Про українське кохання та про тематику смерті в українській сучасній культурі. Продовження І

[chita_i]

«…наші інтерпретатори, для кого врозумлива мова якою вона писала, але давно вже не врозумлива культура, до якої належала. Зрештою, між нами і Лесею Українкою стоять три покоління не просто вивласнених і «відчужених» (соціально відокремлених із соціуму й зосереджених в одному місці, як-от фронт, табір, і т. д.), а на додачу це й «підпільних», «невимовних» масових смертей, тих, про які прилюдно і навіть в родинах «не говорилося» не з почуття «пристойності» чи «непристойності», а зі зрозумілого страху розділити долю небіжчиків – жертв репресій. В основі такого механізму замовчування смерти (в принципі того самого, що описаний Ф. Ар’є) лежить колективна психічна травма, котра й мусила остаточно закріпити табу на смерть, установлене владою, зробити його з ідеологічного - культурним. Офіційна ж радянська культура – культура «оптимістичної трагедії» - проблеми смерти як такої не знала взагалі, замінивши її мотивом «жертвування життям», а це зовсім різні речі. Тут найбільш слушним видається спостереження, вперше зроблене М. Кундерою в романі «Жарт» - що комуністична революція була такою безглуздо жорстокою через те, що творилася людьми молодими, психологічними дітваками, ще позбавленими відчуття реальності смерті (пор. популярне гасло пізньорадянської доби «Коммунизм – это молодость мира, и его возводить молодым»). По суті, то був свого роду «хрестовий похід дітей», таким він, у культурному вираженні, й зостався, - і тому закономірне і впадання породженого ним суспільства в геронтократичний маразм через півстоліття, тобто акурат коли покоління морально й інтелектуально недорослих «творців революції» сягнуло біологічної старості, що до неї культурно було цілком не підготовлене – як і до перспективи близької смерті. Відтак є єдиним, також по суті інфантильним, виходом з цього екзистенційного глухого кута й стало розтягнене в нескінченість тривання біжучого моменту, «невмирання», що воно ж і «нежиття», - так званий «застій».

У субкультурі радянського шістдесятництва, правда, зароджувались були перші несміливі «дорослі» рефлексії над цією проблемою: «Чому бажають: «если смерти – то мгновенной» (рядки з популярної революційної пісні!), або заздрять померлим уві сні? Але ж життя ми намагаємося збавити <…> непомітно, в розвагах, збути його. І це сполучено з бажанням прослизнути непомітно і крізь смерть. Якщо смерть уві сні, той й життя як уві сні спливає» (Гачев, Г. Д. Семейная комедія - Москва, Школа-Пресс, 1994 - с.117). З цієї субкультури у нас бере свій витік «життєсмертна» філософська лірика В. Стуса, - але це радше виняток з правила, бо поза тим смерть як екзистенційна проблема для української культури радянського часу взагалі не стояла. …Першим вказав на цю культурну лакуну Ю. Шевельов: «…не «опрацьовується» в нас проблема смерті. Ніби боїмося, ніби треба зберігати соцреалістичну проблематику, а от про смерть – крім, звичайно, героїчної, мовчимо. Після символістської – новими дерзаннями – не похвалимося.» Травмована і, в прямому й переносному сенсі, «перелякана на смерть», наша колоніальна недоросла колективна свідомість просто втратила ту оптику, яка б дозволила розгледіти…

З коханням справа ще складніша. <…> Тільки ж такими – дорослими – особистостями можливий не елементарний «симбіотичний зв’язок», не соціальна угода, аналогічна товарному обміну, - а становлення щонайближчої міжособистістної єдності, котра лише й здатна розв’язати проблему людського існування («тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині»). Але щоб упізнати таку любов, у культурі мають існувати готові вироблені образи як чоловічої, так і жіночої особистісної зрілості - а не просто певні стереотипи маскулінної чи фемінінної поведінки.

Стор. 106-109 з глави «Міфологічна пригода жінки-Орфея і любовний дискурс: конфлікт інтерпретацій.» “Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, Висока полиця, Оксана Забужко, Київ 2007, видавництво Факт, ISBN 978-966-359-160-5