![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
chita_iЩо такий вибір «любові не на життя, а на смерть», - був учинений нею (Лесею Українкою) цілком свідомо і, що називається, з відкритим заборолом, найліпше видно з її версії чи не найславетішого у світовій історії мезальянсу – шлюбу багатої та впливової мекканки Хадіджі з на двадцять років молодшим за неї вбогим погоничем-хашімом Мохаммедом, майбутнім засновником ісламу. <…> Діалог «Айша і Мохаммед» написано в Ялті 1907 р., за пів року до ненависного авторці «офіційного» шлюбу, ще під час, сказати б, «медового» подружнього періоду. Наголошую на цих біографічних обставинах спеціально, бо тім несподіваніше і значущіше виступає на їхньому тлі грізний мотив трансцендентного еросу, любові, не по-біблійному «сильної як смерть»,а от власне ще сильнішої за смерть, чи, коли послуговуватись англійським ідіоматичним виразом, «більшої за життя». <…> В «Айші та Мохаммеді» перед нами знову формальний «трикутник» - формальний на двох рівнях: по-перше, тому що одна зі сторін, Хадіджа, давно померла і присутня тільки «віртуально» - у розмові Мохаммеда з новою дружиною, юною красунею Айшею, - а по-друге, тому, що, як з’ясовується з перших-таки реплік їхнього діалогу, насправді «зайвою», точніше, замінною («як тільки взяв мене, взяв десять інших!»), не єдино-неповторною, як то має бути у справжньому коханні, у цьому «трикутнику» виступає як раз Айша. Коли вона резонно заявляє, що хоче, аби коханий любив її «і більш нікого», Мохаммед запускається в не зовсім щире резонерствування:
«Нащо се бажання?
То все одно, якби ти забажала,
щоб лиш тобі самій світило сонце,
тобі самій світив огонь. Від того
не стало ж би тобі ані ясніше,
ані тепліше, ніж тепер, як мусиш
ти те добро з усім живим створінням
нарівні поділяти…».
На що Айша відповідає суто жіночим прийомом – переводячи дискусію з площини абстрактно-філософської в особисту і тим умить дезавуюючи опонента:
«Ти першій милій не казав такого.
Хадіджа слів таких не вислухала.», -
у відповідь заскочений Мохаммед тільки й годен, що спантеличено спитати: «Ти звідки знаєш?». Один із блискучих прикладів перемоги у таких численних у Лесі Українки словесних турнірах, «агонах» як звав їх М. Зеров, «жіночої логіки» над «чоловічою»: «Бачите, мужеська «рація» в погляді на деякі справи дуже однобока, томи ми доповнюємо її своєю «рацією», може, теж однобокою, але тільки з них обох може вийти щось ціле й справедливе». <...> Айша й справді стовідсотково «фемінна», у кожній своїй репліці й жесті, і її запекла і безсила ревність до мертвої Хадіджі, на чию могилу продовжує віддано «вчащати» Мохаммед.
«Як і за віщо можна так любити
стару, негарну, навіть мертву жінку?
І зневажати гарну, молоду,
кохану і закохану, живую?»
Крім того, що викликає до неї цілком підставне людське співчуття, тільки додатково увиразнює принципову несиметричність, неспівмірність двох типів любові, що зіткнулися в цьому конфлікті: з одного боку, земний ерос, представлений коханням Мохаммеда до Айші, традиційна чоловіча «любов очима», вся уґрунтвана на фізичному змислі зору (діалог і починається вимогою Айші до Мохаммеда глянути на неї, - щоб тримати на собі його увагу, вона мусить постійно перебувати в полі його зору, впихатися в нього силоміць, і тільки аж глянувши на Айшу під її натиском, Мохаммед визнає її
«найкращою з усіх жінок на світі,
живих, і мертвих,і ненароджених!»
Він і покохав її так само, «як тільки вглядів її красу». З другого ж боку, зміст розмови і взагалі міжособистісних стосунків земних коханців складає любов Мохаммеда до іншої, до мертвої Хадіджі – любов метафізична, «більша за життя» настільки, що неї не важить не тільки фізична оболонка, не тільки присутність чи відсутність Ідеальної Коханки тут-і-тепер, а навіть і її присутність чи відсутність серед живих.
