Українці "не по крові, а по духу"
Sep. 17th, 2011 03:39 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
chita_iСлов'янщина! – який величний гук,
Який широкий і містично темний.
І скільки літ, і як багато рук
Для неї будували храм таємний.
Посеред храму п'єдестал звели,
І статую поставили на ньому,
І вид, немов Ізиді, зап'яли
Покровом щільним ідолові свому.
Стоїть таємна статуя давно,
Час тихо упливає рік за роком,
І досі ще нікому не дано
В лице їй глянути відважним оком.
Леся Українка, Slavus-sclavus
"Отже, "звемось просто українці, бо ми такими єсьмо". Так гордо ознайомила двадцятирічна Лариса Косач своєму "любому дядькові" (постійне епістолярне звертання) й "духовному батькові", Михайлу Драгоманову, який, завважимо, першим (від 1876 р., тобто відколи емігрував з Росії) став уживати у своїх писаннях того самого "етнічного" псевдоніма, що відтак перейшов і до неї – "Українець" (NB: а ще тридцятьма роками раніше так підписався, - правда, не по-українськи, а по-французьки, але також мандруючи Європою й почуваючись вигнанцем, - інший автор, якого в родині Драгоманова без вагань зараховували до українських, - "Mr. Nicolas de Gogol, Ukraninien", згідно з "Almanah de Carlsbad" за 1846 р., - збіг що його навряд чи можна вважати за випадковий!)
Духовною дочкою Драгоманова Лесю Українку вперше назвала свідок, чи не найбільш "віри годний", якого лиш можна собі уявити, - його рідна дочка, Лідія Драгоманова-Шишманова, Лесина "единственная старшая кузина". Ширші свідчення на цю тему залишив інший, молодший кузен-"драгомановець" – професор економіки Світозар Драгоманов (1884-1958, пом. у США), автор розвідки "Вплив Драгоманова на Лесю Українку", але позаяк ця праця є на сьогодні бібліографічним раритетом, то сучасного читача, цікавого хоч щось дізнатися про Лесини "університети" у дядька, доведеться відсилати до все тієї самої застарілої монографії М. Драй-Хмари (див.: Драй-Хмара М, Літературно-наукова спадщина. – с.53-59)
Цікаво що цей факт фамільности Лесиного літературного імени, одже, своєрідної символічної зміни імени родинного - "не по крові, а по духу" (що найпромовістише десиґнує започатковану ХІХ століттям "нову генеалогію" еліти, "велику трансформу" колоніальної шляхти в національну інтелігенцію), - у нашому лесезнавстві й досі якоїсь особливої уваги до себе не привернув.
Як приємний виняток можу відзначити хіба біографію М. Кармазиної, фактографічно вельми сумлінну, див.: Кармазіна М. Леся Українка. – с.55
Причина зрозуміла: М. Драгоманов – за обережним визнанням сучасного дослідника, "чи не найзначніша постать після Шевченка в українській суспільній думці ХІХ століття" (Міщук Р. С. Сторінки великого життя // Драгоманов М. П. Вибране. – с.605), (NB: а якщо абстрагуватися він загальнокультурної харизми та обмежитися суто інтелектуальною історією, то либонь-таки й найзначніша), мислитель воістину органічної, "тканинної" несумісности з будь-яким (не лише російським!) імперським дискурсом, - завжди був, що для Російської, що для радянської імперій, "політично неблагонадійним", або, як назвав його ще Александр ІІ у спеціальному додатку до Емського указу, - "положительно опасным в крае агитатором". (Цит. за: Миллер А. И. "Украинский вопрос" в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.) – СПб: Алетейа, 2000. – с.260). Так він і лишився для постколоніальної культури "не в фокусі". Тих декілька коротких інтерлюдій, що були випали драгомановським студіям у періоди політичного "потепління" (у 1920-ті, коли його безуспішно пробували виставити попередником українського марксизму (тоді-таки було опубліковано й найповнішу (досі!) добірку листів М. Драгоманова до Лесі Українки- у харківському журналі "Червоний шлях" (1923. №4-5)), та в 1960-ті, коли його, не менш безуспішно, "реабілітовано" під личиною борця з "українським буржуазним націоналізмом"*), не встигли забезпечити сьогоднішній гуманітаристиці тривкого ґрунту для розуміння дійсного масштабу цієї постаті.
