![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
chita_iЧим більше живу, тим більше переконуюсь, що нове таки є забутим старим і таки усе кружляє по спіралі. Раніше лікарі дивилися на людину: як вона ходить, як вона сідає, в який позі спить, яка в неї постава, як вона пахне, якого кольору в неї білки очей, шкіра, язик тощо. Тепер лікарі дивляться тільки на аналізи та майже не дивляться на людей.
Ясно, що аналізи то велика річ, що допомагає ясніше знати, що відбувається з хворою людиною, але ж крім них лікарі майже нічого не бачать!
Також, як і раніше, людина, що живе далеко від «лікарняного центру» мусить подорожувати щоб бути обслугованою медичним спеціалістом, потребує хвороба постійного нагляду лікарями чи ні.
Навіть не почну говорити про медикаменти що приписуються по «пораді» мед.відвідувачів від фармакологічних компаній з матеріальним заохоченням лікарів, скажу тільки про принцип організації лікування.
Колись французький інтелектуал Мішель Фуко написав книжку під назвою «Народження клініки». Згадку про неї я знайшла у жж у Архіваріуса. Я ж напишу коротко про цю книжку спираючись на «Michel Foucault para principiantes» раз вже сама праця потребує толмачів (хоч скористуємося знаючими).
ПРО ЩО ЙДЕТЬСЯ У «КЛІНІЦІ» ФУКО?
Насправді, ви вже бачили таке по телебаченню. Достатньо подумати про чергового ТБ лікаря (кожний може пригадати якогось свого покоління) і відповідний серіал. У ньому можна споглядати за досвідченим лікарем що наглядає за діяльністю в палатах у супроводі боязких і зацікавлених новаків. Хто був у лікарні бачив те ж саме. Можливо, ми приймаємо це як природну частину бути хворим і, у лікарні, частиною, що нам допомагає. Але є важливим помітити, що відбувається з пацієнтом у цих взаємообмінах. Натовп людей навкруги ліжка ретельно придивляється і бормоче між собою безпомилкові слова (це в ідеалі, коли на вас взагалі хоч хтось звертає увагу). Ви мусите мовчати поки лікарі говорять і вас деколи використовують щоб принизити студентів. Пацієнт перетворюється на річ, хвороба – це єдине що цікавить лікарів. (За винятком, звичайно, лікарів з телебачення, де лікар завжди розуміє людину що там лежить плиском). (стор. 63-64)
З часів французької революції вважалося що клініка це найкраще поєднання методу лікування пацієнтів з формацією медиків, практичною та теоретичною. Але наука акцентує свою увагу на генеральних принципах, не індивідуальних обставинах кожного пацієнта. Тільки через смерть, яка тепер стає негативною ідеєю, як і хвороба, як частини життя, на початку ХІХ ст. починається братись до уваги особистість, окрема людина. Але та ж сама наука має великі складнощі коли йдеться про людей. З якоїсь причини, можемо бути дуже абстрактними, коли йдеться про яблука, що падають на голову Ньютону, але коли є замішаними люди, стаємо набагато обачнішими коли маємо справу з реальним індивідом. (стор. 75)
Про жахливі наслідки усього цього йдеться в цікавій бесіді TED «Eric Dishman: Health care should be a team sport». Тому що нема перекладу, зосереджуся на деяких основних тезах. Перед вами людина якій лікарі 22 роки тому сказали що проживе недовго, бо має два рідких захворювання нирок і не має право на чергу на трансплантацію, і що йому залишилось дуже мало часу щоб жити і що лікування треба починати терміново. Він відмовився вмирати по розкладу, який йому склали шість добрих лікаря з старою схемою лікування та великим життєвим досвідом. Він таки купив (думаю я) собі нирку, вижив, знайшов небайдужих людей, що навчили його підтримувати власне здоров’я, і звертається до аудієнції з цінними усім нам думками про те, як ми самі можемо наглядати над власним здоров’ям.
Хоча б тому, що лікарі помиляються, лікують кожний одну хворобу окремо, не бачать людину як ціле і від того припускають дуже дорогі в усіх сенсах помилки. Він каже про те, що лікарні є рознощиками хвороб, де одні пацієнти заражаються від інших (я тільки пригадала розповіді подруг як неможливо принести дитину з родильного дому без стафілокока у пост-совку в Україні), що не всі країни світу можуть собі дозволити величезні гарно продумані лікарні і що люди далекі від цих лікарень однаково вимушені добиратися до них, щоб отримати допомогу. Але допомога та буває дуже помилковою, фрагментованою, шкідливою, тому що на них не дивляться як на людей, а дивляться як на ходячі статистики, хоча ніхто з нас не є середнім, усі ми є відмінними від інших.
Він говорить про те, що допомога мусить бути дистанційною та комплексною. Що дистанційність нам гарантують нові досить дешеві прилади, які можемо придбати навіть індивідуально (і показує як він робить сам собі ультразвук і показує це через інтернет у відео конференції спеціалісту). Каже, що лікарі повинні об’єднуватися у консультивні групи, щоб кожного пацієнта дивилося зразу декілька пов’язаних спеціаліста, бо хвороби то комплексна річ. Що спеціалісти мусять спілкуватися між собою про пацієнтів, а не тільки заглядати у папірці, які можуть бути (і часто бувають) помилково переплутаними. Так відбулося з лектором, коли його шість місяців травили непотрібною йому шкідливою медициною, поки одна медсестра не схопилась за голову, бо побачила що за ним подорожувала помилкова інформація.
Тобто, тут не йдеться про мати одного «сімейного» лікаря як декілька віків назад та йти у лікарню за будь-який пчих. Тут йдеться щоб кожного з нас обслуговувала комплексно група спеціалістів, що наживо спілкуються між собою про саме нас особисто.
