![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
chita_iДопис цей, напевно, мало хто прочитає. Один мій друг каже, що дописи мають бути "короткими, як пук, та мілкими (чи то було "міткими"?), як плювок" (досить романтично, чи не так? бгггг!), і що я ніяка не "селебріті" щоб читати мої довжелезні дуже середні тексти (здається, слово було "без іскри"). Але, я відповіла, що я не попсую, що журнал пишеться для мого власного задоволення і, хто не хоче читати, то його власне горе. Тому, почнемо.
Чомусь мені хочеться продовжувати цитувати книжку Оксани Забужко про "нашу українську Даму" Лесю Українку. Але мушу переписувати, як секретарка якась, і час забирає. Крім того, книжка найцікавіша, але стільки в ній всього поспліталося та порозкидано, що як не спромагаюсь вибрати короткі цитати, все не виходить. Спробую відокремити тему про європейський аристократизм, або шляхетність, поки українці не придумали свого, не такого польського, слова. :-)
Хоча, вчити аристократизму наших нуворишей, нагадує мені як вчив Оскар Шліндер у "Списку Шліндера" ("Schindler's List") німецького начальника-кровожера Амона, який розважався, підстрілюючи з балкону рабів, панському "пробаченню" та "милості". Але даремно, все рівно я хочу говорити на цю тему, і запрошую вас приєднуватися, якщо вам цікаво.
Колись, років надцять тому, мені було дивно спостерігати спроби "реабілітації" в Росії аристократичного (у їхньому напівазійському розумінні, все більше царського). Всякі там перезахоронення імператорів, пошуки родословної, жук і жаба стали почуватися граф'ями князями, тощо. Я не розуміла, навіщо все це, тим більше, вони, як здається, не збираються обезсовковлюватися, а пошуки шляхетного в своїй культурі служить дуже добре ідеї десоветизації. Потім зрозуміла, що пошуки власної сучасної самоідентифікації просто повинно мати частку від шляхетного, інакше знов відродиться "плебейска культура". Думаю, вживу совковий штамп, "зараз, як ніколи" в Україні важлива ця тема. Також хочу, щоб підійшли ми до неї не так поверхово та формально, чи більш, вертикально-самодержавно, як наші сусіди.
То, почнемо з самого "видного", зовнішнього.
"Претензії І. Костецького до Лесі Українки стосувались нестак її творчости, … як, радше, її відвертого небажання презентуватися "на публіку" так, як того вимагав тодішній імідж модної поетки, - по сучасному сказавши, небажання "піаритися". Тож головним предметом атаки І. Костецького стає її іконографія, надто відоме фото з О. Кобилянською, де обидві знялися в глухо закритих чорних сукнях, - "декадентській поетесі" годилося б якщо вже не оголити плечі, на взір тодішніх карточок Елеонори Дузе, то принаймні розпустити волосся: мода, на яку купилась була й молода Ахматова… Відтак, те, що було в дійсності відразою аристократки до "торжища" ("Взагалі я волію, щоб моє приватне життя, як життя взорової римської матрони, було "світові" невідоме) й здобуло не "символістське", а таки по-сковородинівському символічне вираження в глухо закритій (як опущене забрало!) чорній сукні, І. Костецький, сам дитя вже "роз шляхетної" культури, тлумачить як банальний страх розкритися: у ціннісну шкалу ринкового суспільства з його культом "зірок" уже не вміщається, що публічности можна остерігатися не лише "знизу" (зі страху), а й "зверху", з погорди (NB: Леся Українка була дуже невдоволена тим, що газета "Рада" вмістила замітку про її виїзд до Єгипту, - сьогодні на такі замітки в українській пресі встановлено розцінки "на правах реклами", і "зірки" лаються з редакторами, якщо не вмістили). Це "культурне непорозуміння" особливо знакове для нашого часу, - на ньому найліпше видно головну, ще Т. Кайлем 1840 р. описану недугу безрелігійної свідомости – "лакейське невміння впізнати величність, якщо та не з'являється в загальноприйнятих королівських шатах" (Carlyle, Thomas. On Heroes, Hero-Worship and the Heroic in History. – Leipzig: Rauschnitz Ed., 1916. – p. 247)
…А проте кілька пояснень зробити все ж доведеться – хоч би тому, що саме по цій лінії пролягає найглибша прірва між "їхньою" й "нашою" культурою, а таких міжкультурних "посередників" – тлумачів утрачених поведінкових кодів, - яким для "нової" російської інтелігенції стала та ж таки Ахматова, у нас в Україні вже не було.
