![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
chita_iПам’ятаєте що у Другій Світовій війні у Франції було дуже багато колабораціоністів з нацистською Німеччиною?
Досвід війни зруйнував вірування і переконання. Розірвалися сильні зв'язки з церквою, Комуністичною партією і з французькими державними інституціями. Піднімаються нові етичні та моральні проблеми, з’являється велика жага відповідей на нові питання. Тема колабораціонізму розділяє Францію.
Що робити з тими хто колаборував з нацистами? Повбивати? Це те що робить народ спонтанно. Але трапляються помилки у засудженнях. Пробачити їх? Це було пропозицією католицьких правих. Вони хотіли приховати що також були колабораціоністами.
Як їх судити? Юридичні аргументи, які наводили колабораціоністи у багатьох випадках дуже ускладнювали засудження. Адвокати розчиняли відповіді у юридичних техніцизмах.
Очищення суспільства було кривавим. Було біля десяти тисяч страчених.
Ідеї Жана Поля Сартра з акцентованою здібністю вибору і особистою відповідальністю стали популярними тому що давали на невизначеність післявоєнного часу. Його тези з статті про етику та політику:
1. За кожною політикою є певна етика, хоча замаскована.
2. Це помітно у проблемі покарання колабораціоністів.
3. Проблему не можна вирішити тільки в політичній площині. Ні з точки зору абстрактної моралі.
4. На небі не написано, що треба робити. Потрібно спуститися на Землю щоб прийняти існування бруду і жаху.
5. Саме нам належить вирішувати, чи мусимо вбивати чи карати.
6. Люди мають обов’язок вибирати, взяти відповідальність за свою свободу. Хоча ціною є відмовитись від спокою.
(з книжки «Simone de Beauvoir para principiantes», стор. 74-75)
Погуглила і більшість свідчень про жінок якіипримудрились за час війни народити від німців біля 200 тисяч дітей тоді як від французів тільки біля 10 тисяч. І склалося враження що або історія висвітлена не дуже, або вони чимось не тим займались ті французи.
Мені стало цікаво знати, як розправлялися з колабораціоністами (а весь наш нинішній істеблішмент є проросійським) у інших країнах? Ось що я знайшла дуже швидко погугливши:
Punishment of economic collaboration was a priority for the Belgian judiciary after the Second World War. This led to a confrontation with the Belgian economic elite: during the occupation they had organized themselves in the Galopin-committee. This informal committee, dominated by the leaders of holdings and banks, elaborated a code of conduct concerning production for Germany. In so doing, the committee assigned itself a political role. This code of conduct was more or less put into practice in the key sectors of the economy. The judiciary did not agree with the political role the economic elite had assigned itself nor with the interpretation of what could be considered as acceptable economic collaboration. Repression of economic collaboration became an issue of confrontation between the economic and judicial elite: even if ultimately only a few big entrepreneurs were punished, the traditional economic elite′s legitimacy was called into question. The elite′s position was, on the other hand, enhanced by the Belgian economy′s successful recovery after the liberation, which was combined with an increase in workers′ purchase power and the introduction of a social security system.
Звідси The Belgian Economic Elite and the Punishment of Economic Collaboration after the Second World War: Power and Legitimacy (19441952) Luyten Dirk
***
Protest in demand of more severe/ capital punishment for the war criminals who committed crimes against humanity during their collaboration with the West Pakistan occupation army in 1971. The war crime tribunal sentenced one of them for life (23 years) which angered the people. Dhaka, Bangladesh.
Звідси DEMOTIX The Network for Freelance Photojournalists
***
Within Denmark, its approach during the war has gradually come to be called the "cooperation policy" (Samarbejdspolitik) or "negotiations policy" (Forhandlingspolitik). More critically, it has been termed a "collaboration policy" (Kolaborationspolitik). In recent years, however, the negative definition "collaboration policy" has been disappearing from works by Danish historians on the occupation, whereas the cooperation policy has been receiving a status as the "only right solution" for Denmark. Sixty years after the liberation, a new generation of Danish historians is glorifying the cooperation policy with the Nazis as a necessity, and even arguing that other European nations should have adopted the same approach.
Nevertheless, new findings over the past decade have revealed problematic aspects of Denmark's World War II legacy. Having been neglected for various reasons, these are finally emerging and being addressed.
Many of the new findings are not easy to accept for many Danes, especially those who esteem the cooperation policy. One reaction to the new findings is to define the historians who have explored the bleaker aspects of Denmark's World War II history as moralists. They have, it is charged, only a black-and-white vision of that era, are cut off from the realities of the 1940s because they were born in the 1950s or later, and are only seeking to create sensations and bestsellers.
Rescue, Expulsion, and Collaboration: Denmark's Difficulties with its World War II Past
Висновок: якщо громадяни не будуть карати колабораціоністів, істеблішмент буде їх прикривати з останніх сил і згадають про покарання коли всі з зрадників країни вже будуть мертвими від старості і буде безпечно витягти цю «контроверсійну» тему на світло.
Якщо ми хочемо продовження Майдану, треба організовувати публічні народні суди та засуджувати злочинців. У тому числі тих хто обкрадав медичну допомогу на Майдані та дурив голову з сцени. Так само як нинішніх при владі усіх рівнів та тих хто причаїлись чи втікли. Останніх треба денаціоналізувати з експропріацією майна на користь держави.
Також у мене закралась крамольна думка що ті хто досі при владі і нікуди не дівся підігрують кацапському вторженню щоб трошки придушити нашу революцію зміни системи та десовєтизації з українізацією. Вони вже "перезавантажились" і більше не бажають змін у "державній машині".
