![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
chita_iВажко знайти переконливіше свідчення ефективності радянської політики культурного колоніалізму (якщо в такій хтось іще сумнівається!): народ, до такої міри не свідомий того, що в нього в з а г а л і «була своя шляхта», автоматично прирікається на те, щоби міряти власну політичну історію датами чужих завоювань. Національна історія таким чином перетворюється на колоніальний сурогат, колись нищівно точно сформульований Є. Маланюком як «мізерія чужих історій та сльози п’яних кобзарів», і мусимо чесно визнати, що доба незалежності наразі так і не внесла в перебіг цієї «хвороби свідомості» по справжньому радикальних змін.
Дотепер не з’явилося в нас жодних спеціальних досліджень, присвячених ролі шляхти (зарівно «малоросійського дворянства», як і польсько-шляхетського елемента українських земель) в Українському національному відродженні ХІХ ст. Теоретично мало би бути очевидно, що принаймні без організаційно-фінансового (не кажу вже ідейного!) попертя з боку найбільш привілейованого в Російській імперії дворянського стану – ніякого, хоч трохи суспільно значущого українського руху в підросійській Україні, кажучи стилем вікопомного Валуєва, «не було і бути не могло б»: жодна інша соціальна група такий рух заініціювати б не подужала – просто не мала на те відповідних важелів впливу. Але акценти нашої постколоніальної науки й освіти в висвітлені цього періоду й далі, за колоніальною інерцією, зміщено в бік зовнішнього, імперського чинника. Всі знають, як жорстоко переслідувала російська адміністрація навіть найбезневинніші, «культурницькі» прояви «малоросійського сепаратизму», але мало хто застановляється над тим, яким чином ті прояви взагалі робились можливі, - чиїми зусиллями і на чий кошт творилися приватні школи й етнографічні експедиції, видавалися в ненастанній боротьбі з цензурою книжки і журнали, нелеґально здійснювався обмін кадрами й літературою з підавстрійською Галичиною, закладалися під виглядом салонових «журфіксів» наукові та культурні осередки, організовувалися доброчинні концерти й театральні вистави, виплачувалися стипендії не маєтним студентам-українцям, укладалися енциклопедії та словники і т. д. і т. п. – одним словом, яка реальна суспільна сила (а не просто конкретні пасіонарні персоналії!) стояла при витоках всієї тої титанічної, невтомної, напівпідпільної, і в дальній ретроспективі вже й невидної, систематичної копіткої праці, котра в остаточному підсумку й потрапила забезпечити колоніальній Україні, за класичною моделлю Е. Ґелнера, перехід від «аграрної епохи» до «епохи націоналізму».
------------------
Див.: Ґелнер Е. Нації та націоналізм / Пер. з англ. – К.: Таксон, 2003. Нагадаю, що націоналізм для Е. Ґелнера – це «політичний принцип, згідно з яким політична та національна одиниці мають збігатися» (с. 29); як такий він є «глибоко закорінений у специфічних структурних потребах індустріального суспільства», і його «не можна вважати продуктом ані ідеологічного відхилення, ані надмірної емоційності. Хоча ті, хто бере в ньому участь, майже без винятку загалом не розуміють суті того, що вони роблять, але рух від того не перестає бути зовнішнім виявом глибинного впорядкування відносин між державою і культурою» (с. 67), кінцева мета якого – забезпечити ширену в суспільстві провідною верствою «високу культуру» власною політичною інфраструктурою «політичним дахом». Між іншим, деякі недавні архівні публікації засвідчують, що принаймні лідери Старої Громади були навіть дуже свідомі «суті того, що роблять», і провадили свою працю над духовно-культурною деколонізацією України цілеспрямовано, планово і з розрахунку на кілька поколінь наперед. (див. про це напр.: Славінський М. Гортаючи сторінки життя //Стравінський М. Заховаю в серці Україну. – с. 364-381)
------------------
Коли символом доби продовжує залишатись ім’я імперського міністра Валуєва, а не «своїх» дворянських інтеліґентів, засновників київської Старої Ґромади – М. Драгоманова (чия вимушена еміграція на Захід, хоча й істотно обмежила його безпосередній вплив на сучасників у Росії, дає, проти, підстави розглядати його сьогодні як фактично першого європейського амбасадора політично ще неіснуючої України, а разом і першого «соборного» ідеолога) та В. Антоновича (про чий дім у кінці 1870-х київський генерал-губернатор М. Чертков заявляв: «Украинский вопрос окончится только тога, когда я с корнем уничтожу эту хибарку на углу Кузнечной и Жилянской улиц» (Цит. за: Дорошенко Д. Володимир Антонович.- Прага: Український громадський видавничий фонд, 1942. – с. 85, - то це таки певний знак, що свою історію ми й далі сприймаємо не «іманентно», не за її власною логікою, а виключно в режимі «реактивному», в режимі поривчатих «відповідей» на імперські виклики ззовні, - тобто й далі лишаємося втягнені у виробництво репресивних, колонізаторських дискурсів. Загубивши з поля зору «свою шляхту», як провідного ініціативного гравця у великій історичній драмі нашого національного відродження, ми позбулися й питомої, «іманентної» шкали для оцінки тодішніх подій і явищ, - картина «попливла» і оптика її бачення стала визначатися сторонніми, привнесеними чинниками.