Для початку, про ту нещасливу "чорну сукню". Збиті з плигу "розкішними" ("напівголими") сецесійними "дівами" й "полудівами" – стилем актрис і кокоток, наївно взятим за симптом "модерни", - українські інтерпретатори вкрай погано здають собі справу з того, що російським ще встигла пояснити Ахматова: "якраз розкоші вищого світу ніколи не існувало. Світські люди вдягалися вельми скромно: чорні рукавички, чорний закритий комірець… Я багато їх бачила в Царському: ландо з гербами, кучер в хутрах, а на сидінні дама, вся в чорному, в мітенках і з кислим виразом обличчя… Це й є аристократка." Достоту такою "дамою в чорному" під ту саму пору фотографічно точно (тільки не на конній прогулянці, а на пішохідній, в Одесі) побачила й запам'ятала інша дівчинка з "різночинської" родини (Д. І. Хуторська) й Ларису Петрівну Косач-Квітку – "худою, блідою, … з паличкою, з мережевими мітенками (піврукавичками) на руках".
Між іншим, сьогоднішня культура т. зв. "conspicuous consumption" (термін західної соціології, який можна перекласти як "показове багатство"), аґресивно ширена і в Україні (неодмінний для "дрес-коду" багатої людини наручний Rolex, "Мерседес 600" або BMW, для жінок – коштовне хутро, і т. д.), хоч і вважається прикметами "третього світу", насправді має дещо іншу "географічну логіку": вона популярна виключно в тих країнах, де не існували або були викоренені традиції "старої" аристократії.
…отже, йдеться про звичайнісіньку, лиш цілком поховану й забуту на сьогодні на всіх пострадянських теренах великопанську елегантність… всяка показна пишнота, всяка надмірність і демонстративність у цій культурі витримки трактується як несмак, а це зовсім не те саме, що "боязнь здатись не скромною" як тлумачив собі Українчину стриманість І. Костецький. Для аристократа, в ортегівському сенсі, взагалі не може бути мови про те, щоб "здаватись" ("от уже можу сказати, що до того православного пана "Qu'en diraton" ["що люди скажуть" О.З.] мені…ніколи не було ніякого діла", бо його санкціонуюча інстанція, "норма", від поколінь знаходиться не "ззовні", а "всередині", в ньому самому, якщо ж це не так, то він не "справжній" аристократ, а "пустопорожня" підробка, "міщанин-шляхтич" (так у "Приязні" буцімто "по-граб'янськи" виховану Зоню викриває брутальність, з якою вона звертається до "холопки", - правдива "аристократка" мусить триматися чемно не "по адресата",а сама по собі, незалежно від того, хто перед нею).
Тобто, "закритий комірець" у прямому й переносному сенсі, вбирається зовсім не тільки "на людях" (поясню буквальним прикладом, з листа 26-и літньої Лариси Косач до матері: "Сьогодні кінчаю одне "підприємство": довгу блузу, une robe de chambre, свою давню мрію. Ти побачиш, яка се хороша річ вийшла, я в ній маю просто величний вигляд; … ти ж знаєш, що я на самоті не люблю бути занадто négligé: підтягнутість, як зовнішня, так і внутрішня, цілковите "панцирне" самовладання було нормою повсякчасної шляхетної поведінки, одним із тих "обов'язків", яких, за Командором, вимагають "права" (влада над собою є першою, sine qua non, передумовою влади над іншими!), нормою не "презентування", а таки буття собою.
«Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», О. Забужко, Київ, Факт, 2007, С. 452–456
Чомусь мені хочеться продовжувати цитувати книжку Оксани Забужко про "нашу українську Даму" Лесю Українку. Але мушу переписувати, як секретарка якась, і час забирає. Крім того, книжка найцікавіша, але стільки в ній всього поспліталося та порозкидано, що як не спромагаюсь вибрати короткі цитати, все не виходить. Спробую відокремити тему про європейський аристократизм, або шляхетність, поки українці не придумали свого, не такого польського, слова. :-)
Хоча, вчити аристократизму наших нуворишей, нагадує мені як вчив Оскар Шліндер у "Списку Шліндера" ("Schindler's List") німецького начальника-кровожера Амона, який розважався, підстрілюючи з балкону рабів, панському "пробаченню" та "милості". Але даремно, все рівно я хочу говорити на цю тему, і запрошую вас приєднуватися, якщо вам цікаво.
