![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
chita_iХочу поділитись з вами цитатами про «вічні теми» з «Нашої української Дами…» Оксани Забужко щоб хоч якось розпочати мої роздуми на теми кохання та смерті підняті Кербасі. Цитувати Забужко є справою важкою через перенасиченість її текстів та перескакування з теми на тему та відступи, але я таки спробую. Тому що теми є «важливими та актуальними», нічим не менше сучасними від того, що супроваджують людство на протязі усього нашого існування.
Почнемо.
«На жаль, процес нашого національного самопізнання, який для кожного народу повною мірою відкривається щойно із здобуттям незалежності, протікає так загальмовано і викривлено, що жодних системних студій на ці дві найфундаментальніші й, сказати б, «індикаторні» для кожної культури теми на українському матеріалі й дотепер не з’явилося. Єдиний прецедент – «Теорія українського кохання» М. Томенка (К.: Б. в.б 2002) – презентує тему як «національну легенду» в традиційному народницькому ключі й анітрохи не претендує на те, щоб розкривати якусь її історичну діалектику. З мого боку було б, розуміється, чистим верхоглядством намагатися мимохідь, «по дорозі» залатати такі колосальні зяючі лакуни, - все, що я можу собі дозволити на цих сторінках, то хіба окреслити, означити їх «сигнальними прапорцями» як білі плями на нашій культурно-історичній мапі, що приречені утруднювати всяку, хоч трохи пошукову, інтелектуальну мандрівку вглиб тої культурної історії, аж доки їх не буде заповнено спільними зусиллями багатьох і багатьох мандрівників.
Якщо спробувати зробити розширений підсумок (...) то перше, що впадає в око – це різко виражена чуттєва інфантильність нашої культури, принаймні в її пізньорадянській (післясталінський) період. Ні на чому іншому цей грандіозний зсув «назад» по онтогенетичній драбині в бік недорослості, психологічної незрілості (в онтогенезі відповідної більшм-менш підлітковому віку) не дається пізнати так наочно, як на ставленні до кохання й смерти – двох онтологічних екстремумів, об’єднаних, за гарним спостереженням французького філософа В. Янкевича, категоріальністю «екстраординарного порядку»: обоє є водночас вічно-повторюваними, «природними», і вічно-неповторними, щоразу індивідуально унікальними, такими, що переживаються «вперше», і власне це сполучення вносить їх у нашій свідомості поза межі профанного буття під рубрику «чуда» - нині так само, як і п’ять тисяч років тому. Кохання і смерть, сказавши простіше, - то ніби завжди відкриті «незарослі тім’ячка» цивілізації, зони «відкритої пульсації» природи в людській культурі, і тому саме через них найточніше можна промацати, у кожній окремо взятій точці історичної шкали, тієї культури автентичний «пульс» - і реставрувати за його биттям цілу, притаманну їй картину світу, аж до найтрудніше реєстрованих проявів «колективного несвідомого» включно.
Проблема в тому, що «зблизька», зсередини свою культуру завжди видно погано. У ХХ столітті колосальну кількість інтелектуальних зусиль було витрачено на те, щоби розпізнати й визначити спочатку типологічну тотожність між собою різних тоталітарних режимів (тут страшенно була «завадили в очу» Друга світова війна, надовго воздвигнувши в свідомості цілої цивілізації позірний бар’єр між нацизмом і комунізмом), а відтак, уже «поверхом вище», - й внутрішню типологічну спорідненість між тоталітаризмом та «вільноринковим» капіталізмом (цей другий процес, по суті, не завершився й досі!), належність їх обох, таких буцімто «різних» (за економічною та суспільною орієнтацією), до тієї самої технократичної цивілізації, що її французький історик Ф. Ар’є влучно назвав ув «агломератом автоматизованих індивідів». Перші-таки культурно-антропологічні студії над сучасним коханням (Д. де Ружмон, Е. Фромм) та сучасною смертю (Дж. Ґорер, Ф. Ар’є), які з’явилися на Заході, вже зафіксували цю «революцію» (чи, радше, «інволюцію») чуттєвості – загально цивілізаційне здитиніння, духовну інфантилізацію, при яких домінантними стають соціально-культурні настанови на комфорт (happiness) і втіху (pleasure). Нині вже очевидно, що ці спостереження чинні й для посткомуністичних суспільств, де крах комуністичного способу виробництва тільки зірвав гальма на шляху стрімкої «консумерізації» того самого «агломерату автоматизованих індивідів», що його західні ліберали були попервах недалекоглядно вважали за виключний продукт капіталізму. Так що наша інфантильність має, до великої міри, «всесвітньо-історичне», як люблять висловлюватися марксисти, походження, і праці західних учених можуть придатися за певний методологічний орієнтир і для нашого самопізнання також.»
