![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
chita_i…Саме оту пізню, абсолютистку придворну версію європейської культури – «дворянську» (від франц. courtoisie) – «верхнім зрізом» імпортував в свою імперію – попросту «переніс по мапі», як «грецький портик на широту тундри»* - Петро І у якості стандарту, за котрим мусила модернізуватись («просвіщатись») російська еліта, - що вона, в історично стислі строки (як у ХХ ст. у сталінську «індустріалізацію»!), і виконала. Знадобилося ще два століття (поодиничних «інсайтів», як от П. Чаадаєва з його розпачливими «Філософічними листами», не рахую), перш ніж у її найосвічінійшому прошарку змогла розвинутися свідомість того, які загрозливі «механізми сповільненої дії» несла в собі така «культурна революція».
----------
*Це порівняння належить Й. Бродському: у своїй мандельштамознавчій розвідці «Дитя цивілізації» він влучно схарактеризував культурну місію Петербурґа як «переклад» «Європи» на «Росію» (див.: Brodsky J. Less Than One. Selected Essays. – Nrw York: Farar, Strauss&Giroux, 1998. P. 130)
----------
«Нині нерідко забувають, - делікатно тлумачив співвітчизникам С. Булгаков у 1909 р., - що західноєвропейська культура має релігійне коріння, принаймні наполовину побудована (незрозуміло тільки, чому саме «наполовину», і як вдалося відміряти? – О. З.) на релігійному фундаменті, закладеним середньовіччям і Реформацією. … Дерево європейської культури й досі, навіть незримо для очей, живиться духовними соками старого релігійного коріння. Цим корінням, цим здоровим історичним консерватизмом і підтримується міцність цього дерева. … Наша інтелігенція у своєму західництві не пішла далі зовнішнього засвоєння найновіших політичних і соціальних ідей Заходу (а вона не й могла піти – бувши, як сама про себе визнає, «творінням Петровим»! – О. З.) … Спочатку було варварство, а потім розсіяла цивілізація, тобто просвітництво, матеріалізм, атеїзм, соціалізм, - от нескладна філософія історії середнього російського інтеліґенства (і радянського, відповідно, так само: вся радянська освіта відбувалася виключно на цьому підході. – О. З.) … Через це розривається зв’язок часів в російській освіті, і цим розривом духовно хвора наша батьківщина» (Булгаков С. Героизм и подвижничество (Из размышлений о религиозной природе русской интеллигенции) // Вехи. – Сб. статей о русской интеллигенции; Из глубины. – Сб. статей о русской революции. – Москва, Изд-во «Правда», 1991. – с. 40-42)
Це продіагностовано досить точно, тільки, на жаль, запізно: поїзд «петербургського періоду російської історії» на час появи «Віх» уже невідворотно летів у прірву, намічену акурат тим самим «розривом», і в суспільстві не було сили, яка б могла його зупинити, - російська інтелігенція, народницька й марксистська (тут скажу за В. Леніним, «не треба двох слів – це одне й те саме»), сиділа в цьому поїзді за машиніста, а насущно потрібному при таких переломах «для страхування» від хаосу руїни «здоровому історичному консерватизмові», - тому, що його ми виявили в наших «українців», - у російській культурі виявитися не було звідки: шляхти, у європейському розумінні, в Росії не було, - в ній було тільки «дворянство», аристократія історично молода і суто світська («В Росії не було справжніх аристократичних традицій», - скаже потім Н. Бердяєв), у чиєму спадковому «активі» можна було, за Л. Толстим, нарахувати «три-чотири» покоління людей, освічених і незалежних одночасно.
----------
В «Ані Карениній» цю думку – кого можна, а кого ні вважати аристократом, - висловлює Лєвін, alter ego автора, у розмові з Облонським (NB: у жодної з країн «старої» аристократії подібна дискусія не могла б відбутися!): «Ти вважаєш Вронського аристократом, а я ні. Чоловік, чий батько виліз із нічого пронозливістю, мати бог зна з ким не в’язалася… (а саме це й є головний резерв імперської еліти – «служиві дворяни»! – О. З.). Я вважаю аристократом себе й людей, подібних мені, які в минулому можуть вказати на три-чотири покоління родин, які стояли на вищому ступені освіти (це значить - від петровських реформ: рівно стільки налічує історія російської освіти. – О. З) …, і які ніколи не перед ким не паскудилися, ніколи ні від кого не залежали (читай, жили з землеволодіння, не пошукуючи кар’єри, - тут Л. Толстой виступає передтечею В. Липинського, котрий відносив цей прошарок, укупі з селянами, до одного класу «хліборобів». – О.З.)…». Це найкраще викладений маніфест російської аристократії, - тільки що на той час (1870-і рр.) вона вже не мала жодних шансів стати «історичним гравцем» хоч би і «на других ролях».