А ви що думаєте про цю фантастику? Я думаю, що треба вже осучаснювати приклади та вживати нові-старі ідеї на новому витку розвитку.
Ясно, що аналізи то велика річ, що допомагає ясніше знати, що відбувається з хворою людиною, але ж крім них лікарі майже нічого не бачать!
Також, як і раніше, людина, що живе далеко від «лікарняного центру» мусить подорожувати щоб бути обслугованою медичним спеціалістом, потребує хвороба постійного нагляду лікарями чи ні.
Навіть не почну говорити про медикаменти що приписуються по «пораді» мед.відвідувачів від фармакологічних компаній з матеріальним заохоченням лікарів, скажу тільки про принцип організації лікування.
Колись французький інтелектуал Мішель Фуко написав книжку під назвою «Народження клініки». Згадку про неї я знайшла у жж у Архіваріуса. Я ж напишу коротко про цю книжку спираючись на «Michel Foucault para principiantes» раз вже сама праця потребує толмачів (хоч скористуємося знаючими).
ПРО ЩО ЙДЕТЬСЯ У «КЛІНІЦІ» ФУКО?
Насправді, ви вже бачили таке по телебаченню. Достатньо подумати про чергового ТБ лікаря (кожний може пригадати якогось свого покоління) і відповідний серіал. У ньому можна споглядати за досвідченим лікарем що наглядає за діяльністю в палатах у супроводі боязких і зацікавлених новаків. Хто був у лікарні бачив те ж саме. Можливо, ми приймаємо це як природну частину бути хворим і, у лікарні, частиною, що нам допомагає. Але є важливим помітити, що відбувається з пацієнтом у цих взаємообмінах. Натовп людей навкруги ліжка ретельно придивляється і бормоче між собою безпомилкові слова (це в ідеалі, коли на вас взагалі хоч хтось звертає увагу). Ви мусите мовчати поки лікарі говорять і вас деколи використовують щоб принизити студентів. Пацієнт перетворюється на річ, хвороба – це єдине що цікавить лікарів. (За винятком, звичайно, лікарів з телебачення, де лікар завжди розуміє людину що там лежить плиском). (стор. 63-64)
З часів французької революції вважалося що клініка це найкраще поєднання методу лікування пацієнтів з формацією медиків, практичною та теоретичною. Але наука акцентує свою увагу на генеральних принципах, не індивідуальних обставинах кожного пацієнта. Тільки через смерть, яка тепер стає негативною ідеєю, як і хвороба, як частини життя, на початку ХІХ ст. починається братись до уваги особистість, окрема людина. Але та ж сама наука має великі складнощі коли йдеться про людей. З якоїсь причини, можемо бути дуже абстрактними, коли йдеться про яблука, що падають на голову Ньютону, але коли є замішаними люди, стаємо набагато обачнішими коли маємо справу з реальним індивідом. (стор. 75)
Про жахливі наслідки усього цього йдеться в цікавій бесіді TED «Eric Dishman: Health care should be a team sport». Тому що нема перекладу, зосереджуся на деяких основних тезах. Перед вами людина якій лікарі 22 роки тому сказали що проживе недовго, бо має два рідких захворювання нирок і не має право на чергу на трансплантацію, і що йому залишилось дуже мало часу щоб жити і що лікування треба починати терміново. Він відмовився вмирати по розкладу, який йому склали шість добрих лікаря з старою схемою лікування та великим життєвим досвідом. Він таки купив (думаю я) собі нирку, вижив, знайшов небайдужих людей, що навчили його підтримувати власне здоров’я, і звертається до аудієнції з цінними усім нам думками про те, як ми самі можемо наглядати над власним здоров’ям.
Хоча б тому, що лікарі помиляються, лікують кожний одну хворобу окремо, не бачать людину як ціле і від того припускають дуже дорогі в усіх сенсах помилки. Він каже про те, що лікарні є рознощиками хвороб, де одні пацієнти заражаються від інших (я тільки пригадала розповіді подруг як неможливо принести дитину з родильного дому без стафілокока у пост-совку в Україні), що не всі країни світу можуть собі дозволити величезні гарно продумані лікарні і що люди далекі від цих лікарень однаково вимушені добиратися до них, щоб отримати допомогу. Але допомога та буває дуже помилковою, фрагментованою, шкідливою, тому що на них не дивляться як на людей, а дивляться як на ходячі статистики, хоча ніхто з нас не є середнім, усі ми є відмінними від інших.
Він говорить про те, що допомога мусить бути дистанційною та комплексною. Що дистанційність нам гарантують нові досить дешеві прилади, які можемо придбати навіть індивідуально (і показує як він робить сам собі ультразвук і показує це через інтернет у відео конференції спеціалісту). Каже, що лікарі повинні об’єднуватися у консультивні групи, щоб кожного пацієнта дивилося зразу декілька пов’язаних спеціаліста, бо хвороби то комплексна річ. Що спеціалісти мусять спілкуватися між собою про пацієнтів, а не тільки заглядати у папірці, які можуть бути (і часто бувають) помилково переплутаними. Так відбулося з лектором, коли його шість місяців травили непотрібною йому шкідливою медициною, поки одна медсестра не схопилась за голову, бо побачила що за ним подорожувала помилкова інформація.
Тобто, тут не йдеться про мати одного «сімейного» лікаря як декілька віків назад та йти у лікарню за будь-який пчих. Тут йдеться щоб кожного з нас обслуговувала комплексно група спеціалістів, що наживо спілкуються між собою про саме нас особисто.
А ви що думаєте про цю фантастику? Я думаю, що треба вже осучаснювати приклади та вживати нові-старі ідеї на новому витку розвитку.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2013-04-16 11:00 am (UTC)