Те, що в тій драмі брала участь пропорційно дедалі більша частка т. зв. «різночинської» інтелігенції, не повинно заслоняти від нас вирішального характеру саме шляхетської ініціативи. Зрештою, не хто, як шляхта початково й рекрутувала в рух, притягувала та гуртувала навколо себе «різночинський» елемент, (у яких формах розгорталася така національна освіта без національної школи - це також потребує своїх дослідників!
------------------
Ясно, що першочергову роль тут мало відігравати саме те духовне на вчительство «сократичного типу», що на його заникання в сучасній індустріальній цивілізації так гірко нарікав Е. Фромм. Давно слід би зібрати до купи й випустити окремим виданням спогади учнів В. Антоновича що вчащали до нього на Жилянську, і «кна-кон» із літературного гуртка Олини Пчілки, і тої «різночинської» молоді що гуртувалась у Є. Трегубова при Ґалаґанівській колеґії, то «на Підвальній» у Старицьких, то у О. Конинського тощо, аби в повному обсязі реставрувати цей, природжений всякій шляхетській культурі, феномен «домашніх академій».
------------------
Аж доки кількість того елемента «не перейшла в якість», і він не набув здатності до самовідтворення. За всіма даними, це сталося не раніше ніж в останній декаді ХІХ ст. (за маркантну дату тут можна вважати появу «Братства Тарасівців» із його вперше сформульованим 1893 р. програмово-націотворчим Profession de foi молодих українців»): як слушно помітив М. В. Попович, «те нове радикальне покоління, що почало з 90-х років тіснити старших громадовських лідерів», - «це були молоді люди з нижчих прошарків «освічених класів», вони вчились, звичайно, в російських гімназіях, але їм уже була доступна українська література, вони виросли на Шевченкові, журналах українською мовою, українських віршах, … на українському театрі».
------------------
Як сказано в «Profession de foi…» «тарасівців»: «можемо й повинні єсьмо бути консеквентними в усьому українцями, родючі на народному грунті усе, що вимагає він нас ідея відродження України, усе, що вимагає від нас всесвітній поступ, і поскільки ми поважаємо й шануємо щирих українофілів, наших батьків, постільки ми, свідомі українці, не бажаємо о дальший розвиток українофільського руху серед нашої суспільноти» (Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали. / Упор. Тю Гунчак і Пю Сольчаник. – т. 1. – Б. м.: Сучасність, 1983. С. 23)
Пор. з листа юної Лесі Українки до М. Драгоманова від 17.03.1891 р.: «ми відкинули назву «українофіли», а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства»», - думка немов би та сама, а от неприйняття форми різночинської маніфестації ровесників у юної Косачівни рішуче й категоричне: «Я не розумію тільки, як то людина може відважитись лізти у публіцистику та виголошувати різні рrofession de foi тоді, як їй по-настоящему треба ще багато учитись та придивлятись до того, щоб стати на людину похожою». Навіч, отже, конфлікт не ідейний, а таки глибший, культурний, - кажучи в термінах 1920-х, «Європи» з «Просвітою».