----------
Для виконання духовно-охоронної функції, «ліквідації розриву», тобто для того, щоб, за Токвілем, стати «точкою опори у суспільному організмі», такої скупої традиції було рішуче замало. Центр духовної ваги змістився на інтеліґенцію – з якнайдоречнішим у цьому випадку епітетом «революційну», чиє призначення було не «скріпляти», а цілком навпаки – «розхитувати».
Тут потрібне пояснення. Кожному школяреві відомо, що «інтелігенція», в соціологічному розумінні, - поняття російське. Тільки при тому зазвичай забувають додати, що як така вона являє собою «продукт історичного дефіциту» - покликаний компенсувати в російському суспільстві (де держава, як сім біблійних худих корів, пожирала всі громадські інститути й найсильнішою «точкою опори» було імперське чиновництво) не що інше як слабість і не самостійність традиційних еліт – політичної, культурної й релігійної водночас, «одним пакетом». (це до нашої розмови з kerbasi про чи пробачати снобізм, “sin nobility”, це мене не Забужко підбила, це я сама додумалась - chita_i. Sorry, тут може бути ваша реклама, бггг! Продовжую!) Характерно, що до такого простого висновку про себе (А. Валіцький, наприклад, відпроваджується від нього як від самоочевидного загальника, що з погляду соціології навіть особливих коментарів не потребує!) сама російська інтелігенція в своїх саморефлексіях – не раз і філософські глибоких, і істинно трагічних – ніколи до кінця «не додумувалася», щоразу гальмуючи перед якимось неподоланим психологічним бар’єром і так і не наважуючись визнати себе прямим породженням того самого «розриву часів», що його наївно мріяла зліквідувати, (видно, таки не можна витягти себе самого з болота за волосся!). «Додумав» за неї, на початку 1920-х рр. , В. Липинський. Дитя шляхетської культури, (української «аристократичної контрреформації») і останній «лицар без страху і догани» в українській політиці, на час революції він застав цей тип, що його назвав «політикуючою інтеліґенцією», уже широко розпростреним і на вкраїнському грунті – і дав йому пронизливу точну соціокультурну характеристику. Інтелігенція «здеклясована», писав він, - читай, по-росйському збірна: з «духовенства, збанкрутованого дворянства, селянства, міщанства, всякого «разночинства»» (де єдиним спільним знаменником тільки й може бути, що «студент*»!), - без катастрофічних наслідків не може кандидувати на «провідну, об’єднуючу і організуючу» суспільну групу, на універсальну еліту, - з тієї простої причини, що вона і всередині себе живе (економічно) не з консолідації, а з диференціації (чим її більше, тим гостріша її внутрішня конкуренція, «партійність» і «гуртківщина», те, що Леся Українка називала на французький лад «котерійністю»), і не посідає найголовнішої якості «суспільного магніта» - точки опертя в собі самій, якою може бути «спільна традиція», своя, історично вироблена культура, в широкому сенсі слова, - як «сума певних суспільних вартостей – що … в досвіді поколінь показали себе для самозбереження тієї групи найкращими» (NB: у росіян до цього останнього діагнозу найближче підійшов Ф. Франк, і навіть не в тих самих термінах, тільки в історичний анамнез він не вдавався).
----------
Пор.: «…російському інтелігентові чуже і почасти навіть вороже поняття культури», те «що вже органічно вкоренилось у свідомості освіченого європейця» - «як сукупності здійснюваних у суспільно-історичному житті об’єктивних цінностей» (Франк С. Етика нигилизма (К характеристике нравственного мировоззрения русской интеллигенции) // Вехи. – с. 176-177). Ідея самоцінності культури радянській свідомості так само чужа, і навіть сучасному українському політикуму треба пояснювати, «для чого», для яких «практичних» цілей потрібна суспільству культура, - найпевніша «родова пляма» російського колоніалізму.
-------
Питоме середовище інтелігенції, її modus vivendi – це, за В. Липинським, власне й є «розрив зі всякою зборною громадською традицією. Ніякого одідиченого досвіду, ніяких одідичених цінностей: все можна й треба пробувати і при тім нема нічого до страчення». Через цю-то історичну несамостійність, ціннісне «безгрунтянство» цей тип інтеліґенції фатально-неуникнено й приречений на «народництво», - гейби тобі Українчин Дон Жуан на жіноцтво (те саме «тиражування» в «слабших» власного «розриву» в таємній надії підпасти «під сильнішого»!): ««Йти з народом» - ось її (інтелігенції) теорія; «йти за народом» - ось її практика». (Липинський В. Листи до братів хліборобів про ідею і організацію українського монархізму // Українсько суспільно-політична думка в 20 столітті. – Т. 1. – с. 489, 491)
Іншого raison d’être, моральної легітимації у власних очах вона просто не має.