Колись, років надцять тому, мені було дивно спостерігати спроби "реабілітації" в Росії аристократичного (у їхньому напівазійському розумінні, все більше царського). Всякі там перезахоронення імператорів, пошуки родословної, жук і жаба стали почуватися граф'ями князями, тощо. Я не розуміла, навіщо все це, тим більше, вони, як здається, не збираються обезсовковлюватися, а пошуки шляхетного в своїй культурі служить дуже добре ідеї десоветизації. Потім зрозуміла, що пошуки власної сучасної самоідентифікації просто повинно мати частку від шляхетного, інакше знов відродиться "плебейска культура". Думаю, вживу совковий штамп, "зараз, як ніколи" в Україні важлива ця тема. Також хочу, щоб підійшли ми до неї не так поверхово та формально, чи більш, вертикально-самодержавно, як наші сусіди.
То, почнемо з самого "видного", зовнішнього.
"Претензії І. Костецького до Лесі Українки стосувались нестак її творчости, … як, радше, її відвертого небажання презентуватися "на публіку" так, як того вимагав тодішній імідж модної поетки, - по сучасному сказавши, небажання "піаритися". Тож головним предметом атаки І. Костецького стає її іконографія, надто відоме фото з О. Кобилянською, де обидві знялися в глухо закритих чорних сукнях, - "декадентській поетесі" годилося б якщо вже не оголити плечі, на взір тодішніх карточок Елеонори Дузе, то принаймні розпустити волосся: мода, на яку купилась була й молода Ахматова… Відтак, те, що було в дійсності відразою аристократки до "торжища" ("Взагалі я волію, щоб моє приватне життя, як життя взорової римської матрони, було "світові" невідоме) й здобуло не "символістське", а таки по-сковородинівському символічне вираження в глухо закритій (як опущене забрало!) чорній сукні, І. Костецький, сам дитя вже "роз шляхетної" культури, тлумачить як банальний страх розкритися: у ціннісну шкалу ринкового суспільства з його культом "зірок" уже не вміщається, що публічности можна остерігатися не лише "знизу" (зі страху), а й "зверху", з погорди (NB: Леся Українка була дуже невдоволена тим, що газета "Рада" вмістила замітку про її виїзд до Єгипту, - сьогодні на такі замітки в українській пресі встановлено розцінки "на правах реклами", і "зірки" лаються з редакторами, якщо не вмістили). Це "культурне непорозуміння" особливо знакове для нашого часу, - на ньому найліпше видно головну, ще Т. Кайлем 1840 р. описану недугу безрелігійної свідомости – "лакейське невміння впізнати величність, якщо та не з'являється в загальноприйнятих королівських шатах" (Carlyle, Thomas. On Heroes, Hero-Worship and the Heroic in History. – Leipzig: Rauschnitz Ed., 1916. – p. 247)
…А проте кілька пояснень зробити все ж доведеться – хоч би тому, що саме по цій лінії пролягає найглибша прірва між "їхньою" й "нашою" культурою, а таких міжкультурних "посередників" – тлумачів утрачених поведінкових кодів, - яким для "нової" російської інтелігенції стала та ж таки Ахматова, у нас в Україні вже не було.
Для початку, про ту нещасливу "чорну сукню". Збиті з плигу "розкішними" ("напівголими") сецесійними "дівами" й "полудівами" – стилем актрис і кокоток, наївно взятим за симптом "модерни", - українські інтерпретатори вкрай погано здають собі справу з того, що російським ще встигла пояснити Ахматова: "якраз розкоші вищого світу ніколи не існувало. Світські люди вдягалися вельми скромно: чорні рукавички, чорний закритий комірець… Я багато їх бачила в Царському: ландо з гербами, кучер в хутрах, а на сидінні дама, вся в чорному, в мітенках і з кислим виразом обличчя… Це й є аристократка." Достоту такою "дамою в чорному" під ту саму пору фотографічно точно (тільки не на конній прогулянці, а на пішохідній, в Одесі) побачила й запам'ятала інша дівчинка з "різночинської" родини (Д. І. Хуторська) й Ларису Петрівну Косач-Квітку – "худою, блідою, … з паличкою, з мережевими мітенками (піврукавичками) на руках".
