![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
chita_iЧитаю дуже цікаву для мене книжку написану нікарагуанським викладачем в Онтаріо Андресом Пересом-Бальтодано "Між Державою-Завойовницею та Державою-Нацією" і хочу законспектувати деякі цитати та думки. Якщо вам цікаво, ділюся. Хочу сказати, що, читаючи цю книжку, я набагато краще зрозуміла, що відбувається в Україні. Звичайно, у нас зовсім інші реалії, але у історичному шляху можна дещо порівняти і, через інших, глибше зрозуміти нас самих. Для початку цитата про прагматизм. Я розумію, що перекладач з мене ніякий, та й текст для жж "завумньій", але пишу. *зітхає*
"Вживати термін прагматизм щоб посилатися на думку та політичну культуру Латинської Америки, вимагає роз'яснити походження цього концепту, так само як особисте вживання цього терміну у книжці. Прагматизм був найбільш впливовою філософською течією в Сполучених Штатах на протязі перших десятиріч 20 ст. Її головною характеристикою є прийняття точкою посилання для можливостей та людської дії, рамок обмежень запропонованих відчутною реальністю. Для прагматика саме реальність, - і зовсім не основоположні цінності та принципи, про які сперечається сучасна філософія, установлює кордони, що орієнтують у визначенні справжнього і фальшивого, доброго й поганого, можливого і не можливого, справедливого та ні.
Прагматизм мінімізує значення яке грають цінності як установчі сили історії, як сили, здібні відновити границі можливого й межі реальності. "Правда", - казав Вил'ям Джеймс, один з головних прихильників прагматизму, - "будується з фактів". Річард Рорті, головний викладач нео-прагматизму, аргументує що "зручність" складає критерій "епістемологічного затвердження". Правда, іншими словами, є чим завгодно що є зручним.
У цьому сенсі, прагматизм складає спробу представити правду й можливе як відносні умови, контекстуалізовані й визначені зовнішньою опосередкованою дійсністю, яка представляється фундаментальною точкою відліку для людської дії. Починаючи з рамок можливостей, запропонованих існуючою дійсністю, прагматик установлює стратегії дії, необхідні щоб розширити обмеження реальності. Дійсність цих стратегій не визначається етичною чи моральною раціональністю, тільки своєю оперативністю, своєю здібністю досягнути певні мети, які визначаються як бажані. Для прагматика, вказує Ерік Макгільвері, цінність ідей перевіряється практикою та досвідом, і не навпаки. Не мусить дивувати тоді, що прагматизм критикується багатьма як аморальний. Бертрант Россел зауважував що він не є філософією, але манерою жити без неї.
Так само як його північно-штатівський колега, латиноамериканський прагматизм вважає, що правда визначається межами можливостей, запропонованими реальністю. У цьому сенсі, обидва прагматизми спромагаються обійтися без філософських принципів і без політичних цінностей, як утворюючих сил історії. Для обох, соціально бажане має підкорятися обставинно можливому.
Проте для північно-американського прагматика, історична та відчутна реальність вживана як точка посилання, яка має керувати їхньою політичною поведінкою, є пластичною реальністю, яка може бути трансформована, використовуючи інструментальну думку та людську волю. У цьому сенсі, такий тип прагматизму виглядає як напрямок сучасної думки, яка бачить реальність точкою опори для реалізації нових історичних можливостей.
Для латиноамериканського прагматика, навпаки, існуюча реальність встановлює межі можливого. Політика, з цієї перспективи, сприймається як вміння пристосовуватися до обставин, не для того, щоб їх перевершити. Таким чином, північно-американський прагматик є оптимістом, і латиноамериканський – фаталістом.
Ще більше: північно-американський оптимістичний прагматизм є інтелектуальною раціоналізацією життя та історії, яка виражається у значній інтелектуальній продукції. Латиноамериканський покірливий прагматизм може визначитися як певна поведінка, як інтуїтивна до-теоретична позиція по відношенню до реальності.