------------------
Це вже прийшла, нова, «консеквентна», за їх власним виразом, українська (не «українофільська»!) інтеліґенція, адекватна індустріальному суспільству, інтеліґенція, статус якої за Е. Ґелнером, визначається тільки й виключно «культурою, яка передається через школу, а не тою, що передається на місці, у локальній спільноті» (і тому зовсім закономірно, що першим і головним питанням своєї програми «тарасівці» висували «бажання рідної школи з власною викладовою мовою», - у цьому пункті М. В. Попович їх, боюсь, недооцінив, потрактувавши їхню програму з позиції нестак історика, як радше політолога 1990-х, і цілком проігнорувавши зафіксовану нею зміну культурної парадигми - перехід від аграрної «культури аграрних спільнот» , читай, від громадівсько-гурткового руху до індустріальної «загальної культури»).
Думається, час нарешті визнати правду, аж надто довго затуманювану оптичними лінзами політичних кон’юктур, - а правда ця полягає в тому, що тільки з 90-х років ХІХ ст. український рух стає насправді народним, у повному розумінні цього слова, а не за самою тільки ідеологією, (бо народницьким, «хлопоманським», він заявив себе ще в 1840-ві,у кирил-мефодіівців – цієї, властиво, останньої з таємних лож «малоросійського дворянства» І половини ХІХ ст., організації, за структурою і духом ще цілком аристократичної, у чий ритуал єдиний причетний до неї «простолюдин» - Т. Шевченко, - хоч і обожнюваний на правах генія, втаємничений, як виглядає, все таки не був.
------------------
З матеріалів ІІІ відділення, за якими тепер (таки достоту як Рух Опору за протоколами ґестапо!) тільки й можемо старатись відновити цю етапну сторінку нашої історії, ясно видно, що Кирило-Мефодіївське братство організоване було за зразком український масонських лож 1810-1820-х рр. (полтавська «Любов к істіні», київська «Соединённых славян», ніколи не розкрите Лукашенчеве «Общество малороссов» з резиденцією в Борисполі, чиїм паролем було «Де сходить сонце? – в Чигирині» і до якого належав і сам лідер «малоросійських автономістів» князь М. Г. Рєпін, … Ядро такої ложі складала група об’єднаних присягою «посвячених» (з «братчиків» такими, судячи з виявлених при обшуку ритуальних перснів, напевно мусили бути М. Костомаров, М. Гулак, П. Куліш, і В. Білозерський), - а вже ця ізотерична група, своєрідна «внутрішня партія», провадила «відкритішу», екзотеричну діяльність серед ширшого грона симпатиків. Прецікаві доноси ІІІ відділенню отця А. Малова, приставленого в Петропавлівській фортеці духовником до М. Гулака, з певністю засвідчують наявність якраз такої структури. «Когда я начал говорить ему, - рапортує Малов про свого підопічного, - чтобы он открыл правительству полную и чистую истину всего того, о чём его спрашивают, он с тихостью отвечал мне: «Нет, отец мой, сего сделать я не могу. … На сохранение сей тайны я дал клятвенное слово, которого никогда и ни за что не нарушу». Попри всі психічні атаки «духовника», цинізм яких не перестає вражати навіть сьогодні, 25-літній М. Гулак до кінця дотримав на слідстві «даної Богу обітниці мовчати», - слід розуміти, так само, як і решта «посвячених». Проблема в тому, що справа «кирило-мефодіївців» у нашій культурі була фактично підмінена й витіснена зі свідомості «справою Шевченка», тоді як насправді то були різні справи і, відповідно, й різні вироки: Шевченка тільки заарештовано за підозрою в причетності до «таємного товариства», суджено ж уже за зовсім іншим «складом злочину» - за образу в творах монаршого маєстату. Сáме Кирило-Мефодіївське братство слід розглядати головним вузловим пунктом в історії повернення української аристократії до «своєї національності» - процес, у якому Шевченко зіграв роль надпотужного каталізатора, але поза яким не відбулося б і самого Шевченка.
------------------
У ті 1890-ті ж український рух стає «демократичним» не тільки ідеологічно, а й за фактичним складом своїх учасників, «не словом, а плоттю», - а значить, і чуттєвістю, й звичаєвістю, і взагалі всім тим, що антропологи звуть «психологічним пейзажем». До цього переломливого моменту «висока», професійна (не «дика», а «садова», за термінологією Е. Ґенлера) українська культура розвивалася переважно по шляхетсько-феодальному типу, як «культура локальних спільнот» (сліди цієї парадигми, як ми вже бачили, присутні ще й у Лесі Українки з її орієнтацією на аудиторію «своїх» як головну референтну групу), і класичне українське народництво – як романтичне («кирило-мефодіївське»), так і позитивістське («старогромадівське»), - ще чекає на серйозне переосмислення й пере прочитання – як ідеологічний проект, заініційований тією частиною нашої дворянської інтеліґенції, котра цілком слушно розгледіла в ньому єдино можливу на той час відповідь на виклик історії.
«Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», О. Забужко, Київ, Факт, 2007, Стор. 292-298
Дотепер не з’явилося в нас жодних спеціальних досліджень, присвячених ролі шляхти (зарівно «малоросійського дворянства», як і польсько-шляхетського елемента українських земель) в Українському національному відродженні ХІХ ст. Теоретично мало би бути очевидно, що принаймні без організаційно-фінансового (не кажу вже ідейного!) попертя з боку найбільш привілейованого в Російській імперії дворянського стану – ніякого, хоч трохи суспільно значущого українського руху в підросійській Україні, кажучи стилем вікопомного Валуєва, «не було і бути не могло б»: жодна інша соціальна група такий рух заініціювати б не подужала – просто не мала на те відповідних важелів впливу. Але акценти нашої постколоніальної науки й освіти в висвітлені цього періоду й далі, за колоніальною інерцією, зміщено в бік зовнішнього, імперського чинника. Всі знають, як жорстоко переслідувала російська адміністрація навіть найбезневинніші, «культурницькі» прояви «малоросійського сепаратизму», але мало хто застановляється над тим, яким чином ті прояви взагалі робились можливі, - чиїми зусиллями і на чий кошт творилися приватні школи й етнографічні експедиції, видавалися в ненастанній боротьбі з цензурою книжки і журнали, нелеґально здійснювався обмін кадрами й літературою з підавстрійською Галичиною, закладалися під виглядом салонових «журфіксів» наукові та культурні осередки, організовувалися доброчинні концерти й театральні вистави, виплачувалися стипендії не маєтним студентам-українцям, укладалися енциклопедії та словники і т. д. і т. п. – одним словом, яка реальна суспільна сила (а не просто конкретні пасіонарні персоналії!) стояла при витоках всієї тої титанічної, невтомної, напівпідпільної, і в дальній ретроспективі вже й невидної, систематичної копіткої праці, котра в остаточному підсумку й потрапила забезпечити колоніальній Україні, за класичною моделлю Е. Ґелнера, перехід від «аграрної епохи» до «епохи націоналізму».
------------------
Див.: Ґелнер Е. Нації та націоналізм / Пер. з англ. – К.: Таксон, 2003. Нагадаю, що націоналізм для Е. Ґелнера – це «політичний принцип, згідно з яким політична та національна одиниці мають збігатися» (с. 29); як такий він є «глибоко закорінений у специфічних структурних потребах індустріального суспільства», і його «не можна вважати продуктом ані ідеологічного відхилення, ані надмірної емоційності. Хоча ті, хто бере в ньому участь, майже без винятку загалом не розуміють суті того, що вони роблять, але рух від того не перестає бути зовнішнім виявом глибинного впорядкування відносин між державою і культурою» (с. 67), кінцева мета якого – забезпечити ширену в суспільстві провідною верствою «високу культуру» власною політичною інфраструктурою «політичним дахом». Між іншим, деякі недавні архівні публікації засвідчують, що принаймні лідери Старої Громади були навіть дуже свідомі «суті того, що роблять», і провадили свою працю над духовно-культурною деколонізацією України цілеспрямовано, планово і з розрахунку на кілька поколінь наперед. (див. про це напр.: Славінський М. Гортаючи сторінки життя //Стравінський М. Заховаю в серці Україну. – с. 364-381)
------------------
Коли символом доби продовжує залишатись ім’я імперського міністра Валуєва, а не «своїх» дворянських інтеліґентів, засновників київської Старої Ґромади – М. Драгоманова (чия вимушена еміграція на Захід, хоча й істотно обмежила його безпосередній вплив на сучасників у Росії, дає, проти, підстави розглядати його сьогодні як фактично першого європейського амбасадора політично ще неіснуючої України, а разом і першого «соборного» ідеолога) та В. Антоновича (про чий дім у кінці 1870-х київський генерал-губернатор М. Чертков заявляв: «Украинский вопрос окончится только тога, когда я с корнем уничтожу эту хибарку на углу Кузнечной и Жилянской улиц» (Цит. за: Дорошенко Д. Володимир Антонович.- Прага: Український громадський видавничий фонд, 1942. – с. 85, - то це таки певний знак, що свою історію ми й далі сприймаємо не «іманентно», не за її власною логікою, а виключно в режимі «реактивному», в режимі поривчатих «відповідей» на імперські виклики ззовні, - тобто й далі лишаємося втягнені у виробництво репресивних, колонізаторських дискурсів. Загубивши з поля зору «свою шляхту», як провідного ініціативного гравця у великій історичній драмі нашого національного відродження, ми позбулися й питомої, «іманентної» шкали для оцінки тодішніх подій і явищ, - картина «попливла» і оптика її бачення стала визначатися сторонніми, привнесеними чинниками.
