Витоки патріотизму. Цінності та комплекси особистостей та націй.

[chita_i]

Поясни мені, кого ти називаєш патріотами, а я скажу тобі, люблю я їх чи ні. Кербасі

Ми тут з Кербасі нарозмовлялися і виникло питання, що таке патріотизм. Як завжди, самі прості речі найскладніше визначити. Колись, ще з юності, з "Студенческого мередиана" пригадую визначення Олега Табакова що "патріотизм – это приверженность к ценностям той земли, на которой ты живёшь." Мені те визначення тоді сподобалось, тому я його і запам'ятала. Тепер, стільки років минуло, хочу подумати, що насправді означає ця фраза. Тут є дві "зачепки": цінності та земля. Навіть не люди. Почнемо з останнього. Якщо йдеться про землю, по його визначенню патріотизм є "містечковим", територіальним. Тобто, прив'язаним до місця. Звичайно, я можу бути патріотом континенту, Африки там, чи Америки, чи Європи. Але, будемо щирими, росте більшість людей у певному місці, має одну маму та батька, тобто, "локальну спільноту", хочете зневажливо, своє "плем'я", своє "село", нехай навіть то столиця, тоді буде у людини столичний менталітет. Але починається все з чогось відносно маленького, відокремленого від небаченого світу. Коли дитина багато їздить за батьками, пристосовується жити у будь-якому середовищі. Якщо вибирає "батьківщину" – то тільки через батьківські ностальгії та виховання, але також через власні домінантні уподобання. Така людина теж може закохатися у будь-яку землю, у якісь цінності, щоб ототожнити себе з людьми, які на ній живуть. У Табакова мене трошки бентежить відсутність людей у визначенні патріотизму. Там є тільки земля та цінності "патріота". Сформуватися вони мусили "на землі, на якій той патріот живе". А якщо ці цінності не співпадають з цінностями корінної нації території? Чи можна тоді назвати таку людину патріотом? Тобто, якщо інакше поставити запитання, як сучасний патріотизм (НМД, поняття помінялося з розширенням інфо.простору людини) співвідноситься з націоналізмом? Залишимо поки це питання відкритим та перейдемо до цінностей.

Знаю, що в інтернеті мало хто читає довгі тексти, але хочу процитувати книжку моєї знайомої Інгрід Астуріас, яку дуже поважаю "Click. Psicología fácil." (це тому що ти, Кербасі, недовіряєш "кириличній" науці, ггг). Почну трошки здалеку. Стор. 213-235 з пропусками. Підійдіть творче, і маму замініть "родінай".

(початок цитати)…для досягнення душевного спокою й ментального здоров'я, які нам дозволять жити справжнім щасливим життям, основаним на принципах, недостатньо "знати" багато ні "бути" кимось багатим. Необхідно володіти чимось. Чимось, що визначає якість життя, яке маємо і що не може бути придбаним знаннями чи матеріальними володіннями. Чимось, що є безвідносним до віку, статі, релігії чи культури. Що не є ні більш ні менш як САМОПОВАГА. Також звана "любов до себе" чи "любов до нас самих". Загальною є тенденція вважати, що любити себе самих є "гріхом", що йде від часів Кальвіна у 17 ст. Він стверджує що "любов до себе є чума. Джерело всіх гріхів". Пізніше Фрейд частково підтримував думку Кальвіна, тому що постулатив що той, хто любить сам себе є егоїстом. "Той хто відказує у любові іншим, направляє її на себе", казав. На щастя, після Фрейду, багато мислителів прийшли до висновку, що це не є вірним. Любов направлена на нас самих не є ніяким егоїзмом. Як пояснює Еріх Фромм, любов до себе (самоповага) і егоїзм, далеко від ідентичних, є повністю протилежними.

Хоча егоїстичні особистості є нездібними любити інших, також не можуть любити самих себе.

Здорова любов до себе дає нам волю любити життя і все що з ним пов'язане. Крім того, самоповага дозволяє нам перетнути бар'єр нашого его. Що це за такий бар'єр? Такий різновид "зачинених дверей" який не дає нам можливості спілкуватися з внутрішнім світом інших людей і утримує на в'язнями нас самих. І добре, як ми можемо досягти самоповаги? Гарне питання. Так схоже, що модна порада це "майте більше самоповаги", є простішою датвати, ніж слідувати. Важливо запам'ятати що

Не можемо любити чого не приймаємо
і не можемо прийняти чого не знаємо.