Латиноамериканський смиренний прагматизм втримує регіональні суспільства незахищеними від "долі", від тяжіння обставин та історичних нещасних випадків, які майже завжди закінчували диктуючи свою зверхність над дією та політичною волею регіональних еліт. Тріумф реальності над думкою і над волею цих еліт ілюструє з драматичною ясністю радикальну трансформацію, яку пережив світогляд та політична поведінка Симона Болівара вздовж його життя. В своїй промові 15 лютого 1819 р. – великий визвольник виражав свій оптимізм по відношенню до історичних можливостей Латинської Америки:
Літаючи понад найближчими часами, моя уява фіксується у наступних віках, і, спостерігає звідти, у захваті та німоті, достаток, блиск, який отримав цей просторий регіон. Почуваю пройнятим, і мені здається що бачу його у серці всесвіту, розлягатися широким берегом, між цими океанами, якими його відділила природа від нашої вітчизни, з'єднаним довгими та широкими каналами. Я вже бачу його слугувати зв'язком, центром, емпорією людської родини. Вже бачу його відправляти у різні закутки Землі скарби, які вкривають його гори з срібла та золота. Вже бачу розповсюджувати своїми дивними рослинами здоров'я та життя стражденних людей Старого Світу. Я вже бачу сповіщення його чудових секретів мудрим, які поки ігнорують, наскільки зверхньою є сума світла знань над силою багатств, якими обдарувала нас його природа. Я бачу його сидіти на троні свободи, з скіпетром справедливості, коронованим глорією, показуючи старовинному світу велич світу сучасного."
Роками пізніше, спійманий у "лабіринтах" латиноамериканської історії, Болівар пише в своєму листі до генерала Хуана Хосе Флореса про свій фаталізм, власний розкаяному прагматизму:
"По перше, Америка є некерованою для нас, по-друге, той, хто несе революцію нібито оре море, по-третє, єдина річ що можу зробити в Америці це емігрувати, в четверте, ця країна обов'язково впаде в руки нестримного натовпу щоб пізніше перейти до тиранства майже невідчутного, всіх кольорів та рас. По-п'яте, роздерті всіма злочинами та знищеними лютістю, європейці навіть не нададуть нам честі завоювати нас. Вшосте, якби стало можливим, що деяка частина світу повернулася до примітивного хаосу, це став би останній період Америки. (Болівар, 1830)
"Entre el Estado Conquistador y el Estado Nación: Providencialismo, pensamiento politico y estructuras de poder en el desarrollo histórico de Nicaragua", Andrés Pérez-Baltodano, Instituto de Historia de Nicaragua y Centroamérica Universidad Centroamericana, pp. 108-112
"Вживати термін прагматизм щоб посилатися на думку та політичну культуру Латинської Америки, вимагає роз'яснити походження цього концепту, так само як особисте вживання цього терміну у книжці. Прагматизм був найбільш впливовою філософською течією в Сполучених Штатах на протязі перших десятиріч 20 ст. Її головною характеристикою є прийняття точкою посилання для можливостей та людської дії, рамок обмежень запропонованих відчутною реальністю. Для прагматика саме реальність, - і зовсім не основоположні цінності та принципи, про які сперечається сучасна філософія, установлює кордони, що орієнтують у визначенні справжнього і фальшивого, доброго й поганого, можливого і не можливого, справедливого та ні.
Прагматизм мінімізує значення яке грають цінності як установчі сили історії, як сили, здібні відновити границі можливого й межі реальності. "Правда", - казав Вил'ям Джеймс, один з головних прихильників прагматизму, - "будується з фактів". Річард Рорті, головний викладач нео-прагматизму, аргументує що "зручність" складає критерій "епістемологічного затвердження". Правда, іншими словами, є чим завгодно що є зручним.
У цьому сенсі, прагматизм складає спробу представити правду й можливе як відносні умови, контекстуалізовані й визначені зовнішньою опосередкованою дійсністю, яка представляється фундаментальною точкою відліку для людської дії. Починаючи з рамок можливостей, запропонованих існуючою дійсністю, прагматик установлює стратегії дії, необхідні щоб розширити обмеження реальності. Дійсність цих стратегій не визначається етичною чи моральною раціональністю, тільки своєю оперативністю, своєю здібністю досягнути певні мети, які визначаються як бажані. Для прагматика, вказує Ерік Макгільвері, цінність ідей перевіряється практикою та досвідом, і не навпаки. Не мусить дивувати тоді, що прагматизм критикується багатьма як аморальний. Бертрант Россел зауважував що він не є філософією, але манерою жити без неї.