Див.: Заславський Д., Романченко І. Михайло Драгоманов: життя і літературно-дослідницька діяльність. – К.: Дніпро, 1964. – с.6 Це була перша після 30-літньої перерви спроба повернути Драгоманова українській культурі, обірвана на початку 1970-х – після виходу вже офіційно визнаної ЦК України "ідейно шкідливою" монографії Р. Іванченко (Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. – К.: Вид-во Київського ун-туЮ 1971). Акцентування на "федералізмі" не помогло так само, як не помогло в 1920-і акцентування на "соціалізмі": навіть класичним для під радянської україністики методом "фальсифікацій во спасєніє", з купюрами й лакунами, Драгоманова не можна було пристосувати до радянської версії української культури: тільки-но "допущений", хай би й в обтятому вигляді, у колоніальний канон, він "розвалював" його зсередини.
Останнє завдання є тим більш нелегке, що з Драгоманова був системний мислитель – той, якого, як наголошував Лисяк-Рудницький, можна осягнути тільки в цілокупності, "в органічній єдності його ідей, кожна з яких пов'язана з іншими, доповнює їх і може бути зрозумілою лише через ціле", - а про яке ж "ціле" може йти мова, коли й дотепер найповнішим науковим виданням його праць залишається, страх сказати, двотомник, виданий Б. Кістяківським у Парижі 1905 р.! Одне слово, Драгоманов-яким-він-був – тим, на кого відцентроване все українське, а значною мірою й загальноросійське інтелектуальне життя останньої чверті ХІХ ст.** (політичних мислителів його класу в Росії після смерті Герцена не було, і вплив його на "Струве і всю чесну компанію наших "старших братів"" – то окрема тема для русистів), - із сучасної свідомості, нікуди не дінешся, випав. А вкупі з ним обвалилася, як від вибитої підпори, й ціла будова, - і Леся Українка зосталась "духовною сиротою".
А тимчасом, вона була "драгомановкою" не просто за традиційно вилічуваним списком поглядів та орієнтацій ("європеїзм", космополітизм, лібералізм, соціалізм, тощо…), а й в тому сенсі, в якому Платон був "сократником" (драгомановське навчительство, і не тільки щодо Лесі, було взагалі сократичного типу, він не "викладав", а "заражав собою"), - крізь більшість її інтелектуальних та духовних пошуків, наче водяний знак, проступає колись заронене початкове зерно дядькової ідеї. "Від Драгоманова" родом і вся її історіософія (це для нього, завзятого англомана й прудоніста, "східноєвропейського втілення духу Джона Стюарта Мілля", історія людства була історією сходження людини до свободи), і її гностицизм (Драгоманов був чи не найкваліфікованішим у нас і досі релігіє знавцем-єресіологом, ба більше – як доводить І. Лисяк-Рудницький, свідомо робив ставку на єресі як на єдино продуктивний для України "третій шлях" духовного розвитку, альтернативний і "духовбивчому" офіційному православ'ю, - котре ненавидів не менш палко, ніж згодом його небога, - і матеріалістичному "нігілізмові" контівського та марксівського штибу***), - і взагалі, на добрий лад, серйозному історикові філософії (сподіваюсь, що такий цій темі коли-небудь трапиться!) треба б вивчати Лесю Українку й Драгоманова "одним пакетом": саме при порівняльному аналізі ці наші "Сократ з Платоном", Учитель і Учениця, розкриваються найглибше, прецікаво відсвітлюючи себе навзаєм… Я, звісно, не маю мегаломанської амбіції замахуватися тут на подібну ескападу – мені залежить тільки й виключно на духовній генеалогії Лесиного "українства", котре так само родом "від Драгоманова". І позірно безневинне "українці, бо ми такими єсьмо" - , це, другим планом, ще й заява, складена Українкою Українцеві від імені його молодших послідовників – од тих "всіх єліка суть от Драгоманова", чиї лиця й обриси (та навіть і просто кількість!) також для нас уже на відстані століття невидимі й нерозрізняльні.