«От ти сказала:
«Стару, негарну…» І в моїх очах
вона ні гарною, ні молодою
ніколи не здавалась. Не скажу я,
що я не бачив і не завважав
того нічого: я злічив всі зморшки
у неї на обличчі… Літ її
мені й сусіди не дали б забути…
але в ній щось було… щось вічне, Айшо…
Мені здається, що воно живе,
і дивиться на мене крізь могилу,
і голосом таємним промовля,
і всі мої слова та й думку чує…»
<…> В «Айші і Мохаммеді» ця «релігія любові» отримує ще один важливий наголос: шлюб земний, заснований на сексуальному коханні. Сексуальний потяг Мохаммеда до Айші не ставиться під сумнів, і він по-чоловічому щиро обурюється, коли Айша вживає щодо нього слово «холодний»:
«Я холодний?
до тебе? Що ж би ти на те сказала,
якби тебе я пестив тільки так,
як першую дружину, ту Хадіджу,
що ти їй заздриш так.», -
уже прямо постає позбавленим цінності порівняно зі шлюбом містичним, «вічним» у якому тіло участи не бере. Ба більше – як раз звільнення від тіла (фізична смерть Хадіджи) найпереконливіше демонструє остаточний тріумф і нерозривність містичного зв’язку. Айша зовсім слушно відчуває в тому що «Хадіджа вмерла», не поразку суперниці, а додаткову її перевагу над собою:
«О, якби дав Аллах, щоб не вмирала,
то, може, б, я її перемогла!».
<…> Коран-бо (на відміну від Євангелія) санкціонує людську любов тільки до скінченого, та ніяк не до «вічного», і складнюща символіка арабської й перської середньовічної лірики (екстатичне сп’яніння од вина, любов-безумство, моління до Красуні в неприступному замку і т. д) покликана була, як доведено сучасними дослідниками (А. Аберрі, Р. Ніколсоном, Г. Ріттером, Є. Бертельсом, А. Коробеном, А. Заррінкубом та ін.), зашифрувати в алегоричній формі суту суфійську (власне ірано-міхейску за походженням) ідею божественної любові, потягу ув’язненої в земному тілі душі до неземної Красуні, по-маніхейському кажучи – до свого прообразу «двойника», духа, який перебуває у Світлі, потойбіч матеріального світу. (Докладніше про це див.: Ернст Карл Суфізм / Пер. з англ.. – Москва ФАИР-ПРЕСС, 2002. – с. 193-231 розд. «Суфийская поезия»)
Суфійська Красуня в Замку, вона ж, згодом, Прекрасна Дама катарів і трубадурів, вона ж, іще пізніше, спрофанована до казки Королівна на вершині гори (тобто мешканка Граду Божого, горного Єрусалиму), - то не що інше як метафоризована в «кочовому», транс культурному жіночому образі божественна сутність, «абсолютна природа» вірного, з якою його занурена у тьму матерії земна душа-полонянка (гецька psyche) болісно прагне возз’єднатися, злитися в релігійному екстазі, котрий, своєю чергою, метафорично зашифровується мовою еротичних символів – як «шлюб». Хадіджа – це є втілена Мохаммедова Прекрасна Дама, Красуня, королівна на горі, тобто та «вічна» частка його власної душі, з якої його тутешня «думка»- psyche («всі мої слова та думки чує…») може бути тільки недосконалим зліпком.
Звісно, те, що ця духовна сутність узагалі втілена - на землі, у живій смертній жінці, з якою Мохаммед був поєднаний земним шлюбом, таким самим, як потім з Айшею, - це вже чиста література, данина від семисот літ триваючому в європейській культурі (від «Романа про Тристана та Ізольду», як вважає Д. де Ружмон) профанному перепорядженню й поступовому розчиненню-деґенерації релігійного міфа – у світському, секулярному: в міфі «фатального кохання», яке невипадково завжди йде пліч-о-пліч зі смертю, тяжіть до смерти (у релігійному міфі це ще зовсім логічно, адже тільки смерть забезпечує звільнення душі з земного полону та остаточне поєднання-пошлюблення її зі своєю божественною «половинкою» в Царстві Світла). Тьмяний відблиск забутої, витісненої в колективну культурну «непам’ять» дуалістичної єресі особливо промовисто відбивається на цьому секулярному міфі саме в тій частині, де йдеться про сексуальне поєднання «фатальних коханців»: за всіма настійно повторюваними парагматичними історіями про коханців нещаслвих (тобто таких, яким так і не вдалося, з різних причин, дійти до земного поєднання) ховається стлумлена невиразна підозра, що таке поєднання є, властиво, блюзнірством, оскверненням самої ідеї «шлюбного» зв’язку вірного з Дамою-душею-двойником («обрані» маніхейці, суфійські дервіші-муршіди та «досконалі» катари взагалі сповідували сексуальну аскезу й засадничу відмову від будь-яких тілесних насолод, здатних прив’язати душу до її матеріальної в’язниці та погасити чистий вогонь поривання в божистий зáсвіт), і що справді «ідеальне кохання» (як у стартової пари європейського любовного міфа – черниці Елоїзи та кастрованого Абеляра) можливе тільки в іншому, потойбічному світі. Кого б, справді, цікавили Ромео і Джульєтта, якби, замість учинити самогубство, благополучно звікували вік у любові і злагоді, народивши купу дітей, у то дотепно представлено в «Апокрифах» К. Чапека? Аналогічно в «Айші і Мохаммеді» Леся Українка бездоганно-точно знаходить найвідповіднішу для Хадіджі, як «вічної душі», позицію: «Хадіджа вмерла», вона більше не є земною жінкою, і так воістину найліпше для її з Мохаммедом міфічного шлюбу – щойно тепер цей шлюб і постає перед читачем (і бідолашною Айшею!) у всій своїй незаплямленій, не скаламученій і грізно-необорній есхалатологічній величі.
