Остання цитата з Тигроловів. Чесно! (про те як закалялась сталь, шпигунські страсті)

[chita_i]

В салоні-вагоні було ясно і затишно. В стелі крутились віяла, оберталися нечутно по горизонталі, творючи лагідний вітер.

На сніжно-білих столиках в такт поїздові видзвонювали малиновим дзвоном пляшки: червоне "Бордо" і пиво, коньяк і лікери, і золотоверхові портвейни - стоять вони купками, не відкорковані, посередині білих обрусів і гомонять срібно. Перегукуються з колесами. Ваблять до себе, чарують. Вклоняються ніжно одна до одної і до гостей.

"Розкрийте, розкрийте нас! Беріть!.." - і сміються, гомонять, пританцьовують.

Обабіч пляшок стоять скляні вази з помаранчами, цукерками, плитками шоколаду, пастилою, тістечками, - мерехтять, випромінюючи з боків веселку і снопи проміння.

Запопадливі кельнери в чорних убраннях, з білими рушниками через руку, стоять на чаті. Готові кинутися на один порух брови, угадуючи наперед кожне бажання клієнта...

Стільки вигод! Стільки трунків! Стільки розкошів!..

Далебі це єдине місце у цілій тій фантастичній "шостій частині світу", де можна зустріти щось подібне. Стільки фасону, стільки шляхетства і багатств і стільки піклування про людину.

Це лише тут, у цій екстериторіальній державі - у цім експресі. Тут-бо свої закони, свої звичаї і свій режим. Це-бо окремий світ. Тут-бо іноді бувають чужинці - якісь дипломати, міністри чи гості з далеких заморських країн.

Весело видзвонюють пляшки, і мрійно вихляють віяла. З обвішаної скляними призмами люстри ллється химерне мерехтливе світло, - то призми гойдаються, тріпотять, як сережки, і витворюють світляний веселковий танок, випромінюють спектри...

А у вікнах біжать вечорові сильвети, біжать двома безконечними стрічками: фіалково-рожеві краєвиди, білі вершини гір, облямовані в колір індиго долини, фантастичні сильвети дерев, блокпостів, будівель... Гейби два безконечні кінофільми.

У салон-вагоні майже порожньо. Вже нема тих аматорів пива і вин і веселих гутірок, що виповнювали його перших днів. В декого вже спорожніли кишені, бо всі ці розкоші коштують гроші; інші вдалися до преферансу і смалять до одуріння десь там, по купе; інші романсують, саме цілуються десь у присмерку коридорів і тамбурів; інші накручують румбу...

Лише кілька людей посідають цей затишок.


Біля крайнього столика при вікні сидить бравий майор - чорнобривий, з м'ясистим носом, віком понад тридцять літ, - майор ОГПУ - НКВД. Зсунув синій кашкет на потилицю, розстебнув комір і попиває червоне бордо, тримає склянку біля уст, а очі втопив у газету, поставивши її сторч. Смокче бордо і читає-смокче "Правду", студіює промову вождя, виголошену на черговому з'їзді ВКП(б). Іноді виймає олівець і щось підкреслює, посміхається захоплено, потім глибокодумно морщить брови, сьорбає бордо і пасе далі вугляними очима по шпальтах газети. Майор виглядає, як саме втілення могутності, сили і гонору своєї "пролетарської" держави. В цілім експресі не тримається ніхто так гідно, так незалежно і гордовито, ба навіть трохи презирливо, з таємничою міною і незрівняним почуттям вищості.

Його не зворушують ніякі екзотики, ніякі найексцентричніші історії, ба навіть тигри. Він не те бачив. Не те знає. І не те може. Такого полювання, якого він сам є і був майстром, не зрівняти ні з яким іншим. Коли б всі ті аматори знали, де те диво, де та легендарна легенда... Диво - це він! І легенда - це він! Тут - під блискучою уніформою - сховані такі речі, що перед ними поблідли б сам Арсеньєв з своїм придуркуватим Дерсу-Узала, і навіть всі тигри, і навіть у них - у цих останніх - стало б волосся дуба.

І не по екзотику їде він. Він їде на інше полювання. Діставши нове призначення, високу посаду десь там, у чорта на зачіпку, він їде перебирати її, як звичайний обов'язок. Він дисциплінований і точний, і не схильний вдаватись у дрібниці. Тим часом не марнує часу на теревені: п'є отак собі бордо і студіює промову вождя.