Тому шлях, який нас веде до нашої самоповаги є простим: ПРИЙНЯТТЯ нас самих, життя та нам подібних через пізнавання.
"Ну добре, я є людиною, яка приймає себе саму, виконую заповіді, я гарна мати, гарна дружина і добра громадянка, не як ті, що ходять десь там, ні на що не гідні" (то каже один персонаж книжки, книжка з малюнками).

Прийняття нас самих плутається трошки з прийняттям нашої "гарної поведінки", як нас навчили бути щоб "бути прийнятими". Але справжнє прийняття себе самих є чимось, щ не можемо добитися роблячи що "повинні"… то є чимось більшим.

Каже інший персонаж: "Тоді дивіться на мене: я знаю, що я капризний, егоїст і деколи навіть цинік і роблю що мені заманеться. Крім того, я приймаю себе як я є. Ви це маєте на увазі?"

Також ні. Приймати та виправдовувати таку поведінку також може бути шкідливим та не прийнятим і не має нічого спільного з таким типом сприйняття. Скоріше за все, само-сприйняття є

Глибоке усвідомлення і глибоке прийняття даного нам життя, чим придбаємо можливістьйого взнати, оцінити та полюбити..

Цей шлях починається коли ми ще є частиною нашої мами. У всіх краях світу, люди народжуються не маючи гадки про свою культуру, історію, релігію чи мову. Не маємо ні приблизної гадки які ми є, до якої статі належимо, які характеристики маємо, і т. д. Навіть не знаємо чи ми є "гарні" чи "погані" дітки. Не знаємо, чи несемо у наших генах темперамент батька чи хвороби бабусі…

Каже один персонаж-дитинча "Скажу більше, можемо бути котом чи хробаком, і навіть не здивуємося ні краплини."
Ще один персонаж мама з дитиною на руках каже: "Але скажіть: яку потребу маємо знати, хто ми є?"

Поки маємо все що потребуємо, ніякої. Це, звичайно, живучи назавжди на руках нашої мамусі. То жалко, що всі знаємо, що це не є можливим. Але пізно чи рано страждаємо цю неминучу та болісну пустку яка зветься "відокремлення". Це почуття рідко коли приходить само. Веде за собою провину та невпевненість. Дитина не мусила б почуватися винною у відокремленні, але поясніть це їй! Візьмемо до рахунку, що діти є повністю емоційні, залежні і навіть трошки незграбні, саме тому не можемо легко виразити, що з нами коїться. І тому що не розуміємо, чому виникає це дивне почуття і не маємо навіть базової інформації, якими ми є і як функціонуємо, загалом приходимо до нашого першого "великого і помилкового" висновку: "я якийсь не такий! Щось не добре коїться зі мною, я не можу бути як інші, щось мені не достає, або щось маю зайве. Але напевно, я винуватий." Таким чином, ми усвідомлюємо нашу відокремленість. Усвідомлюючи себе самих.

І тому що не можемо знати про відокремлення інших, ми є єдиними, хто її відчуває! Одного разу як ми приходимо до висновку "щось погане відбувається зі мною", переходимо до початку нового етапу: пошуку зображення себе самих. Цей пошук, якщо проморгаємо, може тривати все життя. Починаючи цей етап, приділяємо багато уваги винаходженню ким ми є насправді, і так починаємо формувати зображення себе самих.

Персонаж хлопчик питає у жінки: "Як фотографію?" та відповідає: "скоріше, як автопортрет, але без дзеркала".

Інформація доходить, головним чином, з поведінки та відображення нас у очах інших. Деколи через похвали і деколи через критику.

Кожне слово, дія та досвід який маємо у житті можуть побудувати чи зруйнувати це зображення.

Хоча завжди залишиться змінним, це зображення базово сформується на протязі п'яти перших років нашого життя. Крім того, вплине на вибір наших друзів, нашої роботи і, зазвичай, нашої пари. Здоровим зображенням буде таке, яке дозволить відкрити, які ми є внутрішньо, але також дозволить нам взнати, якими ми є зовнішньо. Набагато важніше знати, які ми є з середини, ніж зверху. Наше внутрішнє зображення формуватиметься в інтимні моменти коли нас люблять такими якими ми є, нас приймають та поважають через простий факт нашого існування.