Стор. 103-105 з глави «Міфологічна пригода жінки-Орфея і любовний дискурс: конфлікт інтерпретацій.» “Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, Висока полиця, Оксана Забужко, Київ 2007, видавництво Факт, ISBN 978-966-359-160-5
Почнемо.
«На жаль, процес нашого національного самопізнання, який для кожного народу повною мірою відкривається щойно із здобуттям незалежності, протікає так загальмовано і викривлено, що жодних системних студій на ці дві найфундаментальніші й, сказати б, «індикаторні» для кожної культури теми на українському матеріалі й дотепер не з’явилося. Єдиний прецедент – «Теорія українського кохання» М. Томенка (К.: Б. в.б 2002) – презентує тему як «національну легенду» в традиційному народницькому ключі й анітрохи не претендує на те, щоб розкривати якусь її історичну діалектику. З мого боку було б, розуміється, чистим верхоглядством намагатися мимохідь, «по дорозі» залатати такі колосальні зяючі лакуни, - все, що я можу собі дозволити на цих сторінках, то хіба окреслити, означити їх «сигнальними прапорцями» як білі плями на нашій культурно-історичній мапі, що приречені утруднювати всяку, хоч трохи пошукову, інтелектуальну мандрівку вглиб тої культурної історії, аж доки їх не буде заповнено спільними зусиллями багатьох і багатьох мандрівників.
Якщо спробувати зробити розширений підсумок (...) то перше, що впадає в око – це різко виражена чуттєва інфантильність нашої культури, принаймні в її пізньорадянській (післясталінський) період. Ні на чому іншому цей грандіозний зсув «назад» по онтогенетичній драбині в бік недорослості, психологічної незрілості (в онтогенезі відповідної більшм-менш підлітковому віку) не дається пізнати так наочно, як на ставленні до кохання й смерти – двох онтологічних екстремумів, об’єднаних, за гарним спостереженням французького філософа В. Янкевича, категоріальністю «екстраординарного порядку»: обоє є водночас вічно-повторюваними, «природними», і вічно-неповторними, щоразу індивідуально унікальними, такими, що переживаються «вперше», і власне це сполучення вносить їх у нашій свідомості поза межі профанного буття під рубрику «чуда» - нині так само, як і п’ять тисяч років тому. Кохання і смерть, сказавши простіше, - то ніби завжди відкриті «незарослі тім’ячка» цивілізації, зони «відкритої пульсації» природи в людській культурі, і тому саме через них найточніше можна промацати, у кожній окремо взятій точці історичної шкали, тієї культури автентичний «пульс» - і реставрувати за його биттям цілу, притаманну їй картину світу, аж до найтрудніше реєстрованих проявів «колективного несвідомого» включно.
Проблема в тому, що «зблизька», зсередини свою культуру завжди видно погано. У ХХ столітті колосальну кількість інтелектуальних зусиль було витрачено на те, щоби розпізнати й визначити спочатку типологічну тотожність між собою різних тоталітарних режимів (тут страшенно була «завадили в очу» Друга світова війна, надовго воздвигнувши в свідомості цілої цивілізації позірний бар’єр між нацизмом і комунізмом), а відтак, уже «поверхом вище», - й внутрішню типологічну спорідненість між тоталітаризмом та «вільноринковим» капіталізмом (цей другий процес, по суті, не завершився й досі!), належність їх обох, таких буцімто «різних» (за економічною та суспільною орієнтацією), до тієї самої технократичної цивілізації, що її французький історик Ф. Ар’є влучно назвав ув «агломератом автоматизованих індивідів». Перші-таки культурно-антропологічні студії над сучасним коханням (Д. де Ружмон, Е. Фромм) та сучасною смертю (Дж. Ґорер, Ф. Ар’є), які з’явилися на Заході, вже зафіксували цю «революцію» (чи, радше, «інволюцію») чуттєвості – загально цивілізаційне здитиніння, духовну інфантилізацію, при яких домінантними стають соціально-культурні настанови на комфорт (happiness) і втіху (pleasure). Нині вже очевидно, що ці спостереження чинні й для посткомуністичних суспільств, де крах комуністичного способу виробництва тільки зірвав гальма на шляху стрімкої «консумерізації» того самого «агломерату автоматизованих індивідів», що його західні ліберали були попервах недалекоглядно вважали за виключний продукт капіталізму. Так що наша інфантильність має, до великої міри, «всесвітньо-історичне», як люблять висловлюватися марксисти, походження, і праці західних учених можуть придатися за певний методологічний орієнтир і для нашого самопізнання також.»
Стор. 103-105 з глави «Міфологічна пригода жінки-Орфея і любовний дискурс: конфлікт інтерпретацій.» “Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, Висока полиця, Оксана Забужко, Київ 2007, видавництво Факт, ISBN 978-966-359-160-5