В другім кінці салон-вагона веселий гомін, - дзвін чарок, жартівливі промови і регіт. Там розташувалась весела компанія. Зсунули два столи докупи, заставили їх батареями пляшок, чарками й тарелями і розсілись уп'ятьох... Дудлять і регочуть... П'ять пройдисвітів-скалозубів, п'ять молодих безжурних шибайголів, п'ять камарадів. Отих, типових у цій країні, молодих людей - "героїв нашого часу", що їх так рясно стало, що їх ніщо ніде не втримає, що вічно літають з місця на місце, добре заробляючи, а ще ліпше розтринькуючи та скалозублячи; скалозублячи геть з усього... Ці теж такі - прожигателі життя й кишень; може, кваліфіковані інженери, а може, й кваліфіковані літуни, а може, те й друге разом. Ті самі, що літають по цілій цій "шостій частині світу", по цім велетенськім людськім полігоні, і ніде не можуть нагріти собі місця і що, якби могли, полетіли б геть ще й по всіх інших світах, та не можуть вилетіти.

Один з них - в пенсне і крагах, ще й в модних англійських бриджах. Його всі величають, не то жартома, не то серйозно, "професором". Другий - у френчі й галіфе кольору кави, елегантний та, напевно, одчайдушний, - більше за всіх і зухваліше від усіх регочеться та сипле приперченими словами. Лише іноді раптом уриває, хмурить брови і підозріло позирає навколо спідлоба.

Двоє гуляйпільців, засмалених вітрами вивуджених десь кримським чи одеським сонцем, м'язистих, дебелих і суворих. А п'ятий - кубанець з Новоросійська і разом контрабандист з Батума; але про те ніхто не знає.

Четверо з них їдуть десь аж з Києва разом, їдуть в те золоте ельдорадо, що десь на другім кінці світу. Чого? А так! Зійшлися докупи в Києві, попиячили, вирішили нагло їхати - і поїхали. Шукати, де ліпше. Кинули роботу, підписали контракти на Далекий Схід, дістали підйомні, сіли й поїхали. І їдуть... А не сподобається - поїдуть назад. Подумаєш - діла того. КЗОТ вони знають, як молитовник, і не дадуть собі в кашу наплювати.

П'ятий - той, що у френчі й галіфе кольору кави - пристав у дорозі до веселої; безжурної компанії.

Хлопці пили горілку, потім малагу й портвейни, потім знову горілку, а в межичасі дудлили пиво і бавились собі, забувши про цілий світ і його околиці... І замовляли страви... Поводились як мільйонери.

- Кельнер! Ще кав'яр!.. Тричі...

- Кельнер! Буженину!..

Кельнер мотається, зберігаючи індиферентний вигляд. Він бачив багато, але ці хлопці бачили ще більше, і нічим вже їх не здивуєш, ані заворушиш. "Професор" вже був навіть там, де вони оце їдуть, і ще й занадто далі, - аж на Чукотці, біля самісінької Аляски, над Берінговою протокою. Це він звабив і своїх колег та й розважав їх тепер веселими розмовами про смішні пригоди та різні дивацькі речі.

Розмови й дотепи кружляли навколо того ж, що і в цілім експресі.

Кельнер подає буженину. "Професор" бере виделку й ніж і починає її пиляти. Пиляє довго, наполегливо, терпляче. Пиляє зосереджено, але ніяк не може її розтяти.

- О! Еврика!!. - виголошує нарешті він захоплено, а далі урочисто і глибокодумно, немов з кафедри:

- Еврика!.. Я з цього шматка зроблю собі підметки. І наб'ю їх на чоботи. І напишу на них ім'я своє, рік народження і повну адресу. І піду по тій благословенній землі... І от з'їсть мене тигр. А з'їсть неодмінно. З'їсть з кісточками, але цих підметок не подужає! Не втне! О, цих підметок не втне!.. Тоді ви їх, друзі, знайдете, і поховаєте мене, чи то пак підметки, і вип'єте за моє, чи пак за їхнє здоров'я... Кельнер! Зубровки!!.

Компанія голосно регоче. Розгублений кельнер подав "зубровку" і нишком хоче забрати сакраментальну буженину, посміхаючись з-під насуплених брів. Але "професор" чемно і воднораз гаряче й цілком щиро протестує:

- Ні-ні! Що ви, що ви? Я заплатив гроші і так злегка не поступлюсь. Це ж матеріал, скажу я вам!.. А патент, прошу я вас!.. Ні-ні...

