"Залишенець Чорний Ворон" сумне та невеселе

Прочитала перших 50 сторінок "Чорного Ворона". Поділюся враженнями та "знахідками".

Ну що вам сказати? У першій "сцені", темною ніччю хоронять отамана Веремія. У брилі та вишиванці, як він (виявляється!) "ходив у бій", але чомусь без чобіт (ну ясно, навіщо холопу чоботи?). Потім, хтось з його близького оточення проговориться, що нібито, насправді, поховали не його. Хоча, кому проговориться та навіщо, автор не згадує. Але неприємне почуття залишається. Це до тези становлення автора до своїх "героїв".

Коли бійці не йдуть до бою, почувають, якбиби їм жінка не дала.

Автор розповідає, як українські націоналісти рубають голови полоненим китайцям, щоб не витрачати кулі, як кати, без особливих емоцій, партіями. Залишили останнього, косолапого, тому що Ворону стало смішно, як він косичку свою береже. Причому, тут схоже, зарані зналося (це потім стане ясно з контексту), що зголоднілі китайці, нібито, воюють тільки за їжу. Навіть при тому їх безжально вбивали.

Ворожка Євдося каже, що хлопці вояки "твердоголові" (Чорний Ворон особисто).

Коня Чорного Ворона звати Мудей. Чому, автор і сам не знає. Мабуть, щоб мудя возити. З таким ім'ям його вже Ворону й подарували.

Кажуть, що хтива кобила загубила Василя Чучупаку. "Всі як один" кажуть. Повернула сама, та понесла прямо на ворога. Знов автор не каже, хто ці вони, хто каже. Плітки автор у себе сам розпускає. А виявляється, діло зовсім не так було! Теж не по людські, але отак. Була у них рада отаманів, грали в карти, поки чекали інших, але раптом почули вистріл вартового, бо лісництво окружила ворожа кіннота. Отамани так незграбно коней поприв'язували до тину, що ті позашморгували вузли на поводах з переляку, то Василь Чучупака розрубив шаблею той вузол та поскакав вперед тікати. Коли оглянувся, то побачив, що його друзів пов'язали енкаведісти. То він повернув коня, і не те, що хотів постріляти кого міг, щоб вивільнити брата та друзів. Ні, він повернувся, і вбив себе з криком "живи-и-и!", щоб його не катували. Ну не бовдур?

Дося Апілат, молода козачка з баснословними косами та вся сексапільна, рубала ворогів шаблею наліво і направо, як капусту. Взимку поверталася у село, щоб не жити у землянках з чоловіками, та не смердіти козою.

Перетрушувати чужі кишені ("любив потрусити потайні чужинські кишені, планшетки й портфелі, які носила не дрібнота, а здебільшого «риба» серйозніша, — в суконних френчах, шкірі і хутрах") визивало у Чорного Ворона дурний лоскіт у грудях, хоча прямо каже, що не мародер. (?) Чого б це був мародером? Тому що забирав документи у полонених ворогів?

Ну і так далі, не стану вас втомлювати. Взагалі, ремісницько склепаний витвір навкруги зв'язаний сексом. Тут, по комерційності, роман мені нагадує "романтичну новелу" для підлітків "Crepuscule" Стефані Мейер, і по блюзнірству, "Солодку Дарусю" Матіос. Поясню, що я маю на увазі.

У історії про вампірів, дівчина переїздить від своєї тільки що нареченої матері до батька-шерифа у маленьке містечко біля дрімучого лісу. Там йде у нову школу, та без тями закохується у гарно вдягнутого вампіра (у нього вся родина така: одяг, зачіски, молода сила, поведінка!). Вампір той настільки гламурний, що замість того, щоб покриватися огидними плямами на сонці та переплавлятися у гімінце, блищить шкірою, як діамант. Трагедія історії в тому що, хоча вони хочуть один одного шалено, бо вампір теж мліє від запаху дівчини та чомусь не може читати її думки, він остерігається заразити її безсмертям (хоча вона згодна на все), бо вже добре знає, що то за гидота. І у цій нелюдській сексуальній напрузі відбуваються всі книжки та серії кінушки. Також трикутник доповнює мускулистий хлопець-вовк, який, у реґотальній версії фільму, по контракту мусить кожні десять хвилин знімати сорочку та показувати свій торс. :)

Так і у Шкляра. Читач тримається на нагадуваннях про жінок весь час, та жорстокості війни перемежаються з сценами сексу. Але теж дивними. Наприклад, красуня Ганнуся зустрічає свого Веремія на млині його дядька, та побачила його кружляти прив'язаним до крила! Ото розумна розвага! І як це він примудрився? Вона їла з його рук тепле борошно, кружляла разом з ним на вітрилах (я собі не уявляю, чесно кажучи). Коротше, фсьо, любов на все життя.

Також сіроока Тіна, у рожевих фільдеперсових панчохах та запаморочливих високих підборах, його "бравого офіцера з трьома Георгіївськими хрестами на грудях" …"(тоді ще не Ворона, а штабс-капітана Черноусова — зробили в армії з Чорновуса"), своєю українською мовою в армії, та соромливим для нього рятуванням від вбивства москалями в госпіталі за "буржуйські руки", навертає на вірний шлях націоналізму.

Щодо "Солодкої Дарусі" то, ви пам'ятаєте, що вона була розумово нерозвинена дівчина, у якої страшенно боліла голова і вона рятувалася від того болю, літом чи взимку, лізучи до річки. Колись її врятував, якщо не брешу, друг дитинства алкоголік, якого самого батьки "лікували" тим, що мати сіла на нього та насцяла йому у рота, поки батько його тримав. Коли Даруся йшла полежати біля могилок батьків на цвинтарі, всі дикі собаки йшли за нею процесією. Я ту книжку подарувала, не дочитавши. Не змогла. Хоча була красиво оформлена, та з файною світлиною гуцулів на початку. Ну такі вони вбогі, виявляється! Так і з твором Шкляра. Не асілю.

Ви ще любите хоч щось українське після таких "адвокатів"?