***Див.: Лисяк-Рудницький І. Цит. праця. с-307-309. Сам М. Драгоманов, за багатьма ознаками, був найближчий до протестантизму, а Реформацію вважав фактом також і української історії, вбачаючи її вітчизняний аналог у братському рухові XVI-XVII ст. До речі, й поховати себе він заповів – і то саме Лесі Українці, яка тоді була при ньому в Софії, - за лютеранським обрядом, що вона і виконала (див.: Дебогорій-Мокрієвич В У Михайла Драгоманова // Спогади… с.153). Його єресіологія, як мені вже набридло тут з різних приводів раз у раз повторювати, "ще чекає на своїх дослідників".
"Українство" її, отже, - тожсамість, в істоті, суто аристократична, спадкова – "переємство титулу по боковій лінії", причому, нотабене, не в одному коліні: подібно як Лариса Косач уважала себе дядьковою "духовною дитиною", Михайло Драгоманов уважав себе прямим спадкоємцем "українського декабризму" (sic!) – Товариства об'єднаних слов'ян, членом якого був уже його дядько, а Лесин двоюрідний дід померлий в засланні прапорщик Полтавського полку Яків Драгоманов. "Вимкнене" з цього генеалогічного ланцюга, ім'я Українка "погасає", тратить усю свою смислову стереоскопічність і робиться пласким, таки справді, наче графа в анкеті. Час тепер повернути його загублену "четверту координату" – діахронічну, "вглиб" історії, та поглянути очима самої Лесі Українки на її "предківській спадок" – зокрема й всіх тих "подданных русского императора", які зору панівної й до сьогодні історіософської доктрини, кажучи словами незмінно в цьому питанні уїдливого І. Франка, "з давен-давна любили бігати на службу чужим богам".
Пор. у М. Драгоманова: "ми хоч і родилися від "подданных русского императора", але не є "руськими"… Ми – українець" (Драгоманов М. П. Терроризм і свобода, муравьи и корова. Ответы на ответ "Голоса" // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова Т.2. – с.287).
«Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», О. Забужко, VI. "Тайна імени". ІСТОРІЯ ОРДЕНУ: СИМВОЛ ВІРИ, Київ, Факт, 2007, С. 343–348
Який широкий і містично темний.
І скільки літ, і як багато рук
Для неї будували храм таємний.
Посеред храму п'єдестал звели,
І статую поставили на ньому,
І вид, немов Ізиді, зап'яли
Покровом щільним ідолові свому.
Стоїть таємна статуя давно,
Час тихо упливає рік за роком,
І досі ще нікому не дано
В лице їй глянути відважним оком.
Леся Українка, Slavus-sclavus
"Отже, "звемось просто українці, бо ми такими єсьмо". Так гордо ознайомила двадцятирічна Лариса Косач своєму "любому дядькові" (постійне епістолярне звертання) й "духовному батькові", Михайлу Драгоманову, який, завважимо, першим (від 1876 р., тобто відколи емігрував з Росії) став уживати у своїх писаннях того самого "етнічного" псевдоніма, що відтак перейшов і до неї – "Українець" (NB: а ще тридцятьма роками раніше так підписався, - правда, не по-українськи, а по-французьки, але також мандруючи Європою й почуваючись вигнанцем, - інший автор, якого в родині Драгоманова без вагань зараховували до українських, - "Mr. Nicolas de Gogol, Ukraninien", згідно з "Almanah de Carlsbad" за 1846 р., - збіг що його навряд чи можна вважати за випадковий!)
Духовною дочкою Драгоманова Лесю Українку вперше назвала свідок, чи не найбільш "віри годний", якого лиш можна собі уявити, - його рідна дочка, Лідія Драгоманова-Шишманова, Лесина "единственная старшая кузина". Ширші свідчення на цю тему залишив інший, молодший кузен-"драгомановець" – професор економіки Світозар Драгоманов (1884-1958, пом. у США), автор розвідки "Вплив Драгоманова на Лесю Українку", але позаяк ця праця є на сьогодні бібліографічним раритетом, то сучасного читача, цікавого хоч щось дізнатися про Лесини "університети" у дядька, доведеться відсилати до все тієї самої застарілої монографії М. Драй-Хмари (див.: Драй-Хмара М, Літературно-наукова спадщина. – с.53-59)
Цікаво що цей факт фамільности Лесиного літературного імени, одже, своєрідної символічної зміни імени родинного - "не по крові, а по духу" (що найпромовістише десиґнує започатковану ХІХ століттям "нову генеалогію" еліти, "велику трансформу" колоніальної шляхти в національну інтелігенцію), - у нашому лесезнавстві й досі якоїсь особливої уваги до себе не привернув.