Майор спідлоба позирає на компанію, але на нього вже ніхто не зважає, так ніби його й нема. Він кладе газету на стіл і дивиться у вікно...

- Хлопці! А бачили сьогодні БАМЛАГ?.. - урвавши сміх і стрільнувши на майора оком, запитує котрийсь значуще.

- Бачили... - озивається один з гуляйпільців понуро і мов з бочки: - Навіть бували, то пак, присутствовали на параді сьогодні... Хто то викинув подушку? Ото буде хлопцям тепло спати!

- Чорт візьми, а хтось викинув грамофонну плиту. Навіщо вона, і кому вона знадобиться?..

- А чого ж, мо', й знадобиться, якщо там, той... - далі шепіт, павза. І раптом вибух сміху.

Майор совгається, дивиться у вікно, хмурить брови і не витримує - посміхається, ледве опановуючи той мовчазний сміх.

"Нехай скалозублять, прахвости. Все одно то ті, що або вже там бували, або кандидати..."

"Професор" міняє тему:

- Увага, увага! Говорить... - зачинає він, як з радіо-висильні: - Говорить...

- Адесса-мама... - вставляє френч кольору кави.

- Так Одеса-мама...

- А Владивосток - помийна яма...

- А от доїдемо - подивимось. Увага! Хто з вас учив географію? А історію?.. Добре, виходить, що всі вчили. А не вчили, то ще вчитимете, ще й боком вилізе... Так от, порядком, так би мовити, вишколу, порядком самоосвіти, - розповім я вам, як Бог сотворив той край, куди ми ідемо. Кельнер, пива!!.

І розливаючи пиво в склянки, веселий "професор" авторитетно починає виклад на природничу, географічну, а разом і на релігійну тему, про те, "як Бог сотворив той химерний край", те золоте ельдорадо, куди вони їдуть і що в нім "сам чорт ногу зломить, поки розшолопає, що й до чого". Отже...

...Відомо, що там усе є. Все, що існує у цілім світі, є й там, як у музеї, скажімо. І тварини, і рослини, і все!.. Нема тільки бананів та мавп, якщо не числитися з дослідами Дарвіна, та крокодилів, якщо вважати за крокодилів лише те, що плаває у воді десь там поблизу хеопської піраміди. А решта - все є. А було так, бачите... Як творив Бог світ... Хоча владивостоцький турок, що оце розповідав, приписував цей подвиг Аллахові, але так уже на цім світі ведеться, що кожен до себе гне і свого генія попирає. Тож, за турком, чудо те сотворив Аллах. Але правовірні безвірники і так християни зробили свою корективу...

Отже, як творив наш Бог мир, то йшов він із заходу на схід і розселяв по землі, де що треба за планом. Як той сівач, ніс він у мішку всякої тварі і всякого насіння до лиха і розтикав по землі, що де приходилось, мов за точно опрацьованим промфінпланом небесного комунхоза. Там те, а там те... Так він ішов і трудився через усю землю. Ішов і сіяв, ішов і сіяв.

І прийшов він аж у той край, що грець його й зна де. І зупинився він на хребті Сіхоте-Аліня - гори такі є. Аж бачить - земля вже скінчилась, а в нього в мішку ще до лиха всього є!

Дивився, дивився бог. Вертатись далеко... Так він узяв та й висипав геть усе з мішка тут.

- Живи тут!..

Ну, відтоді і почалось. І поперло. І погнало!

І таке там сотворилось, що люди довго ще ламатимуть голови, як то могло трапитись, прости Господи! То, я вам скажу, край!!!

І ніхто йому не годен дати ради. "Хіба тільки турки або запорожці", - мовляв той владивостоцький турок. Чому запорожці? Тому, каже, що так уже заведено на цій землі - як десь нема кому дати ради, то запорожців туди! Або принаймні їхніх нащадків. На Кубань? - Запорожці. На Терек? - Запорожці. Під Петроград? - Запорожці! І тут - теж... Цар Микола, бач, не був дурень, коли напосівся на тих дурних "х а х л і в". Сам бог, як творив цей світ, то мав саме їх на увазі. Відтоді так воно вже й ведеться... Будьмо ж!.. А кінчиться хіба аж на нас. Бо на нас - тпрру! - де сядеш, там і злізеш... Кельнер! Крем-соди!!!