Цей драматичний діалог – по суті, закляття коханого на посмертну вірність (саме так, не більше й не менше!), - дає нам, нарешті (надто зважаючи на обставини його написання!), ключ до розуміння головного культурного посилання Лесі Українки – любовного міфа, який вона внесла в українську культуру і своєю творчістю, і своїм життям. Коли її називають великою європеїзаторкою, то переважно мають на увазі так званий «екзотизм» сюжетів, незвичні для «нової» («посткотляревської») української літератури «дебрі світових тем», але в дійсності за цим криється набагато глибша правда: любовний міф Лесі Українки є автентичною українською версією західноєвропейського секулярного міфа amor fati, в основі якого лежить формально переможена канонічним християнством неперервна дисидентська традиція гностичних єресей пізньої античності та середньовіччя.
Гіпотезу нарешті сформульовано – як казав Пушкін, «слово найдено». Далі ми побачимо, як нанизаний на наскрізну нитку цієї гіпотези, творчий доробок Лесі Українки, здебільшого аналізований літературознавцями доривчо і безсистемно, за принципом «що кому до вподоби», починає складатися у досить-таки струнку міфологічну систему, за своїм внутрішнім «рисунком», де, як у складному орнаменті на старовинних ґерданах, існує свій власний ритм повторюваності одних і тих самих смислосюжетних мотивів і кодових «світових тем», - ці останні виконують функції своєрідних «нервових вузлів», «гангліїв», через які художній світ Лесі Українки «підключено» до великого матірнього лона майже двотисячилітнього європейського міфа.»
Стор. 152-154, 158-161 з глави «ІІІ. Історія єресі-І. Містичний шлюб і «релігія любови»» “Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, Висока полиця, Оксана Забужко, Київ 2007, видавництво Факт, ISBN 978-966-359-160-5
«Нащо се бажання?
То все одно, якби ти забажала,
щоб лиш тобі самій світило сонце,
тобі самій світив огонь. Від того
не стало ж би тобі ані ясніше,
ані тепліше, ніж тепер, як мусиш
ти те добро з усім живим створінням
нарівні поділяти…».
На що Айша відповідає суто жіночим прийомом – переводячи дискусію з площини абстрактно-філософської в особисту і тим умить дезавуюючи опонента:
«Ти першій милій не казав такого.
Хадіджа слів таких не вислухала.», -
у відповідь заскочений Мохаммед тільки й годен, що спантеличено спитати: «Ти звідки знаєш?». Один із блискучих прикладів перемоги у таких численних у Лесі Українки словесних турнірах, «агонах» як звав їх М. Зеров, «жіночої логіки» над «чоловічою»: «Бачите, мужеська «рація» в погляді на деякі справи дуже однобока, томи ми доповнюємо її своєю «рацією», може, теж однобокою, але тільки з них обох може вийти щось ціле й справедливе». <...> Айша й справді стовідсотково «фемінна», у кожній своїй репліці й жесті, і її запекла і безсила ревність до мертвої Хадіджі, на чию могилу продовжує віддано «вчащати» Мохаммед.
«Як і за віщо можна так любити
стару, негарну, навіть мертву жінку?
І зневажати гарну, молоду,
кохану і закохану, живую?»