Те, що в тій драмі брала участь пропорційно дедалі більша частка т. зв. «різночинської» інтелігенції, не повинно заслоняти від нас вирішального характеру саме шляхетської ініціативи. Зрештою, не хто, як шляхта початково й рекрутувала в рух, притягувала та гуртувала навколо себе «різночинський» елемент, (у яких формах розгорталася така національна освіта без національної школи - це також потребує своїх дослідників!
------------------
Ясно, що першочергову роль тут мало відігравати саме те духовне на вчительство «сократичного типу», що на його заникання в сучасній індустріальній цивілізації так гірко нарікав Е. Фромм. Давно слід би зібрати до купи й випустити окремим виданням спогади учнів В. Антоновича що вчащали до нього на Жилянську, і «кна-кон» із літературного гуртка Олини Пчілки, і тої «різночинської» молоді що гуртувалась у Є. Трегубова при Ґалаґанівській колеґії, то «на Підвальній» у Старицьких, то у О. Конинського тощо, аби в повному обсязі реставрувати цей, природжений всякій шляхетській культурі, феномен «домашніх академій».
------------------
Аж доки кількість того елемента «не перейшла в якість», і він не набув здатності до самовідтворення. За всіма даними, це сталося не раніше ніж в останній декаді ХІХ ст. (за маркантну дату тут можна вважати появу «Братства Тарасівців» із його вперше сформульованим 1893 р. програмово-націотворчим Profession de foi молодих українців»): як слушно помітив М. В. Попович, «те нове радикальне покоління, що почало з 90-х років тіснити старших громадовських лідерів», - «це були молоді люди з нижчих прошарків «освічених класів», вони вчились, звичайно, в російських гімназіях, але їм уже була доступна українська література, вони виросли на Шевченкові, журналах українською мовою, українських віршах, … на українському театрі».
------------------
Як сказано в «Profession de foi…» «тарасівців»: «можемо й повинні єсьмо бути консеквентними в усьому українцями, родючі на народному грунті усе, що вимагає він нас ідея відродження України, усе, що вимагає від нас всесвітній поступ, і поскільки ми поважаємо й шануємо щирих українофілів, наших батьків, постільки ми, свідомі українці, не бажаємо о дальший розвиток українофільського руху серед нашої суспільноти» (Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали. / Упор. Тю Гунчак і Пю Сольчаник. – т. 1. – Б. м.: Сучасність, 1983. С. 23)
Пор. з листа юної Лесі Українки до М. Драгоманова від 17.03.1891 р.: «ми відкинули назву «українофіли», а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства»», - думка немов би та сама, а от неприйняття форми різночинської маніфестації ровесників у юної Косачівни рішуче й категоричне: «Я не розумію тільки, як то людина може відважитись лізти у публіцистику та виголошувати різні рrofession de foi тоді, як їй по-настоящему треба ще багато учитись та придивлятись до того, щоб стати на людину похожою». Навіч, отже, конфлікт не ідейний, а таки глибший, культурний, - кажучи в термінах 1920-х, «Європи» з «Просвітою».
------------------
Це вже прийшла, нова, «консеквентна», за їх власним виразом, українська (не «українофільська»!) інтеліґенція, адекватна індустріальному суспільству, інтеліґенція, статус якої за Е. Ґелнером, визначається тільки й виключно «культурою, яка передається через школу, а не тою, що передається на місці, у локальній спільноті» (і тому зовсім закономірно, що першим і головним питанням своєї програми «тарасівці» висували «бажання рідної школи з власною викладовою мовою», - у цьому пункті М. В. Попович їх, боюсь, недооцінив, потрактувавши їхню програму з позиції нестак історика, як радше політолога 1990-х, і цілком проігнорувавши зафіксовану нею зміну культурної парадигми - перехід від аграрної «культури аграрних спільнот» , читай, від громадівсько-гурткового руху до індустріальної «загальної культури»).