Прослухавши лекцію, хлопці запивали її білою; весело цокались, робили додатки до лекції, вставки, редакційні зміни. Було весело, було безтурботно.

Ось так вони собі розважалися, забувши про все на світі і ні на кого не зважаючи. Майор знову занурився в газету і дочитував уже шосту сторінку, дійшовши до спортивної та іншої всесоюзної хроніки.

До салон-вагона зайшло двоє в гумових плащах, в елегантних хромових чоботях і в узбецьких - таких модних влітку - тюбетейках. Сіли біля крайнього столика, відкоркували пляшку пива, п'ють. З нудьги блукають очима по салопу, придивляються до химерної люстри, прислухаються до сміху і гомону. Дивляться собі на майора, дивляться собі на веселу компанію... Перезираються.

Потім один встає і підходить до хлопців. Спиняється напроти того, що в френчі й галіфе кольору кави. Якийсь час пильно вдивляється в нього, а тоді в тиші, що запанувала на хвильку, виголошує урочисто:

- Следуйте за мной!..

Юнак у френчі ліниво подивився знизу вгору і спокійно взявся знову до пляшки:

- Пробачте, ви до мене?

- Так, до вас!

- Я вас слухаю...

- Следуйте за мной! - повторила тюбетейка з притиском, засовуючи руку в кишеню.

- Ого... Чи правильно я вас зрозумів і чи правильно - чи туди ви втрапили?

- Мовчать! - гримнув нагло гість у тюбетейці. Другий підійшов і став поруч, посміхаючись і прудко бігаючи очима по компанії та по салону.

- Мовчать!.. - повторив перший погрозливо. - Слухать, коли приказують! Ви заарештовані! Слєдуйте за мной...

- По-перше - я ще не заарештований. По-друге - я не збираюсь поки нікуди "слєдовать". А по-третє - то ми ще подивимось, хто і куди буде зараз "слєдовать"... - Юнак помалу звівся і, стиснувши щелепи, став, пристукуючи обцасом та спершись на спинку стільця рукою:

- Слухай-но... Ти... Чи я п'яний, чи ти п'яний? Чи я осел, чи ти... Ану - ваші документи!!? - раптом випалив він до обох зразу. - Ордер на арешт?.. Будь ласка, ордер на арешт!?!

- Прошу... - І гість у тюбетейці вийняв з кишені пістоля й підніс його арештованому до носа: - Ось ордер на арешт.

- Браво! - скривився зневажливо юнак. - Але дурню ти! То фальшивий ордер. Такий самий ордер і я маю, прошу, ось... - і одвернувши полу френча, зухвало поляпав рукою по кабурі, що висіла з пістолем на пасі ззаду.

Вмить його підбито під руку. Завернуто руки методом джіу-джитсу за спину... Але юнак видерся, поваливши стільці і збивши з ніг одного з напасників. По короткій, але завзятій боротьбі його знову скрутили, роззброїли... Наробили матюкні і лементу на повен салон-вагон. Перелякані кельнери товпилися в дверях.

У цей час звівся майор і ступив два кроки:

- В чім справа, граждане?!.

Один з тих, що в тюбетейках, підлетів до майора, виструнчився і відрапортував щось пошепки... В майора полізли очі на лоба.

- Многогрішний!?!

- Так... - і подав якісь шпаргалки, фотосвітлини. Майор навіть не глянув на те все, одвівши рукою. Він протер очі. постукав долонею по лобі і враз люто крізь зуби вилаявся. Прошипів страшну лайку осатаніло. Але опанував себе і спокійно та суворо до тюбетейки:

- Звільніть... Це ж не той, не він... Я того знаю особисто... - Павза. - О, я того добре знаю...

Тюбетейка вагалася. Тоді майор з притиском, але тихо:

- Що вам наказано!?. І взагалі раджу бути пильнішими. Хіба вам повилазило?.. Пересвідчіться в документах, а тоді подасте своєму начальникові рапорт.

Тюбетейка зблідла, витяглась у струнку:

- Наказано звільнить... Єсть звільнить! Єсть подати рапорт начальству! - і повернувся до місця баталії. Там вони відійшли втрьох набік, дивились папери, матюкались, виправдуючись перед френчем. Френч обкладав їх понурою, босяцькою лайкою крізь зуби. Йому повернули пістоль і обірваний пас. Обидві тюбетейки швиденько вислизнули.