Як приємний виняток можу відзначити хіба біографію М. Кармазиної, фактографічно вельми сумлінну, див.: Кармазіна М. Леся Українка. – с.55
Причина зрозуміла: М. Драгоманов – за обережним визнанням сучасного дослідника, "чи не найзначніша постать після Шевченка в українській суспільній думці ХІХ століття" (Міщук Р. С. Сторінки великого життя // Драгоманов М. П. Вибране. – с.605), (NB: а якщо абстрагуватися він загальнокультурної харизми та обмежитися суто інтелектуальною історією, то либонь-таки й найзначніша), мислитель воістину органічної, "тканинної" несумісности з будь-яким (не лише російським!) імперським дискурсом, - завжди був, що для Російської, що для радянської імперій, "політично неблагонадійним", або, як назвав його ще Александр ІІ у спеціальному додатку до Емського указу, - "положительно опасным в крае агитатором". (Цит. за: Миллер А. И. "Украинский вопрос" в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.) – СПб: Алетейа, 2000. – с.260). Так він і лишився для постколоніальної культури "не в фокусі". Тих декілька коротких інтерлюдій, що були випали драгомановським студіям у періоди політичного "потепління" (у 1920-ті, коли його безуспішно пробували виставити попередником українського марксизму (тоді-таки було опубліковано й найповнішу (досі!) добірку листів М. Драгоманова до Лесі Українки- у харківському журналі "Червоний шлях" (1923. №4-5)), та в 1960-ті, коли його, не менш безуспішно, "реабілітовано" під личиною борця з "українським буржуазним націоналізмом"*), не встигли забезпечити сьогоднішній гуманітаристиці тривкого ґрунту для розуміння дійсного масштабу цієї постаті.
Див.: Заславський Д., Романченко І. Михайло Драгоманов: життя і літературно-дослідницька діяльність. – К.: Дніпро, 1964. – с.6 Це була перша після 30-літньої перерви спроба повернути Драгоманова українській культурі, обірвана на початку 1970-х – після виходу вже офіційно визнаної ЦК України "ідейно шкідливою" монографії Р. Іванченко (Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. – К.: Вид-во Київського ун-туЮ 1971). Акцентування на "федералізмі" не помогло так само, як не помогло в 1920-і акцентування на "соціалізмі": навіть класичним для під радянської україністики методом "фальсифікацій во спасєніє", з купюрами й лакунами, Драгоманова не можна було пристосувати до радянської версії української культури: тільки-но "допущений", хай би й в обтятому вигляді, у колоніальний канон, він "розвалював" його зсередини.
Останнє завдання є тим більш нелегке, що з Драгоманова був системний мислитель – той, якого, як наголошував Лисяк-Рудницький, можна осягнути тільки в цілокупності, "в органічній єдності його ідей, кожна з яких пов'язана з іншими, доповнює їх і може бути зрозумілою лише через ціле", - а про яке ж "ціле" може йти мова, коли й дотепер найповнішим науковим виданням його праць залишається, страх сказати, двотомник, виданий Б. Кістяківським у Парижі 1905 р.! Одне слово, Драгоманов-яким-він-був – тим, на кого відцентроване все українське, а значною мірою й загальноросійське інтелектуальне життя останньої чверті ХІХ ст.** (політичних мислителів його класу в Росії після смерті Герцена не було, і вплив його на "Струве і всю чесну компанію наших "старших братів"" – то окрема тема для русистів), - із сучасної свідомості, нікуди не дінешся, випав. А вкупі з ним обвалилася, як від вибитої підпори, й ціла будова, - і Леся Українка зосталась "духовною сиротою".