Крім того, що викликає до неї цілком підставне людське співчуття, тільки додатково увиразнює принципову несиметричність, неспівмірність двох типів любові, що зіткнулися в цьому конфлікті: з одного боку, земний ерос, представлений коханням Мохаммеда до Айші, традиційна чоловіча «любов очима», вся уґрунтвана на фізичному змислі зору (діалог і починається вимогою Айші до Мохаммеда глянути на неї, - щоб тримати на собі його увагу, вона мусить постійно перебувати в полі його зору, впихатися в нього силоміць, і тільки аж глянувши на Айшу під її натиском, Мохаммед визнає її
«найкращою з усіх жінок на світі,
живих, і мертвих,і ненароджених!»
Він і покохав її так само, «як тільки вглядів її красу». З другого ж боку, зміст розмови і взагалі міжособистісних стосунків земних коханців складає любов Мохаммеда до іншої, до мертвої Хадіджі – любов метафізична, «більша за життя» настільки, що неї не важить не тільки фізична оболонка, не тільки присутність чи відсутність Ідеальної Коханки тут-і-тепер, а навіть і її присутність чи відсутність серед живих.
«От ти сказала:
«Стару, негарну…» І в моїх очах
вона ні гарною, ні молодою
ніколи не здавалась. Не скажу я,
що я не бачив і не завважав
того нічого: я злічив всі зморшки
у неї на обличчі… Літ її
мені й сусіди не дали б забути…
але в ній щось було… щось вічне, Айшо…
Мені здається, що воно живе,
і дивиться на мене крізь могилу,
і голосом таємним промовля,
і всі мої слова та й думку чує…»
<…> В «Айші і Мохаммеді» ця «релігія любові» отримує ще один важливий наголос: шлюб земний, заснований на сексуальному коханні. Сексуальний потяг Мохаммеда до Айші не ставиться під сумнів, і він по-чоловічому щиро обурюється, коли Айша вживає щодо нього слово «холодний»:
«Я холодний?
до тебе? Що ж би ти на те сказала,
якби тебе я пестив тільки так,
як першую дружину, ту Хадіджу,
що ти їй заздриш так.», -
уже прямо постає позбавленим цінності порівняно зі шлюбом містичним, «вічним» у якому тіло участи не бере. Ба більше – як раз звільнення від тіла (фізична смерть Хадіджи) найпереконливіше демонструє остаточний тріумф і нерозривність містичного зв’язку. Айша зовсім слушно відчуває в тому що «Хадіджа вмерла», не поразку суперниці, а додаткову її перевагу над собою:
«О, якби дав Аллах, щоб не вмирала,
то, може, б, я її перемогла!».
<…> Коран-бо (на відміну від Євангелія) санкціонує людську любов тільки до скінченого, та ніяк не до «вічного», і складнюща символіка арабської й перської середньовічної лірики (екстатичне сп’яніння од вина, любов-безумство, моління до Красуні в неприступному замку і т. д) покликана була, як доведено сучасними дослідниками (А. Аберрі, Р. Ніколсоном, Г. Ріттером, Є. Бертельсом, А. Коробеном, А. Заррінкубом та ін.), зашифрувати в алегоричній формі суту суфійську (власне ірано-міхейску за походженням) ідею божественної любові, потягу ув’язненої в земному тілі душі до неземної Красуні, по-маніхейському кажучи – до свого прообразу «двойника», духа, який перебуває у Світлі, потойбіч матеріального світу. (Докладніше про це див.: Ернст Карл Суфізм / Пер. з англ.. – Москва ФАИР-ПРЕСС, 2002. – с. 193-231 розд. «Суфийская поезия»)
Суфійська Красуня в Замку, вона ж, згодом, Прекрасна Дама катарів і трубадурів, вона ж, іще пізніше, спрофанована до казки Королівна на вершині гори (тобто мешканка Граду Божого, горного Єрусалиму), - то не що інше як метафоризована в «кочовому», транс культурному жіночому образі божественна сутність, «абсолютна природа» вірного, з якою його занурена у тьму матерії земна душа-полонянка (гецька psyche) болісно прагне возз’єднатися, злитися в релігійному екстазі, котрий, своєю чергою, метафорично зашифровується мовою еротичних символів – як «шлюб». Хадіджа – це є втілена Мохаммедова Прекрасна Дама, Красуня, королівна на горі, тобто та «вічна» частка його власної душі, з якої його тутешня «думка»- psyche («всі мої слова та думки чує…») може бути тільки недосконалим зліпком.