- Йолопи!.. - бурмотів френч, чіпляючи знову пістоля ззаду і застібуючи пас. - Ідіоти!.. Не вміють чисто "работать". Балбєси!.. - І, ні на кого не дивлячись та не попрощавшись, вийшов геть.

Приголомшене товариство якийсь час сиділо мовчки, протверезівши від такої несподіванки. Дивилися один на одного. Довго не могли прийти до пам'яті.

- Анум, хлопці, - це "професор" нарешті, - може, і у вас там у всіх ззаду по ордеру? Анум лишень...

Жарт не вдався. Було ніяково. Пробували ще жартувати, прибували вернути колишній прекрасний гумор, отой недавній безжурний настрій, що його так нагло знесло геть. Але нічого з того не виходило. "По ордерові", правда, у них більше ні в кого не було, але не було й певності, що після всього тут можна й далі так безпечно гуляти та точити теревені. "Світ настав! От світ, трам-трам-тарарам!!."

Мов на команду, хлопці звелись, - чотири бравих гульвіси, чотири синьооких пройдисвіти, кремезні, вигартовані вітрами, негодами та мандрами, злютовані короткою, але міцною дружбою, що на неї нагло так хтось замірився; чотири товариші - шукачі пригод, незнаних країн і ліпшої долі!

Налили по повній склянці горілки. Піднесли склянки урочисто. Подивилися один на одного з одвертим усміхом - просто у вічі, - і випили за одним духом. Розплатилися з кельнером і розійшлись.

Comments

[tin-tina.livejournal.com]

Книжка колосальна!

[chita-i.livejournal.com]

Мені теж сподобалась частинами. Тільки не могла читати, як українці вбивають живу природу та усю ту іділію перенесену так далеко. Видно, не сільська я людина... Але уривки є чудові!

Ніяк не зберуся інші книжки почитати що ви публікуєте, але і їм настане час. Буду усіх мучати цитатами потім... )))

[tin-tina.livejournal.com]

Отих тигрів? Що поробиш... А ідилія видається ідилією саме після тюрми. Це ж реальна історія самого автора.

[chita-i.livejournal.com]

Так, зразу видно що автор знає про що говорить. Я відчуваю поетичність, але й відчуваю за метафорою життєві спостереження. Реальні.

Але яким відмінним був тоді світ! Які ще були "неприручені" не видресировані люди! От зараз, цікаво, кидали б з вікон каторжникам що мали навкруги, чи примінили б самоцензуру і дивилися б у вікно, придумавши собі дуже вартісне виправдання нічого не робити? (пригадали б що "лучше стучать чем перестукиваться") Бо повбивали ж за спонтанність багато! Неприродний відбір страхом та террором зроблено. Селекція працює.

І ніяких упереджених поглядів на "чурок" не мали. Було спекотне літо, так тюбетейки були в моді!

Були ще вимуштровані кельнери, а не хами з общєпіта. І це була явно не радянська школа. ) Таких приміток можна робити сотнями! Інший світ, а не так давно все це було.

[tin-tina.livejournal.com]

Так, цілком реальні спостереження - це самому Багряному вдалося втекти і потім він якийсь час переховувався серед далекосхідних українців. Навіть одружився там!

А ідилічний тон розповіді, мабуть, спричинений її дитячим призначенням - це ж твір не просто підліткової, а навіть шкільної літератури. Діти дружно заявляють, що Тигролови - чи не єдиний такий твір, який вони читають з приємністю. Пригоди, втечі, полювання, любовна лінія - все як годиться :-)!

Більш серйозний розвиток сюжету Тигроловів - мабуть, "Сад Гефсиманський".

[chita-i.livejournal.com]

Отак я і починаю насправді знайомитись з культурою: читаючи дитячі книжки! Так і з іспанською сталося. Бо мене за все моє життя в Україні на півдні, де Москва була ледве не ближче за Київ, де станцію Терещенська все дитинство звали Воронєжська, а багату історію замовчували, так мене нічому і не навчили ні школа ні оточення. Тільки родина що могла та хотіла, захищаючи мене, щоб я "вписалась". Бо і з татової і маминої сторони всі були націоналістичні й автентично українські. Але сімейна політика була що дітям нема чому плечі морочити. Виростуть, самі розберуться. От ми і розбираємося хто як може. )

[tin-tina.livejournal.com]

Ой, люба Чіто, та всі ми, як класик писав, вчилися потроху, чому-небудь і як небудь :-) Якби всі почали з цього приводу комплексувати :-) Просто при нагоді дуже раджу Сад Гетсиманський, але, як на мене, найсильніше в Багряного - це "Людина біжить над прірвою". Але воно ж і найтяжче для читання.

