Про патріархат французьких інтелектуалів

Поняття «інтелектуал» у сучасному розумінні було введено як "парадигму"-приклад знаменитим французьким «думачем» Жаном-Полем Сартром (Jean Paul Sartre 1905-1980) і визначається як «мислитель що торкається широкого спектру тем, є загальновизнаним як важлива національна фігура, від якого очікується почути блискучі та неочікувані слова, який залучається деколи до політики, і який символізує знання та думку для нації і світу.»

З цього визначення видно що, по перше, інтелектуал це національне явище. Тому важливо вивчати інтелектуалів різних країн. Не тільки французів, а й англійців, італійців, німців, інших європейців, китайців, арабів та інших азіатів, а також американців, австралійців і, як повезе, то навіть африканців. Кожна нація бачить світ трошки відмінно і може внести пояснення та корективи, а також нові віяння у людську думку. По друге, інтелектуал «виступає» на різні теми. Тобто, він обов’язково є і серйозним вченим (причому нє околовсячєскіх наук), краще практикуючим у своїй галузі, тобто пише і його читають, якщо він є письменник, як Умберто Еко, має досвід польових досліджень, як антрополог Леві-Стросс, тощо. Тобто, інтелектуал є практикуючим теоретиком і навіть трошки філософом. По третє, інтелектуал бере участь у політиці тільки деколи, а не сидить у телевізорі, як покупна папуга на базарі і не патякає на усілякі кон’юнктурні теми вдень і вночі. В четверте, від інтелектуала очікується певна якість, його думки може і є несподіваними, але явно мусять збагачувати культуру та науку і практику, у тому числі й політичну, а також проливати світло на темні чи конфліктні місця, а не породжувати обрАзи чи скандалізувати велику частину слухачів своєю заангажованістю. Наостаннє, щоб вдягти корону інтелектуала, треба заробити певне визнання, спочатку у політичної нації і потім вже у світу. От і подумаємо, кого у нас тільки не обзивають інтелектуалом.

Не будемо обманюватися, інтелектуали є політичними фігурами, тому що по-перше, не отримають розголосу, якщо хоч якось не підтримуватимуться істеблішментом країни де мешкають, чи іншою нацією, куди їздять шукати відомості, і по-друге, вони показують усьому світові, як саме думає та відчуває певна нація з чуттєвих сучасних питань, які ставить перед собою людство. Італієць П'єр Бурдьє, інтелектуал, який привернув до нашої уваги тему символьного насильства, у своєму інтерв’ю говорить про те, як студентам, які їдуть вчитися за кордон, важко відмовитись від пантеону власних інтелектуалів та філософів та мусять призвичаїтися до тих, яких «визнає» наука тієї країни, де вони вчаться. Мені, наприклад, ясно, що не обов’язково позбавлятися «своїх» інтелектуалів щоб навчитися від іноземних, але не престиж їхніх думок у іноземному учбовому закладі таки може сильно дратувати та породжувати протест та незгоду.

Повернемося до Франції та зауважимо, що студентська весняна революція 1968 року мала для сучасної інтелектуальної думки не менше значення, ніж французька революція 1789 року. Тоді було зроблено дуже великий поступ не так політичних рухів як нових ідей та розумінь. Про це можна писати окремо. Якщо зберуся писати про Фуко, дещо згадаю. Але чомусь другу революцію (більш давню) знають та згадують усі, але ближчу таки не згадують майже зовсім.

Коли з політичної сцени зійшов ще живий Сартр, не було консенсусу, хто з мислителів Франції займе його «батьківське» крісло. Між іншими кандидатами були:
+ Літературний критик Роланд Барт (Roland Barthes)
+ Психіатр Жак Лакан (Jacques Lacan)
+ Антрополог Слод Леві-Строс (Claude Lévi-Strauss)
+ і Мішель Фуко (Michel Foucault), який працював у багатьох галузях, таких як історія, психологія, соціологія, медицина, вивчення статей, літературна критика та критика культури.

Ідеї усіх цих людей важливо вивчити та засвоїти, тому що вони складають частину сучасної думки незважаючи що усі вони скопом після WWII повступали в комуняки, мабуть, таке було силове поле тоді..

Хоча Мішель Фуко був у Тунісі коли відбулася революція 1968 року у Франції, вибір пав на нього. На відміну від Сартра, він не хотів бути «батьком» ні "совістю" нації, а казав, що кожний мусить шукати свою власну етику.