Це дуже добра соціальна діагностика, і, як побачимо далі, вона напрочуд ефективно пояснює долю й російської, й радянської, й пострадянської інтеліґенції аж до дня сьогоднішнього. У Європі виокремлення прошарку професійних виробників ідей «інтелектуалів» - відбувалося за іншою логікою – того самого «здорового історичного консерватизму», поступової модернізаційної асиміляції традиційних цінностей, і тільки там, де відбувався дійсний «розрив» зі шляхтою (як-от у Франції під час революції), les gens des lettres перебирали на себе роль і «політикуючого духовенства» також (недарма сьогодні з тою самою гордістю, з якою росіяни кажуть, що «інтеліґенція – слово російське», у Франції Б.-А. Леві при кожній нагоді освічує, що «інтелектуал – поняття франзцузське»). Моє завдання – показати, що прихована драма української культури ХХ ст. полягає в тому, що сформований ХІХ ст. європейський тип інтелігенції, породжений казацько-шляхетською традицією, - наша мазепинська «локальна спільнота» «Лицарів Святого Духа», - був, задовго до свого фізичного знищення, до «Сивашів і Перекопів», силою внутрішньої інерції колоніального розвитку витіснений із суспільно авторитетної позиції інтелігенцією російського типу – «народником-безгрунтяником» (не має значення, як писав В. Липинський, що окремі представники цього типу самі собою могли бути «дуже цивілізовані, учені і освічені» (там само с. 489), - все одно вони залишилися «людьми розриву»), і що саме по цьому типу (з повними колоніальними модифікаціями, з правкою на «місцеві умови») українська інтеліґенція і пішла відтворюватись надалі. По ньому ж вона відтворюється і в пострадянську добу, коли на місце Його Величности Народу (на правах риторичної фігури зацілілого й досі, навіть в академічних дискурсах!), ґорьківського провербіального «народушка», котрий «суть Бог», заступив Його Величність Ринок (далі ми пересвідчимося в абсолютній логічності такої заміни). Перефразуючи С. Булгакова, можна сказати: хвороба українського духа є хвороба української інтеліґенції – компенсаторного, на російський зразок, «продукту історичного дефіциту», породженим циклічно репродукованим «розривом часів» .
«Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», О. Забужко, Київ, Факт, 2007, Стор. 498-504
P.S. Там і далі цікаво, хто має книжку, почитайте, я всього не перепишу, обов’язково повипадають «смачні» моменти. Взагалі, глава VIII «Наша славна Жірондистка: релігійна альтернатива у секулярну добу. Вступ до історії хамократії», - зачотна. І вся книжка також. chita_i
Коли мені набридне політика, перейду до Дами-душі, ставлення українців і росіян до краси та жінок, до, страшно подумати, споглядального фемінізму, до деяких біографічних фактів Лесі Українки. Аби тільки не обломатися. ) Цю книжку можна перелопатити і стільки всього цікавого знайти, по що я раніше не чула і не читала! Сподіваюсь, вам то цікаво також.
Бачила, що мене там зафрендили нові люди (дякую zzzulfiya за рекламу! І якщо ні, то навіть не знаю, де ви мене відкопали), я ще навіть не дивилася, хто саме. Тому (як у дитячому садочку, бггг), якщо не зафрендила у відповідь, то це тому що не мала часу подивитися, ні хто ви такі будете. :-)
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2011-05-15 06:23 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-15 06:35 pm (UTC)Це я сама з собою жартую. Стільки людей категорично її не сприймає, що, бережу чужу психіку, попереджую. )
«Її книжка - чудовий привід для роздумів, вона дуже креативна, однак зовсім не є істиною в останній інстанції, як мені видається, з авторкою можна і треба сперечатися.»