Між іншим, сьогоднішня культура т. зв. "conspicuous consumption" (термін західної соціології, який можна перекласти як "показове багатство"), аґресивно ширена і в Україні (неодмінний для "дрес-коду" багатої людини наручний Rolex, "Мерседес 600" або BMW, для жінок – коштовне хутро, і т. д.), хоч і вважається прикметами "третього світу", насправді має дещо іншу "географічну логіку": вона популярна виключно в тих країнах, де не існували або були викоренені традиції "старої" аристократії.
…отже, йдеться про звичайнісіньку, лиш цілком поховану й забуту на сьогодні на всіх пострадянських теренах великопанську елегантність… всяка показна пишнота, всяка надмірність і демонстративність у цій культурі витримки трактується як несмак, а це зовсім не те саме, що "боязнь здатись не скромною" як тлумачив собі Українчину стриманість І. Костецький. Для аристократа, в ортегівському сенсі, взагалі не може бути мови про те, щоб "здаватись" ("от уже можу сказати, що до того православного пана "Qu'en diraton" ["що люди скажуть" О.З.] мені…ніколи не було ніякого діла", бо його санкціонуюча інстанція, "норма", від поколінь знаходиться не "ззовні", а "всередині", в ньому самому, якщо ж це не так, то він не "справжній" аристократ, а "пустопорожня" підробка, "міщанин-шляхтич" (так у "Приязні" буцімто "по-граб'янськи" виховану Зоню викриває брутальність, з якою вона звертається до "холопки", - правдива "аристократка" мусить триматися чемно не "по адресата",а сама по собі, незалежно від того, хто перед нею).
Тобто, "закритий комірець" у прямому й переносному сенсі, вбирається зовсім не тільки "на людях" (поясню буквальним прикладом, з листа 26-и літньої Лариси Косач до матері: "Сьогодні кінчаю одне "підприємство": довгу блузу, une robe de chambre, свою давню мрію. Ти побачиш, яка се хороша річ вийшла, я в ній маю просто величний вигляд; … ти ж знаєш, що я на самоті не люблю бути занадто négligé: підтягнутість, як зовнішня, так і внутрішня, цілковите "панцирне" самовладання було нормою повсякчасної шляхетної поведінки, одним із тих "обов'язків", яких, за Командором, вимагають "права" (влада над собою є першою, sine qua non, передумовою влади над іншими!), нормою не "презентування", а таки буття собою.
«Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», О. Забужко, Київ, Факт, 2007, С. 452–456
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
Полное "панцирное" самообладание
Date: 2011-09-17 04:56 am (UTC)Re: Полное "панцирное" самообладание
Date: 2011-09-17 06:56 am (UTC)Re: Полное "панцирное" самообладание
Date: 2011-09-17 08:15 am (UTC)Re: Полное "панцирное" самообладание
Date: 2011-09-17 01:26 pm (UTC)Re: Полное "панцирное" самообладание
Date: 2011-09-17 02:22 pm (UTC)І я погоджуюсь.
Re: Полное "панцирное" самообладание
Date: 2011-09-17 03:39 pm (UTC)no subject
Date: 2011-09-17 06:20 am (UTC)І з твоїми - також. Пиши, як пишеться, а читач знайдеться, якщо не зараз, то згодом.
Додам тільки, що не варто впадати у крайнощі: відродження шляхетності має починатися всеж-таки не з дрес-коду та стоїчної стриманості, а з культури почуттів та впорядкування мислення. НМД.
no subject
Date: 2011-09-17 01:25 pm (UTC)Хочу сказати, що я публікую цитати з Забужко не тому, що я стовідсотково з ними згодна, і також не тому, що це є "Євангеліє від Забужко", а я її adept, бгггг, а для того, щоб пожвавити обговорення її книжки, інакше чомусь не перетравленої, як вона того варта. Скажу тобі більше, я у багатьох випадках мало погоджуюсь з нею, та згодна з тим, що вона деколи просто робить власні висновки, на які має право загалом, але то не є наука, ясно. Менш всього я хотіла б щоб хтось імітував дрес-код тодішніх аристократів. Це було б просто вже смішно, їй-бо. Почала я з "плаття" тому що мені чомусь не йде з пам'яті допис ferike (http://ferike.livejournal.com/248267.html), який я сама з собою "обігрую" (треба ж мені якось розважатись, ні? )).