[chita-i.livejournal.com]

Так я і не комплексую. Просто чесно визнаю власні обмеження. Мені набридло дивитись на людей які важно роздувають щоки хоча ніхріна не знають і в них в голові вітер гуляє. )

[tin-tina.livejournal.com]

"На всякого мудреца довольно простоты" Або, як казав один з героїв "Відьмака" - він точно знає, де шукати найкращих фехтувальників. На цвинтарі :-)

[chita-i.livejournal.com]

Або, як казав один з героїв "Відьмака" - він точно знає, де шукати найкращих фехтувальників. На цвинтарі :-)

Так!

[chita-i.livejournal.com]

Більш серйозний розвиток сюжету Тигроловів - мабуть, "Сад Гефсиманський".

Хоч і не люблю кінофільмів та історій про катування людей, відкрила подивилась на якійсь бібліотеці ру. От за що я не люблю українців. Тільки мати за всіх вболіває. Батько наказав сина визволяти перед смертю. А тут позбиралися "соколи" у риплячих портупеях, усі "на службі", тільки молодшенький з під варти втік. Але старші зразу схопились та бігти. Бо служать і бояться що з ними те ж саме зроблять. Де там визволяти, він сам прийшов, а вони тікати! Яка пропорція дітей коваля стала розбудовувати імперію і яка виховувала катів? Так ото ж! Далі читати не можу. Схоже на твори худ.літри в мої школі: мораль ні к чьорту.

[tin-tina.livejournal.com]

А там можна починати відразу ж з тюремної частини. Вона, зрештою, і найцікавіша.

[chita-i.livejournal.com]

Я, мабуть, так і зроблю. Дякую.

[tin-tina.livejournal.com]

От, щоб було цікавіше, які там пригоди трапилися одному з персонажів - харківському вірменину, чистильнику взуття, звинуваченому в тероризмі.
Після диверсії Аслан признається в терорі. Потім в збройному повстанні, розгортаючи неймовірну, фантастичну свою контрреволюційну епопею. .
Ось він признається в намірі вкрасти крейсер «Червона Україна» й завести його до Вірменії, щоб там його обсадити контрреволюційним військом і потім на ньому приїхати та й розгромити совєтську владу. Слідчий все занотував з задоволенням, бо побачив акцію, закроєну на високу скелю. він навіть дав склянку молока й відпустив до камери... Вже через якийсь час слідчий викликав Аслана знову й почав його бити несамовито, докоряючи склянкою молока та лаючи за нечесний намір обдурити органи революційної законності, ввести їх в блуд, бо ж: – Ах ти ж сякий-такий!! Що ж ти брешеш! Як же ж хотів завести крейсер «Червона Україна» до Вірменії, як Вірменії немає моря!?

Але це і не початок історії і навіть не кінець - бідний Аслан потім мусив ту зброю доставляти з караваном верблюдів і ще й придумувати, куди поділися верблюди.

[chita-i.livejournal.com]

куди поділися верблюди

Нє, мені не смішно. Ще й досі наркоту мєнти дивно вдягненим підліткам підкидають у Київі щоб план виконати. Маразм крєпчаєт досі. А потім у матері вчительки без чоловіка просять 10 тис. гривень щоб сина випустити (він сміття пішов виносити, але вдягався дивно). Це реальна історія річної давнини. Так що, казка продовжується! Мого почуття гумору не вистачає.

[tin-tina.livejournal.com]

Звісно - ми не дуже й відірвалися від тої епохи і їй властивого МО.

[chita-i.livejournal.com]

Я б сказала, що наша каральна система виконує заповіти створеної червоним террором тютелька в тютельку і нічого з тих часів не помінялося.

[chita-i.livejournal.com]

Але мене непокоїть питання: а як же традиційні сімейні цінності? Взаємодопомога там? Увага до матері? Тільки жінки вже з дитинства смілі, дівчинка попу в пику на "святому місці" батьків портрет повісила (а тому є справа де у кого у власному домі що вистить), а братам начхати на мати. Вони, жизнєлюби, пізно усі припхалися, і як тільки їм зручно - назад. Зла мого не вистачає!