Інтимність нам надає можливість бачити наше зображення відбитим на комусь хто нас любить через нас самих. Не через нашу гарну поведінку чи наші таланти чи красу.

Через інтимність (не мається на увазі, сексуальну), наші почуття та сприйняття поважаються, і, крім того, відчуваємо себе цінними для когось, і логічне припущення до якого доходимо є:

Я коштую, мої почуття заслуговують на мою власну повагу.

Це нам пропонує здорове зображення нашого НАЙГЛИБШОГО Я. Того, чим ми є незалежно від нашого віку, статі, здоров'я, тощо. Якщо це зображення нас самих є коханим поважним для нас самих, навіть не важливо, як ми виглядаємо зовні. Також не важливі наші вроджені дефекти чи знайдені таланти. Почуваємося гідними, відчуваємо вдячність життю.

Знання і прийняття нашого глибокого я нам дає здорову інтимність, породжує самоповагу та самозакоханість, які є ефективною зброєю проти негативних зображень нас, які нам відсилають. Самоповага є як насіння яке проростає та розвивається тільки коли є умови для того. Першою з цих умов є що найбільш важлива у нашому житті особа нас кохає і показує своє прийняття, і друга – що ця людина вірить у наш потенціал та розвиток. Через це прийняття і довіру яку вкладає ця особа у нас, вчимося приймати себе такими, якими ми є. Стає ясним що

Людина з самоповагою вчиться приймати себе саму.

Що відбувається коли у дитинстві нема інтимних моментів? І коли насправді нас не приймають якими ми є? Що відбувається, коли діти не знаходять тієї інтимності якої потребують так глибоко?

Є дуже вірним На початку нашого життя живемо етап емоційної залежності від інших. Якщо люди, які нами опікуються у свою чергу знаходяться на етапі емоційної залежності, є дуже можливим вони не можуть запропонувати інтимності якої так потребуємо.

У своїй книжці Knots доктор R.D. Laing резумує процес інтерналізації думок пов'язаних з самоповагою:
Моя мама мене любить
Я почуваюся добре.
Прчуваюся добре тому що вона мене любить.
Моя мама мене не любить.
Почуваюся погано.
Почуваюся погано тому що вона мене не любить.
Я поганий тому що почуваюся погано.
Почуваюся погано тому що я поганий.
Я поганий тому що вона мене не любить.
Вона мене не любить тому що я поганий.

Це той момент, коли ми відчуваємо безсилля і впадаємо у відчай. Відчуваємо приниження і обезцінення перед самим собою. Вважаємо, дуже глибоко, що заслуговуємо на не любов. Ми є занадто малими щоб зрозуміти нормальність наших почутті. Страждаємо у тиші, спромагаючись скрити "ганебну ненормальність". Починаємо ненавидіти себе самих. Таке відбувається не тому що батьки не люблять своїх дітей, а тому ще не сприймають їх такими які вони є. Примушують відчувати сором від того, якими вони є та весь час кажуть їм, якими вони мусять бути і що відчувати. Любити дітей є недостатнім. Вони потребують поваги та довіри. Коли батьків виховували без цього, вони не здібні передати того своїм власним дітям. Прийняття та довіра успадковуються. То є спадковість можливо найважливіша, яку батьки можуть залишити своїм дітям. …

Самозображення не є синонімом самоповаги.

Коли маємо "роздуте" зображення себе потребуємо створити світ брехні щоб викривити реальність.

Ніяке спотворене зображення годиться щоб пізнати себе самого.

Здорове зображення дозволяє нам перейти до наступного етапу: ІДЕНТИФІКАЦІЇ. На цьому етапі шукаємо асоціації з іншими людьми щоб познайомитись з собою та ствердитись як індивідуальності. Але коли з дитинства формуємо не чітке чи скривлене зображення себе, можливо, входимо на інший етап, який зветься ПОРІВНЯННЯ Коли навчимося порівнювати нас, проведемо все життя роблячи це. Замість щоб шукати подібності, звертаємо увагу на те, що мають чи ні інші, що нас робить відмінними від інших. Потребуємо знайти щось, неважливо що, щоб звинувачувати цю нестерпну відокремленість. Тоді винимо нашу ВІДМІННІСТЬ. Ось коли приходимо до висновку що "щось недобре відбувається зі мною і мої почуття не мають значення." Переходимо до наступного етапу. Думаємо: "добре, і якщо б я мав те, чого мені не вистачає?" І знаходимо його поза нас. Приходимо тоді до інших помилкових висновків: "тому що моя сестричка дівчинка, то люблять тільки її", або "комо не походжу з багатої родити, на мене дивляться зверху вниз." Як тільки визначимо нашу "відмінність" вважаємо що, як тільки її позбудемося, з нами буде "все гаразд". Тоді починаємо "бажати".