Я тобі скажу, що мене приваблює у останній цитаті. Вона розбиває міф про те, що українці – то все селюки, темні та забиті, робоча худоба, сентименталізм, декілька мало привабливих рис, ні каплі аристократизму, хіба що хитрий холопський розум, якщо вже вдасться. А якщо інтелігенція – то обов'язково обрущена чи сполячена, тобто навчена іншими народами. Якщо в нас і залишилась культура, то це тільки тому що "просвічене" москальське монархство було таким культуро-збірним, що навіть і нам нашу культуру "зберегло і преумножило", а самі наші попередники палець об палець не вдарили. Ну і такі "висновки" бредові у цьому стилі хочу побороти.
Мені особисто здається, що Забужко занадто ідеалізує ту шляхту, що вона помішує поняття. Скільки та "шляхта" всіх народів панувала віків, і без особистої благородності, як це не парадоксально. Але мені імпонує шляхта, як вона "пропонує" тим, що є самостримною, не дикою, вона не нинішні споживачі-користувачі після яких хоч потом. Ясно, що ті люди були зовсім іншої історичної епохи, іншого засобу виробництва, якщо так можна сказати, і переносити їх "назад" у нинішні часи, було б механічно примітивно. В них є риси, які так шкодять людському у споживацькому світі, тому треба прийняти до відома, що були подібні до описаних Забужко, люди. Колись. У них можна взяти те, що годиться нам, та відкинути все несучасне. Далі я ще цитуватиму, і було б просто руйнівно, якщо хтось би спробував повністю імітувати. Так що цитати будуть з дисклеймером "діти, не повторюйте цих трюків вдома", бгггг.
ультура почуттів та впорядкування мислення
Date: 2011-09-17 02:37 pm (UTC)Ось! Ти вже сказав що я мусила. То я ще не прокинулась, як тобі відповідала, тому так заплутано. Вибач. Тому ці цитати вважаю дещо цінними, нехай ніяк не абсолютними.
no subject
Date: 2011-09-19 06:28 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-19 04:33 pm (UTC)no subject
Date: 2011-09-19 05:21 pm (UTC)no subject
Date: 2011-09-17 09:07 am (UTC)центральна проблема - по суті етична
Date: 2011-09-17 02:32 pm (UTC)чому тільки укрінтелігенції? Російської також, ще і більше.
"...етичне в людині є універсальним і не залежить від походження, радше від оточення, і то не завжди"
Тут я не погоджуюсь. Етика просто приліплена до усього того. Без контексту не має сенсу, у іншій культурі може перетворитися на свою протилежність, не етичність. Хоча ті ж самі дії та ті ж самі погляди, НМД.
люди в тих глухих чорних комірцях дуже часто виявлялися гнилими зсередини. від шляхетної скуки, тощо. в 19 ст. дуже багато про то написано великих романів. так що воно все красиве, але пусте. я про теорію, О.З. і шляхту взагалі
Так, Забужко ідеалізує шляхту (тільки давайте на мить прибиремо з того українське, хоча б заради вашої "універсальности", бггг, "вчителі" таки певною мірою, були, та і незалежність особистості у широкому сенсі, декого збиває з пантелику сильно, дезорієнтує, я б сказала. Потім "труд упорный ему был тошен", ну і речі цього стилю.
А всі романи від кризи несучасності. Ось вони і мучаються деякий час. Це ознака розпаду через неактуальність.
Re: центральна проблема - по суті етична
Date: 2011-09-17 11:55 pm (UTC)- а до чого тут росія? скільки можна на неї озиратися і порівнювати нас із ними? чому саме з ними? навіщо?
-Етика просто приліплена до усього того.
- етика не може бути приліпнена) вона є серцем людського їства. це саме те, що вирізняє людину з тваринного світу. і вона є абсолютно універсальною. не вбивати, не красти, не брехати - загальнолюдські правила, не плутайте з етикетом та ввічливістю.
- Це ознака розпаду через неактуальність
- неактуальність чого чому? мадам Боварі страждала від неактуальності? Анна Карєніна також?) - ви жартуєте)))
Re: центральна проблема - по суті етична
Date: 2011-09-18 01:53 am (UTC)До чого тут Росія? А ви зверніть увагу, у вас навіть літ.приклади з рос.літератури на 50%. Чому саме з ними? Бо у нас ще не витерлась "ортодоксальна" рос.уніфікація у "Ьінтьілігенції" та "ьілітьі". Ось чому.