[tin-tina.livejournal.com]

Та насправді їх там всіх виарештували, разом з сестрою. Мати померла.

А так - дуже реальний сюжет, Багряний і його герої дуже добре знали, що здають насамперед свої. Не тому, що вони такі погані, а тому, що когось здати мусять, а кого більше вони знають, як не сусідів чи родичів?

[chita-i.livejournal.com]

У мене слабка психіка. Мені того не треба. Навіщо я тікала щоб таке читати?

[tin-tina.livejournal.com]

В такому випадку дійсно краще обмежитися Тигроловами. Там принаймні хеппі-енд.

[chita-i.livejournal.com]

Я його не дочитала. Він мене не переконав коли продивилась по діагоналі. ) Хепі енди мусять бути переконливими для дорослих дівчинок! ))

[chita-i.livejournal.com]

З тією відважною тигроловкою мусило б щось статися як з Кінконгом у останньому високотехнологічному фільмі: вона б перелякана насмерть видерлася б на саму високу верхівку, а її б 25 хвилин мого драгоцінного часу розстрілювала б авіація, дарма що вона б душила ті літачки як комарів. ) Кіно про тарзанку.

Призначення таких творів зовсім є зворотнім від задуманого як мені здається. Ну і "майндсет" не дуже від радянського відрізняється. Не дарма українці були генетичним матеріалом європеїдних совків.

[tin-tina.livejournal.com]

Якби цей фільм ставили в Голлівуді - можливо, так би й зробили :-) Але обійшлося.

Колись Іллєнко (Юрій) мріяв поставити фільм за сюжетом Тигроловів. Особливо йому ота сцена з двома поїздами подобалася.

[chita-i.livejournal.com]

Якби цей фільм ставили в Голлівуді - можливо, так би й зробили :-) Але обійшлося.

:-D

***
Колись Іллєнко (Юрій) мріяв поставити фільм за сюжетом Тигроловів.

Я вибачаюсь за грубість, бо умови ніколи не сприяють, але дурень думкою багатіє. Он вже двадцять з гаком років пройшло, а сюжетів фільмів та грошей чомусь нема! Або є такі придуркуваті, що на голову не налазять. У них криза і нєбо в овчінку! (митців тіпо)

Це, ясно, не до Вас, Тін-Тіно, це так, реакція на якесь "добрьіє внутрі", але "відно в понєдєльнік іх мама роділа". ) І література дає широкі підтвердження історичності цього усього.

Щодо Тигроловів, наведені цитати й насправді колосальні. Мені дуже сподобались.

Я от помітила: колоніальні літератури чомусь розповідають як героїчно гибнуть найкращі представники суспільства, а літератури "державних націй" (у більшості своїй, імперських, хоча і виключення є), казкують зовсім по іншому своїх героїнь. І те і те просто суб'єктивна поетизація жорстокої боротьби за виживання, але дуже важливим є, як ту казочку-міф (і це не тому що брехня, а тому що так наш мозок працює та засвоює), розказати. Ми йдемо по шляху перуанських індєйців у представництві Маріо Варгаса Йоси. Розумно, проникливо, дохідливо, талановито, але служить режиму інших сил, відмінних від тих, про які так сльозами обливаєшся у серці. )

[tin-tina.livejournal.com]

Для уточнення: це було ще в 60-тих.

[chita-i.livejournal.com]

Та я розумію...

Мені здається що всі ми граєму у якусь дивну гру. Навіть не знаю, як пояснити. Самі є частиною системи, в багатьох випадках, втілюємо її у реальному житті, бо так безпечніше здається, але самі до себе є в опозиції. Цей театр екстеріорізують гарні дупної чуйки майстри - політики. І ми, схожі кожний де сидимо, ведемося. Я не знаю, чи мої "хвілософствування" то вже занадто, але та шизофренія якось утілена у тих братах-синах з твору про той сад. Поки сидітимемо на двох стільцях, нас будуть любить як душу трясти як грушу. Не знаю, чи мої девіації хоч про щось говорять. )

Мені здається, що шестидесятники то, мабуть, штучно і навмисно виділене окремо культурне марево. Бо сплески такі були постійно. Не думаю що українці хоч колись заспокоїлись. Щоразу нараджується нове покоління, і, як би не дурили, щось таки проростає. Навіщо рос.культурі була потрібна ця спец.закладка на "шістедесятниках" я знати не можу, але вона штучна була. Кажуть що після другої світової люди повертались, вже багато побачили і думали, що вже ніколи не будуть жити під тим гнітом як до війни. Але про це анічирк ніде. Дивно.