А тимчасом, вона була "драгомановкою" не просто за традиційно вилічуваним списком поглядів та орієнтацій ("європеїзм", космополітизм, лібералізм, соціалізм, тощо…), а й в тому сенсі, в якому Платон був "сократником" (драгомановське навчительство, і не тільки щодо Лесі, було взагалі сократичного типу, він не "викладав", а "заражав собою"), - крізь більшість її інтелектуальних та духовних пошуків, наче водяний знак, проступає колись заронене початкове зерно дядькової ідеї. "Від Драгоманова" родом і вся її історіософія (це для нього, завзятого англомана й прудоніста, "східноєвропейського втілення духу Джона Стюарта Мілля", історія людства була історією сходження людини до свободи), і її гностицизм (Драгоманов був чи не найкваліфікованішим у нас і досі релігіє знавцем-єресіологом, ба більше – як доводить І. Лисяк-Рудницький, свідомо робив ставку на єресі як на єдино продуктивний для України "третій шлях" духовного розвитку, альтернативний і "духовбивчому" офіційному православ'ю, - котре ненавидів не менш палко, ніж згодом його небога, - і матеріалістичному "нігілізмові" контівського та марксівського штибу***), - і взагалі, на добрий лад, серйозному історикові філософії (сподіваюсь, що такий цій темі коли-небудь трапиться!) треба б вивчати Лесю Українку й Драгоманова "одним пакетом": саме при порівняльному аналізі ці наші "Сократ з Платоном", Учитель і Учениця, розкриваються найглибше, прецікаво відсвітлюючи себе навзаєм… Я, звісно, не маю мегаломанської амбіції замахуватися тут на подібну ескападу – мені залежить тільки й виключно на духовній генеалогії Лесиного "українства", котре так само родом "від Драгоманова". І позірно безневинне "українці, бо ми такими єсьмо" - , це, другим планом, ще й заява, складена Українкою Українцеві від імені його молодших послідовників – од тих "всіх єліка суть от Драгоманова", чиї лиця й обриси (та навіть і просто кількість!) також для нас уже на відстані століття невидимі й нерозрізняльні.
***Див.: Лисяк-Рудницький І. Цит. праця. с-307-309. Сам М. Драгоманов, за багатьма ознаками, був найближчий до протестантизму, а Реформацію вважав фактом також і української історії, вбачаючи її вітчизняний аналог у братському рухові XVI-XVII ст. До речі, й поховати себе він заповів – і то саме Лесі Українці, яка тоді була при ньому в Софії, - за лютеранським обрядом, що вона і виконала (див.: Дебогорій-Мокрієвич В У Михайла Драгоманова // Спогади… с.153). Його єресіологія, як мені вже набридло тут з різних приводів раз у раз повторювати, "ще чекає на своїх дослідників".
"Українство" її, отже, - тожсамість, в істоті, суто аристократична, спадкова – "переємство титулу по боковій лінії", причому, нотабене, не в одному коліні: подібно як Лариса Косач уважала себе дядьковою "духовною дитиною", Михайло Драгоманов уважав себе прямим спадкоємцем "українського декабризму" (sic!) – Товариства об'єднаних слов'ян, членом якого був уже його дядько, а Лесин двоюрідний дід померлий в засланні прапорщик Полтавського полку Яків Драгоманов. "Вимкнене" з цього генеалогічного ланцюга, ім'я Українка "погасає", тратить усю свою смислову стереоскопічність і робиться пласким, таки справді, наче графа в анкеті. Час тепер повернути його загублену "четверту координату" – діахронічну, "вглиб" історії, та поглянути очима самої Лесі Українки на її "предківській спадок" – зокрема й всіх тих "подданных русского императора", які зору панівної й до сьогодні історіософської доктрини, кажучи словами незмінно в цьому питанні уїдливого І. Франка, "з давен-давна любили бігати на службу чужим богам".
Пор. у М. Драгоманова: "ми хоч і родилися від "подданных русского императора", але не є "руськими"… Ми – українець" (Драгоманов М. П. Терроризм і свобода, муравьи и корова. Ответы на ответ "Голоса" // Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова Т.2. – с.287).
«Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», О. Забужко, VI. "Тайна імени". ІСТОРІЯ ОРДЕНУ: СИМВОЛ ВІРИ, Київ, Факт, 2007, С. 343–348
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2011-09-18 04:14 am (UTC)no subject
Date: 2011-09-18 09:48 am (UTC)http://myslenedrevo.com.ua/studies/lesja/index.html
no subject
Date: 2011-09-18 02:23 pm (UTC)