Мріємо позбавитись нашої відмінності тому що вважаємо що вона є причиною нашого відторгнення.
Туга за речами які не можемо придбати, легко перетворюється на нав'язливі ідеї якими не можемо керувати. З іншого боку, хоча відчужуємося від частин себе, які вважаємо ганебними, компенсуємо їх за частини нас, які вважаємо прийнятими. Так, наприклад, відчужуємо "мої почуття, мою стать, мої бажання, мою не красу, мою бідність". Хапаємося за: "мої очі, мій будинок, мою красу, мою сім'ю, мі талант." Іншими словами

Ми прив'язуємося до чогось зовнішнього нашому внутрішньому єству щоб додати нам "цінності" у власних очах.

Так народжується що зветься "комплексом". До слова, є багато дорослих людей, які вважають що цінуються тільки через свій університетський титул, свою красу, свою сім'ю, свого супруга, свій розум, свою релігію, свої знання, свої гроші, своє тіло, свій талант, тощо.

Ці цінності перетворюються у центр нашого життя тому що центр нашого життя не сприймається таким яким він є.

Персонаж питає: "це тоді коли цінності забирають місце у принципів?" Точно. Ми вмираємо за престижем, красою, сім'єю, іншою людиною, ідолом, рангом, владою, тощо. Просто тому що не визнаємо у глибині душі того, ким ми є насправді!

Будь-який комплекс народжується з віри що наше внутрішнє єство не є цінним саме по собі, тільки щось інше. Подивимося на деякі комплекси. Комплекс неповноцінності: "я негарний" тому не цінюся, я не цінюся тому що я "дурний", не цінюся тому що я "дивний". Комплекс зверхності: "я цінний тому що особистий, я цінна тому що красуня, я цінний тому що найкращий."

Персонаж питає: "але хіба приниженість не є зворотнім від завищеної самооцінки?" Комплекс є комплекс, яким би не був. Комплекс зверхності насправді є комплексом неповноцінності, тільки що більш глибоким та менш усвідомленим.

Наші усвідомлені "різниці" з іншими спромагаємося резонувати та виправдовувати. Думаємо: "мусить бути тому що я дуже особистий".

Іншим спосібом придбання комплексу є його успадкувати. Родини, групи, цілі народи поділяють як свою меншовартість так і свою "велич", відносно до культури, економічної ситуації, раси, звичок, занять та іншого. Ці комплекси можуть примусити когось повірити що вони дуже особисті та вищі тільки через факт належності до якоїсь певної групи. Комплекс придбаний таким чином, є дещо важко помітити, тому що кожного разу буде підтверджений як "правда" іншими членами групи, які його поділяють.

Проблема комплексів є у тому, що примушують нас почуватися відмінними, але через помилкові причини. Ми цінимо себе не за нас самих, але за щось ще. Краще сказати, тільки за щось інше.

Хоча наші здібності, знання та досягнення роблять нас корисними та цінними, вони обставинні. Комплекси не дозволяють нам перейти до емоційної самостійності, тому що обставинні цінності залежать від зовнішнього світу і не від нашого внутрішнього світу.

Нестача впевненості не є комплексом, також полохливість чи страх зумовлений поганим прийняттям. Навпаки, коли відчуваємо комплекс ми не є ніскільки боязкими. Скажемо що смиренність не є як раз результатом наших комплексів.

Симптоми найбільш розповсюджених комплексів є наступними:

1. Приймаємо себе занадто серйозно і чекаємо щоб інші також так робили.
2. Хоча нам подобається залякувати інших, не толеруємо нікого хто нам видасться страшним. Так само, нам подобається привертати увагу, але не виносимо якщо хтось інший це робить.
3. Нам не пропорційно важко сприймати власні дефекти та помилки.
4. Нам подобається критикувати, але не виносимо ніякої критики. Погано інтерпретуємо будь-який жарт чи коментар який нам роблять.
5. Малюємося перед іншими.