Так, цілком ввічливо. Я теж по-дружньому. Деколи мій тон того не дуже підтверджує, але це я не зі зла.
Я не вірю в абсолютну універсальність. Завжди є своя специфіка.
Re: центральна проблема - по суті етична
Date: 2011-09-18 02:14 am (UTC)До речі, на мій розум, Кербасі тут у своїх коментарях не прямо, але гарно пояснює, звідки дроч інтелігенції на аристократію.
no subject
Date: 2011-09-17 02:47 pm (UTC)Так склалося моє життя, що не читала я Донцова. А якщо мої "доморощені" заготовки співпадають з його, то такого штибу ми, як бачиться, птахи! бггггг! Бо Забужко з'являється тільки під катом. Раніше - то мій вступ. Нє обєссудьтє. )
))))
Date: 2011-09-17 02:50 pm (UTC)no subject
Date: 2011-09-17 11:57 pm (UTC)no subject
Date: 2011-09-17 11:35 am (UTC)тож не кров і не прізвище, нема чого "відновлювати благородство роду" і садовити на покрашений сєрєбрянкою стілець новознайдених баронів і герцогів.
виховання та внутрішня етика-естетика - критерій більш вартісний в даному плані. саме глибоко захована, не паспортна, культура- це і є шляхетність.
не паспортна культура - це і є шляхетність
Date: 2011-09-17 01:45 pm (UTC)Аристократ, на відміну від інтелігента, не живе на зарплату, він "самодержний" (його економічна "платоспроможність" йде не від експлуатації підлеглих, а як відплата за ефективне керівництво та розумний підхід), але він і не "найманий менеджер". Він не залежить від "керівництва", бо цим керівництвом є у певному роді. Але не через силу, більш через вплив, а також через моральне право. Аристократ діє на користь та розвиток залежних. Він є прикладом та утримувачем традицій гідності та незалежності спільноти до якої належить. Щось таке.
Re: не паспортна культура - це і є шляхетність
Date: 2011-09-17 02:21 pm (UTC)Re: не паспортна культура - це і є шляхетність
Date: 2011-09-17 05:58 pm (UTC)Re: не паспортна культура - це і є шляхетність
Date: 2011-09-17 06:26 pm (UTC)Шодо світської української аристократії, мені здається, що, можливо, за дуже малими виключеннями, така вона і була. Змішано-національною. Вже віка три. І я не вбачаю в цьому нічого поганого. Річ не в етнічности, річ в українському дусі.
"інтелігентами" були Моцарт, Гегель, Енштейн, Вольтер, т
Date: 2011-09-17 07:07 pm (UTC)В мовах названих тобою людей саме слово "інтелігенція" вважається запозиченим з російської!
http://en.wikipedia.org/wiki/Inteligentsia
http://es.wikipedia.org/wiki/Intelligentsia
Інтелігенція - це люди, котрим не пощастило народитися здатними до абстрактного мислення в умовах суспільства, де цінуються тільки прості фізичні навички, а реалізація інтелектуального та творчого потенціалу можлива тільки в межах встановлених обмежень та державного замовлення. Звідси в інтелігенції таж сама вихована безпорадність, гіпертрофована рефлексійність, інфантильність, соціальне фантазерство, конформістські відносини з владою та простонароддям то що.
Re: "інтелігентами" були Моцарт, Гегель, Енштейн, Вольтер
Date: 2011-09-17 09:50 pm (UTC)Ось, ще тексту наклавила. Почитай, може тобі сподобається. Це до теми про національності та українство, чи якось так. Навіть тему визначити зараз не можу. Теж подумала, що М. Драгоманов мусить бути для тебе особистістю цікавою.
http://chita-i.livejournal.com/31903.html
Re: "інтелігентами" були Моцарт, Гегель, Енштейн, Вольтер
Date: 2011-09-18 01:59 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-18 10:28 am (UTC)До слова: Зоня з "Приязні" ніяк не претендує на аристократизм - це ледве освічена дівчина зі збіднілої родини, завдання якої - шити, гаптувати і складати компанію дійсній панночці. Юзі. А от цій Юзі у планованому продовженні "Приязні" Леся Українка віддає деякі факти власної біографії: вона мала б доглядати за смертельно хворим нареченим. Враховуючи, наскільки значимим у житті поетеси був саме цей епізод, то, думаю, Юзя для неї не така собі банальна панночка.
no subject
Date: 2011-09-18 05:17 pm (UTC)