Думається, час нарешті визнати правду, аж надто довго затуманювану оптичними лінзами політичних кон’юктур, - а правда ця полягає в тому, що тільки з 90-х років ХІХ ст. український рух стає насправді народним, у повному розумінні цього слова, а не за самою тільки ідеологією, (бо народницьким, «хлопоманським», він заявив себе ще в 1840-ві,у кирил-мефодіівців – цієї, властиво, останньої з таємних лож «малоросійського дворянства» І половини ХІХ ст., організації, за структурою і духом ще цілком аристократичної, у чий ритуал єдиний причетний до неї «простолюдин» - Т. Шевченко, - хоч і обожнюваний на правах генія, втаємничений, як виглядає, все таки не був.
------------------
З матеріалів ІІІ відділення, за якими тепер (таки достоту як Рух Опору за протоколами ґестапо!) тільки й можемо старатись відновити цю етапну сторінку нашої історії, ясно видно, що Кирило-Мефодіївське братство організоване було за зразком український масонських лож 1810-1820-х рр. (полтавська «Любов к істіні», київська «Соединённых славян», ніколи не розкрите Лукашенчеве «Общество малороссов» з резиденцією в Борисполі, чиїм паролем було «Де сходить сонце? – в Чигирині» і до якого належав і сам лідер «малоросійських автономістів» князь М. Г. Рєпін, … Ядро такої ложі складала група об’єднаних присягою «посвячених» (з «братчиків» такими, судячи з виявлених при обшуку ритуальних перснів, напевно мусили бути М. Костомаров, М. Гулак, П. Куліш, і В. Білозерський), - а вже ця ізотерична група, своєрідна «внутрішня партія», провадила «відкритішу», екзотеричну діяльність серед ширшого грона симпатиків. Прецікаві доноси ІІІ відділенню отця А. Малова, приставленого в Петропавлівській фортеці духовником до М. Гулака, з певністю засвідчують наявність якраз такої структури. «Когда я начал говорить ему, - рапортує Малов про свого підопічного, - чтобы он открыл правительству полную и чистую истину всего того, о чём его спрашивают, он с тихостью отвечал мне: «Нет, отец мой, сего сделать я не могу. … На сохранение сей тайны я дал клятвенное слово, которого никогда и ни за что не нарушу». Попри всі психічні атаки «духовника», цинізм яких не перестає вражати навіть сьогодні, 25-літній М. Гулак до кінця дотримав на слідстві «даної Богу обітниці мовчати», - слід розуміти, так само, як і решта «посвячених». Проблема в тому, що справа «кирило-мефодіївців» у нашій культурі була фактично підмінена й витіснена зі свідомості «справою Шевченка», тоді як насправді то були різні справи і, відповідно, й різні вироки: Шевченка тільки заарештовано за підозрою в причетності до «таємного товариства», суджено ж уже за зовсім іншим «складом злочину» - за образу в творах монаршого маєстату. Сáме Кирило-Мефодіївське братство слід розглядати головним вузловим пунктом в історії повернення української аристократії до «своєї національності» - процес, у якому Шевченко зіграв роль надпотужного каталізатора, але поза яким не відбулося б і самого Шевченка.
------------------
У ті 1890-ті ж український рух стає «демократичним» не тільки ідеологічно, а й за фактичним складом своїх учасників, «не словом, а плоттю», - а значить, і чуттєвістю, й звичаєвістю, і взагалі всім тим, що антропологи звуть «психологічним пейзажем». До цього переломливого моменту «висока», професійна (не «дика», а «садова», за термінологією Е. Ґенлера) українська культура розвивалася переважно по шляхетсько-феодальному типу, як «культура локальних спільнот» (сліди цієї парадигми, як ми вже бачили, присутні ще й у Лесі Українки з її орієнтацією на аудиторію «своїх» як головну референтну групу), і класичне українське народництво – як романтичне («кирило-мефодіївське»), так і позитивістське («старогромадівське»), - ще чекає на серйозне переосмислення й пере прочитання – як ідеологічний проект, заініційований тією частиною нашої дворянської інтеліґенції, котра цілком слушно розгледіла в ньому єдино можливу на той час відповідь на виклик історії.
«Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», О. Забужко, Київ, Факт, 2007, Стор. 292-298