Деякі прийоми "великої російської" літератури у вихованні колонізаторів

Дехто мені докоряє, що критикую я українську літературу. То вирішила для рівноваги сказати, що думаю про російську. Коли була в школі, у все, що читалося, вірилося. Дрімучий совок не давав бачити особливостей російського менталітету, ним жили, у всякому разі, навчалися. Тепер, недавно привернув мою увагу допис у kondratio, де він призиває попів, старих та молодих, не виступати на рок концертах, в чому, НМД, має повну рацію. Також, як аргумент, приводить дуже цікаве та чудово написане оповідання Лєскова "На краю света".

Признаюся чесно, я його раніше не читала. Виявилось, що Лєсков використовує декілька звичних прийомів російських письменників щоб, повчаючи та критикуючи, закріпити головне в російському характері. А саме, російську експансію на сусідні народи, захват не тільки їхньої землі (не подобається чомусь мені бездушне слово територія) та насадження свого світогляду. Зайве сказати, що останнє у багатьох випадках, шкодить завойованим, тому що руйнує звичну рівновагу напрацьовану за довгий час, дійну та корисну для місцевих посунутих володарів дійсності та духу місця. Причому треба відмітити, що москалі самі помітили таку особливість, недарма згадується про те "что русскому хорошо, то немцу – смерть". Під німцем, у більш широкому контексті, можна уявити собі просто "інородця" по відношенню до російської нації. Сперечаються про походження цього прислів'я, але для мене воно тільки показує, що москалі точно знають руйнівну силу принесення своїх звичок, у самому разі, найкращі з них. Про те з жалем пишуть, але роблять висновок, що всі без винятку народи, які вони підкорили, були відсталими, дикими, і потерпіли тільки тому, що не змогли осягнути величі російського духу. І це буде першим стандартним прийомом всіх "великих" "російських" письменників. Вони самі признають деяке зазнайство та пихатість свого "начальства", признають, що рішення приймаються з високих кабінетів, часто не знаючи реалій дійсності та того, що відбувається насправді, та у своєму ситому безпечному "прикраснодушиї" збільшують число жертв, а як і взнають, що накоїли, тихесенько собі відступають у особисту "праведність" і ледве заважають іншим невігласам продовжувати їхню справу, тільки що "благаючи" начальство діяти "по совісті". Так відбулося і з головним персонажем та повістярем згаданого мною твору.
(  читати далі  )