[tin-tina.livejournal.com]

Мені здається - не штучно... Навіть не стану говорити за російську, але в українській культурі шестидесятники дуже виразно виділяються, як і в загальноєвропейській чи навіть світовій. На це багато склалося - перше покоління, яке вступило в дорослий вік при відносній свободі, з великими планами на майбутнє і чималими амбіціями - з космосом включно, і якому старше, властиво, попереднє покоління не мало чого протиставити. Та тут багато чого можна понаписувати, може, втрапить колись в руки Ірина Жиленко, властиво, її книга "Homo feriens", то це саме воно.

[chita-i.livejournal.com]

Для уточнення

Тін-Тіночко, ви виключно чемна, тактовна та цікава співрозмовниця. Дякую вам. Але коли вам набридне обсуговувати мої бредні, сміло кидайте, дуже прошу, і займайтеся важливішими справами. Я вас дуже ціную!

[tin-tina.livejournal.com]

Мені дуже цікаво з Вами розмовляти! Правда-правда!

Іллєнко дійсно мав такі плани в 60-х, але зі зрозумілих причин не міг тоді за подібний фільм братися. А коли відпали політичні заборони, то і з грошима стало скрутно, та й він сам, схоже, перегорів. Раз, що митцям буває трудно вертатися до себе давнішого, а два - таки сюжет Тигроловів цілком здоровий, навіть простий, з нього не зробиш фантасмагорії типу Молитви за Мазепу.

А от анімація вийшла б дуже навіть непогана...

[chita-i.livejournal.com]

А от анімація вийшла б дуже навіть непогана...

Якщо талановито зробити (наприклад, у естетичному стилі того часу, причому різних стилів, міських сучасних подіям та сілських тодішних розповсюджених залежно від ходу сюжету, тільки не соцреалу, а замордованих стилей) то було б геніально! Я його можу бачити в своїй уяві. І, головне, така школа навіть не загубилась. Бо ми живемо законсервованими естетично у минулому часі. Штучно. Розконсервація була б починалась з таких мультиків, вважаю. Бо в них стиль той же, а погляд на події вже інший. Та й герої та погані-хороші вже поміняні. Але, як кажу, ідеологія щось мене не дуже переконує. Це те ж саме тільки з протилежним знаком. Ну може не те ж саме, але дуже споріднене.

[tin-tina.livejournal.com]

А звісно, можна б додати мотив, як то Медвин душевно страждав, витискаючи зізнання зі своїх арештантів :-)

Для такого типу творів поділ на добрих-поганих цілком природній, та там і небагато тих чисто поганих - і взагалі далекосхідники, всі, не тільки українці, і особливо хабаровці зображені з чималою симпатією. Є натомість страшна машина, якій трудно протистояти... Може, тому в тому творі стільки поїздів - в кінці, пам"ятаєте, коли герої їдуть до Хабаровська, мимо них теж проїжджає поїзд з арештантами.

[chita-i.livejournal.com]

Тут я пригадую Кербасі, який каже що я з нього збиткуюсь незносно )), що каже що нема ніякої "машини" і я з ним погоджуюсь. Що є люди, їхня воля. Не можна так міфічно дивитись на світ! Це ж програш явний. Звичайно, якщо ідеалізувати чужу "доблєсть" хоч і простисавляєш їй свою "цільність", вже зарані програєш. Держава - це люди. Не боги. Вони помиляються, роблять дурниці, влаштовують бардак. Може зблизька цього і не видно, це тільки здалеко нє сам овца, але така релігійність, якщо можна втулити таку метафору, це якась жюткая весчь, слюшай.

[tin-tina.livejournal.com]

А як не хочемо машини, хоча тут вона цілком доречна, то доведеться змиритися з існуванням закінчених негідників типу того Медвина. Це не так вже й страшно, коли співчувають втікачам. Втечі бояться тільки тюремні наглядачі (здається, Толкін).

[chita-i.livejournal.com]

Вони ще й панти збирали під час розмноження творинок ("ростучі незакостенілі роги плямистого і звичайного (марала, ізюбра) оленів. Використовують для виготовлення лікарського препарату пантокрину" каже інтернет.)