Досвід війни зруйнував вірування і переконання. Розірвалися сильні зв'язки з церквою, Комуністичною партією і з французькими державними інституціями. Піднімаються нові етичні та моральні проблеми, з’являється велика жага відповідей на нові питання. Тема колабораціонізму розділяє Францію.
Що робити з тими хто колаборував з нацистами? Повбивати? Це те що робить народ спонтанно. Але трапляються помилки у засудженнях. Пробачити їх? Це було пропозицією католицьких правих. Вони хотіли приховати що також були колабораціоністами.
Як їх судити? Юридичні аргументи, які наводили колабораціоністи у багатьох випадках дуже ускладнювали засудження. Адвокати розчиняли відповіді у юридичних техніцизмах.
Очищення суспільства було кривавим. Було біля десяти тисяч страчених.
Ідеї Жана Поля Сартра з акцентованою здібністю вибору і особистою відповідальністю стали популярними тому що давали на невизначеність післявоєнного часу. Його тези з статті про етику та політику:
1. За кожною політикою є певна етика, хоча замаскована.
2. Це помітно у проблемі покарання колабораціоністів.
3. Проблему не можна вирішити тільки в політичній площині. Ні з точки зору абстрактної моралі.
4. На небі не написано, що треба робити. Потрібно спуститися на Землю щоб прийняти існування бруду і жаху.
5. Саме нам належить вирішувати, чи мусимо вбивати чи карати.
6. Люди мають обов’язок вибирати, взяти відповідальність за свою свободу. Хоча ціною є відмовитись від спокою.
(з книжки «Simone de Beauvoir para principiantes», стор. 74-75)
Погуглила і більшість свідчень про жінок якіипримудрились за час війни народити від німців біля 200 тисяч дітей тоді як від французів тільки біля 10 тисяч. І склалося враження що або історія висвітлена не дуже, або вони чимось не тим займались ті французи.
Мені стало цікаво знати, як розправлялися з колабораціоністами (а весь наш нинішній істеблішмент є проросійським) у інших країнах? Ось що я знайшла дуже швидко погугливши:
Punishment of economic collaboration was a priority for the Belgian judiciary after the Second World War. This led to a confrontation with the Belgian economic elite: during the occupation they had organized themselves in the Galopin-committee. This informal committee, dominated by the leaders of holdings and banks, elaborated a code of conduct concerning production for Germany. In so doing, the committee assigned itself a political role. This code of conduct was more or less put into practice in the key sectors of the economy. The judiciary did not agree with the political role the economic elite had assigned itself nor with the interpretation of what could be considered as acceptable economic collaboration. Repression of economic collaboration became an issue of confrontation between the economic and judicial elite: even if ultimately only a few big entrepreneurs were punished, the traditional economic elite′s legitimacy was called into question. The elite′s position was, on the other hand, enhanced by the Belgian economy′s successful recovery after the liberation, which was combined with an increase in workers′ purchase power and the introduction of a social security system.
Звідси The Belgian Economic Elite and the Punishment of Economic Collaboration after the Second World War: Power and Legitimacy (19441952) Luyten Dirk
***
Protest in demand of more severe/ capital punishment for the war criminals who committed crimes against humanity during their collaboration with the West Pakistan occupation army in 1971. The war crime tribunal sentenced one of them for life (23 years) which angered the people. Dhaka, Bangladesh.
Звідси DEMOTIX The Network for Freelance Photojournalists
***
Within Denmark, its approach during the war has gradually come to be called the "cooperation policy" (Samarbejdspolitik) or "negotiations policy" (Forhandlingspolitik). More critically, it has been termed a "collaboration policy" (Kolaborationspolitik). In recent years, however, the negative definition "collaboration policy" has been disappearing from works by Danish historians on the occupation, whereas the cooperation policy has been receiving a status as the "only right solution" for Denmark. Sixty years after the liberation, a new generation of Danish historians is glorifying the cooperation policy with the Nazis as a necessity, and even arguing that other European nations should have adopted the same approach.
Nevertheless, new findings over the past decade have revealed problematic aspects of Denmark's World War II legacy. Having been neglected for various reasons, these are finally emerging and being addressed.
Many of the new findings are not easy to accept for many Danes, especially those who esteem the cooperation policy. One reaction to the new findings is to define the historians who have explored the bleaker aspects of Denmark's World War II history as moralists. They have, it is charged, only a black-and-white vision of that era, are cut off from the realities of the 1940s because they were born in the 1950s or later, and are only seeking to create sensations and bestsellers.
Rescue, Expulsion, and Collaboration: Denmark's Difficulties with its World War II Past
Висновок: якщо громадяни не будуть карати колабораціоністів, істеблішмент буде їх прикривати з останніх сил і згадають про покарання коли всі з зрадників країни вже будуть мертвими від старості і буде безпечно витягти цю «контроверсійну» тему на світло.
Якщо ми хочемо продовження Майдану, треба організовувати публічні народні суди та засуджувати злочинців. У тому числі тих хто обкрадав медичну допомогу на Майдані та дурив голову з сцени. Так само як нинішніх при владі усіх рівнів та тих хто причаїлись чи втікли. Останніх треба денаціоналізувати з експропріацією майна на користь держави.
Також у мене закралась крамольна думка що ті хто досі при владі і нікуди не дівся підігрують кацапському вторженню щоб трошки придушити нашу революцію зміни системи та десовєтизації з українізацією. Вони вже "перезавантажились" і більше не бажають змін у "державній машині".