Звісно, те, що ця духовна сутність узагалі втілена - на землі, у живій смертній жінці, з якою Мохаммед був поєднаний земним шлюбом, таким самим, як потім з Айшею, - це вже чиста література, данина від семисот літ триваючому в європейській культурі (від «Романа про Тристана та Ізольду», як вважає Д. де Ружмон) профанному перепорядженню й поступовому розчиненню-деґенерації релігійного міфа – у світському, секулярному: в міфі «фатального кохання», яке невипадково завжди йде пліч-о-пліч зі смертю, тяжіть до смерти (у релігійному міфі це ще зовсім логічно, адже тільки смерть забезпечує звільнення душі з земного полону та остаточне поєднання-пошлюблення її зі своєю божественною «половинкою» в Царстві Світла). Тьмяний відблиск забутої, витісненої в колективну культурну «непам’ять» дуалістичної єресі особливо промовисто відбивається на цьому секулярному міфі саме в тій частині, де йдеться про сексуальне поєднання «фатальних коханців»: за всіма настійно повторюваними парагматичними історіями про коханців нещаслвих (тобто таких, яким так і не вдалося, з різних причин, дійти до земного поєднання) ховається стлумлена невиразна підозра, що таке поєднання є, властиво, блюзнірством, оскверненням самої ідеї «шлюбного» зв’язку вірного з Дамою-душею-двойником («обрані» маніхейці, суфійські дервіші-муршіди та «досконалі» катари взагалі сповідували сексуальну аскезу й засадничу відмову від будь-яких тілесних насолод, здатних прив’язати душу до її матеріальної в’язниці та погасити чистий вогонь поривання в божистий зáсвіт), і що справді «ідеальне кохання» (як у стартової пари європейського любовного міфа – черниці Елоїзи та кастрованого Абеляра) можливе тільки в іншому, потойбічному світі. Кого б, справді, цікавили Ромео і Джульєтта, якби, замість учинити самогубство, благополучно звікували вік у любові і злагоді, народивши купу дітей, у то дотепно представлено в «Апокрифах» К. Чапека? Аналогічно в «Айші і Мохаммеді» Леся Українка бездоганно-точно знаходить найвідповіднішу для Хадіджі, як «вічної душі», позицію: «Хадіджа вмерла», вона більше не є земною жінкою, і так воістину найліпше для її з Мохаммедом міфічного шлюбу – щойно тепер цей шлюб і постає перед читачем (і бідолашною Айшею!) у всій своїй незаплямленій, не скаламученій і грізно-необорній есхалатологічній величі.
Цей драматичний діалог – по суті, закляття коханого на посмертну вірність (саме так, не більше й не менше!), - дає нам, нарешті (надто зважаючи на обставини його написання!), ключ до розуміння головного культурного посилання Лесі Українки – любовного міфа, який вона внесла в українську культуру і своєю творчістю, і своїм життям. Коли її називають великою європеїзаторкою, то переважно мають на увазі так званий «екзотизм» сюжетів, незвичні для «нової» («посткотляревської») української літератури «дебрі світових тем», але в дійсності за цим криється набагато глибша правда: любовний міф Лесі Українки є автентичною українською версією західноєвропейського секулярного міфа amor fati, в основі якого лежить формально переможена канонічним християнством неперервна дисидентська традиція гностичних єресей пізньої античності та середньовіччя.
Гіпотезу нарешті сформульовано – як казав Пушкін, «слово найдено». Далі ми побачимо, як нанизаний на наскрізну нитку цієї гіпотези, творчий доробок Лесі Українки, здебільшого аналізований літературознавцями доривчо і безсистемно, за принципом «що кому до вподоби», починає складатися у досить-таки струнку міфологічну систему, за своїм внутрішнім «рисунком», де, як у складному орнаменті на старовинних ґерданах, існує свій власний ритм повторюваності одних і тих самих смислосюжетних мотивів і кодових «світових тем», - ці останні виконують функції своєрідних «нервових вузлів», «гангліїв», через які художній світ Лесі Українки «підключено» до великого матірнього лона майже двотисячилітнього європейського міфа.»
Стор. 152-154, 158-161 з глави «ІІІ. Історія єресі-І. Містичний шлюб і «релігія любови»» “Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, Висока полиця, Оксана Забужко, Київ 2007, видавництво Факт, ISBN 978-966-359-160-5