Та я вже не маленька дівчинка, щоб із захватом робити собі кумирів. Я просто хотіла б, щоб ця книжка була ПРОЧИТАНОЮ, бо вона того варта, також корисна для України зараз. Я не чую розумних роздумів, вкрай потрібних через цю довгу мовчанку та видиму втрату інтелекту. Я повністю згодна, що треба сперечатися, я з усіма сперечаюся, навіть з безсумнівними авторитетами коли не сприймаю або не розумію, та деколи погоджуюсь з ворогами, тому що також деколи мають рацію. Але, щоб сперечатися, треба спочатку знати, про що говорить автор, а не «читав але засуджую». Дехто додав мене до френдів, що дає мені надію, що я псую свої очі й час не марно, переписуючи книжку, що само по собі, дещо смішно, погодьтесь. Але, якщо треба годувати з ложечки, я буду. )
no subject
Date: 2011-05-15 06:41 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-15 06:47 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-15 06:42 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-15 06:44 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-15 06:58 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-15 07:01 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-15 07:21 pm (UTC)Забужко, при всьому моєму критичному до неї сталенні, є єдиним представником і творцев кількох українських дискурсів, тому хочеш чи не хочеш, але доведеться її брати бодай у якості відправної точки. Я б хотів, щоб вона була однією з плеяди українських зірок, до того ж не найяскравішою, але маємо те, що маємо.
no subject
Date: 2011-05-15 07:49 pm (UTC)Як ти думаєш, пишу далі чи вже не варто? Кто зацікавився, сам почитає?
no subject
Date: 2011-05-15 07:53 pm (UTC)Мене зацікавила. Шукав вчора електронну версію - немає такої, на жаль. Щось в нас з інтернет-книгарнями та асортиментом ну ніяк.
Писати далі, чи не писати - не знаю. Якщо тяжко чи не впевнена в корисності справи, зроби павзу. Буде натхнення чи нагода - продовжуватимеш.
no subject
Date: 2011-05-15 08:09 pm (UTC)От тільки я не второпаю ніяк, у кого з інтелігентів Його Величність Народ замінився на Його Величність Ринок. Де вона таких бачила? Ті, кого я бачив, всцялися від ринку і заскиглили про державне регулювання вже наступного дня після початку ринкових реформ, тобто вже с 92-го року.
no subject
Date: 2011-05-15 09:13 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-15 09:17 pm (UTC)no subject
Date: 2011-05-15 09:22 pm (UTC)http://www.svobodanews.ru/author/257.html
Є у рос. вікіпедії, але неоковирне посилання, тому не даю.
Подібність галичан до москалів - також моя давня теза. Десь розкидана по блогу та по дискусіях. Я зазвичай жартую, що композитор гине за те, яка пісня має звучати тільки в Москві та Львові (маю на увазі десятирічної давнини епізод, коли композитор Білозір загинув від руки русотурісто серез суперечку стосовно музики у барі).
no subject
Date: 2011-05-15 09:55 pm (UTC)Що значить втомитись! Нарешті я второпала, хто такий Парамонов! І ось я що тобі скажу.
Так, Забужко наводить просто величезну купу цитат людей ну дуже різних таборів та політичних уподобань, як підтвердження своїх слів (не з усіма ж категорично не погоджуватися геть у всьому), або щоб показати, що самі росіяні, які нас зіпсували своїм совком та імперством, по великому рахунку, самі так про себе говорять голосами своїх інтелектуальних та філософських авторитетів, і, тому, не треба дивитись на Забужчине теоретизування як на «антіросійське шипіння» ворогів. Вона з деким погоджується, декого вибирає для ілюстрації своїх висновків. Тому, побачивши знайомого автора чи історичного діяча, на кого посилається, не бажано казати, а, ти ба, вона взяла якогось розумного росіянина, наприкрашала місцевими цитатами, і диви, за своє видає! Бо тоді буде просто маніпулятивно. Також, я б так не жахалася з того, що деякі твої власні висновки збігаються з Забужчиними. Це не так страшно, як здається на перший погляд. бгггг
no subject
Date: 2011-05-16 02:52 am (UTC)no subject
Date: 2011-05-16 09:15 am (UTC)А тому нагадую собі: не хочеш стати бабусею з набором консервативних залізобетонних істин в голові - не костеній, вчися сприймати нове і змінюватися.
Саме тому вирішила читати Забужко, хоч у мене до неї упередження і неприязнь, оскільки вважаю що те що прозирає зі сторінок її прози - віддзеркалює її внутрішні проблеми, а вони не можуть не позначатися на ясності і неупереженості її погляду на життя і людей.. втім, "звихнутість" геніальних художників не вплинула на геніальність їх полотен, у професійній сфері можливо людина відокремлюється від свого способу бачення світу і стосунків людей. І таке можливо.
Читати треба різні думки, шукати зерна раціонального не лише біля своєї хати.
"І чужого научайтесь, і свого не цурайтесь".
:)
no subject
Date: 2011-05-16 09:17 pm (UTC)