Так само як його північно-штатівський колега, латиноамериканський прагматизм вважає, що правда визначається межами можливостей, запропонованими реальністю. У цьому сенсі, обидва прагматизми спромагаються обійтися без філософських принципів і без політичних цінностей, як утворюючих сил історії. Для обох, соціально бажане має підкорятися обставинно можливому.
Проте для північно-американського прагматика, історична та відчутна реальність вживана як точка посилання, яка має керувати їхньою політичною поведінкою, є пластичною реальністю, яка може бути трансформована, використовуючи інструментальну думку та людську волю. У цьому сенсі, такий тип прагматизму виглядає як напрямок сучасної думки, яка бачить реальність точкою опори для реалізації нових історичних можливостей.
Для латиноамериканського прагматика, навпаки, існуюча реальність встановлює межі можливого. Політика, з цієї перспективи, сприймається як вміння пристосовуватися до обставин, не для того, щоб їх перевершити. Таким чином, північно-американський прагматик є оптимістом, і латиноамериканський – фаталістом.
Ще більше: північно-американський оптимістичний прагматизм є інтелектуальною раціоналізацією життя та історії, яка виражається у значній інтелектуальній продукції. Латиноамериканський покірливий прагматизм може визначитися як певна поведінка, як інтуїтивна до-теоретична позиція по відношенню до реальності.
Латиноамериканський смиренний прагматизм втримує регіональні суспільства незахищеними від "долі", від тяжіння обставин та історичних нещасних випадків, які майже завжди закінчували диктуючи свою зверхність над дією та політичною волею регіональних еліт. Тріумф реальності над думкою і над волею цих еліт ілюструє з драматичною ясністю радикальну трансформацію, яку пережив світогляд та політична поведінка Симона Болівара вздовж його життя. В своїй промові 15 лютого 1819 р. – великий визвольник виражав свій оптимізм по відношенню до історичних можливостей Латинської Америки:
Літаючи понад найближчими часами, моя уява фіксується у наступних віках, і, спостерігає звідти, у захваті та німоті, достаток, блиск, який отримав цей просторий регіон. Почуваю пройнятим, і мені здається що бачу його у серці всесвіту, розлягатися широким берегом, між цими океанами, якими його відділила природа від нашої вітчизни, з'єднаним довгими та широкими каналами. Я вже бачу його слугувати зв'язком, центром, емпорією людської родини. Вже бачу його відправляти у різні закутки Землі скарби, які вкривають його гори з срібла та золота. Вже бачу розповсюджувати своїми дивними рослинами здоров'я та життя стражденних людей Старого Світу. Я вже бачу сповіщення його чудових секретів мудрим, які поки ігнорують, наскільки зверхньою є сума світла знань над силою багатств, якими обдарувала нас його природа. Я бачу його сидіти на троні свободи, з скіпетром справедливості, коронованим глорією, показуючи старовинному світу велич світу сучасного."
Роками пізніше, спійманий у "лабіринтах" латиноамериканської історії, Болівар пише в своєму листі до генерала Хуана Хосе Флореса про свій фаталізм, власний розкаяному прагматизму:
"По перше, Америка є некерованою для нас, по-друге, той, хто несе революцію нібито оре море, по-третє, єдина річ що можу зробити в Америці це емігрувати, в четверте, ця країна обов'язково впаде в руки нестримного натовпу щоб пізніше перейти до тиранства майже невідчутного, всіх кольорів та рас. По-п'яте, роздерті всіма злочинами та знищеними лютістю, європейці навіть не нададуть нам честі завоювати нас. Вшосте, якби стало можливим, що деяка частина світу повернулася до примітивного хаосу, це став би останній період Америки. (Болівар, 1830)
"Entre el Estado Conquistador y el Estado Nación: Providencialismo, pensamiento politico y estructuras de poder en el desarrollo histórico de Nicaragua", Andrés Pérez-Baltodano, Instituto de Historia de Nicaragua y Centroamérica Universidad Centroamericana, pp. 108-112