТШ); так само й Олені Пчілці всі її «малороссийские гадости» мусили виходити не в останню чергу тому, що П. Косач «користувався з доброї слави» у князя Дундукова-Корсакова, а потім у ґенерал-губернатора Драгомирова і т. д. (доходило до курйозів: коли київський ґенерал-губернатор Іґнатьєв отримав донос на Є. Чикаленка як на політично неблагонадійного «українофіла», то, бувши добре знайомим із Є. Чикаленком по роботі в губерніальному земстві, відповів донощикові, що і сам він, граф Іґнатьєв, походить «із чернігівських князів», отож, як потомственний «малорос», нічого шкідливого в «українофільстві» не вбачає. Коротко-мудро, то було суспільство, в якому закон задкував перед персоналіями, читай вельможністю й зв’язками, - до такої міри, що в Петербурзі директор поштового департаменту міг навіть дозволити прохачеві послати до Києва вітальну телеграму для m-me Косач офіційно забороненою українською мовою, бо «для мадам Косач можна зробити й виняток» (sic! – петербурзький урядовець пам’ятав її з ґенерал-губернаторського прийому, на якому вона демонстративно розмовляла по-українські і він, боячись образити її своєю російською, мусив говорити з нею по-французськи, - нагадаю, що в той самий час за подібні демонстрації «мазепінського сепаратизму» «різночинці» позбувалися посад, а учнів виключали з гімназії з «вовчим білетом»!): quod licet jovi, non licet bovi, або, як писала Леся Українка матері, «що можна действительному статскому советнику, того не можна титулярному»*, і нема сумніву, що якби доля української культури в середині ХІХ ст. дійсно залишилася в руках убогих та безправних «повітових службовців», якими поспіль уявляють собі наших народників вихованці радянської школи, то сьогодні ця культура була б десь у тому стані, що білоруська.

-------
*Леся Українка збиралася підписати «Бояриню» ініціалами або криптонімом, потерпаючи, щоб ця публікація не пошкодила Квітчиній кар’єрі («Саме перед моїм від’їздом одного молодого урядовця позбавлено можливості служити тільки за те, що заручився з свідомою полькою … , так-таки просто і всім до слуху говорилося про се», а Олена Пчілка вважала таке перестрахування «злочином» і покликалася для заохоти дочці на власний приклад і успішну, попри дружинине «мазепинство», кар’єру П. Косача. Це, здається, чи не єдиний випадок, коли Леся Українка наважилася делікатно вказати своїй надміру еґоцентричній матері, кому, властиво, та цілий вік завдячувала своїм благополуччям.


-------

«Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», О. Забужко, Київ, Факт, 2007, Стор. 312-313

Олена Пчілка:



Єлизавета Іванівна Милорадович (у дівоцтві Скоропадська):

Comments

[kerbasi.livejournal.com]

... петербурзький урядовець пам’ятав її з ґенерал-губернаторського прийому, на якому вона демонстративно розмовляла по-українські і він, боячись образити її своєю російською, мусив говорити з нею по-французськи...

Чудово! І це при всіх ідеологічних протиріччях, котрі ніхто не скасовував! Тепер такого не буває.

[chita-i.livejournal.com]

Буває, буває... )

Справа у тому, що у книжці багато чого недоговорено, вона і так довга. Деякі думки тільки розпочаті, важко зібрати дещо, що б хотілося, до купи, щоб було переконливо. Але зроблена велечезна кількість роботи. Забужко сама про це каже. Тобто, про різну по глибині доробки матеріалу. Книжка ж про Лесю Українку загалом. Решта - то фон.

Щодо народників, російських та українських, я теж зроблю цитату, тільки дай мені час, бо в мене є й інші справи. Офлайн. )

[tin-tina.livejournal.com]

"Але повсюди - і тільки це полегшувало мою справу - я зустрічав увагу й допомогу. І в особі малописьменного волосного писаря, який опісля надсилав мені записи казок, і в особі сільського вчителя, що тремтів за свій хліб, і (мій народ жив!) - навіть в особі одного губернатора, надзвичайно доброї людини, справжньої білої ворони; він дав мені рекомендаційного листа, в якому наказував під загрозою суворих заходів надавати мені всяку допомогу"
(В.Короткевич, "Дике полювання короля Стаха")

[chita-i.livejournal.com]

Дякую за цитату. У книжці є відгук і на неї (більше, пояснення). Я спробую сюди запостити.