Коли страждаємо від комплексів, потребуємо вражати інших нашими можливостями та багатством. Кажемо мати більше ніж маємо, знати більше ніж знаємо. І тому що наш уявний потенціал є таким великим, то, якщо розслабимося, почнемо самі вірити в те, що говоримо! Крім того, поки страждаємо від комплексу, продовжуємо шукати власне зображення, тому уважно слідкуємо щоб розкрити наші відмінності. Міряємося та порівнюємо постійно з іншими, тому пізно чи рано перетворюємося на істот "приховано і нав'язливо конкуруючих".

Вимовляє персонаж: "скажи мені правду: хто товщий, Олена чи я?"

Тим не менш, важливим є уточнити що страждати від комплексів не є таким страшним як то малюють і не є невиліковною "хворобою".

Комплекси не є розумовими хворобами.

Але комплекси фрагментують особистість. Комплекси можуть зупинити наш внутрішній розвиток. Хоча розвиватимуся у інтелектуальному напрямку, у емоціональному "застоїмося". Повторюємо ті ж самі емоційні сцени раз за разом, як ходячи по колу, не рушаючи в ніякому напрямку. Втрачаємо можливість впізнати що наше "єство" може "бути". Коли комплекс установлюється у ранньому віці (як випадок зверхності), різні риси нашої персоналії можуть бути захопленими дитячим нарцисизмом, досить примітивним. Цей нарцисизм нам не дозволить перескочити наше его щоб створити зв'язки і зрілі компроміси з людьми навкруги. Таким чином, назавжди залишимось дивтися на речі з середини, як захоплені у великій тюрмі, з якої дуже важко вийти без професійної допомоги.

Антидотом від комплексу є прийняття нас такими якими ми є. Таким чином, зможемо цінити досягнення інших, не відчуваючи заздрощів. Тільки приймаючи власну реальність, можемо толерувати та вибачати недовершеності інших. Для того треба навчитися приймати рішення.
(кінець цитати)

На сьогодні досить. Продовження буде.

Comments

[spitfire38.livejournal.com]

гарно і мабуть правильно, але занадто науково =
можна простіше на ту ж тему =
"...of course I am an egoist...
I am not usually accused even by my friends of a modest or retiring disposition"
WS Churchill
при всьому тому заледве знайдеться якийсь спостерігач, хто закине Черчилеві наявність у нього позарамкових психологічних комплексів =
як на мене, одною з головних причин його успішності як людини і діяча була його дружина Клементина (особиста думка)

[kerbasi.livejournal.com]

Взагалі, не науково. Просто pop-psych.
До речі, в британців з усієї Європи найменше завжди було патріотичного дискурсу, навіть це слово практично не вживалося, і поняття "батьківщина" існує лише як калька з німецького для перекладу популярного континеннтального поняття. І при тому ніхто не закине британцям брак того, що Чіта називає патріотизмом.

[spitfire38.livejournal.com]

я саме тому Черчиля й вибрав цитату )))
а британська традиція публічного дискурсу мені знайома добряче і в досвіді емпіричному ))

британська традиція публічного дискурсу мені знайома

[chita-i.livejournal.com]

А я от у вас хотіла розпитати, бо ви кажете, що добре знаєте британський дискурс, що вони вплітають у свій патріотизм? Територіальність, цінності? От ви разом з Кербасі стверджуєте, що про "патріотизм" у них так просто не почуєш, але вони є патріотами. Що вони там кажуть? Який у них "рецепт"?

Re: британська традиція публічного дискурсу мені знайо

[spitfire38.livejournal.com]

Просто приклад.
Шестирічні англійські діти в основному вже точно знають три історичні постаті, пов"язані з Британією: правлячого монарха (це надзвичайно важливо з психолочічної точки зору, хоч може видатися якимсь загальним місцем), Гая Фокса (того, що намагався спалити Парламент), і Флоренс Найтінгейл.
Англійці, мабуть, найбільш самокритична нація на світі (признаюся, серед великих я погано знаю арабів, китайців і індусів, а от європейців, американців і японців знаю непогано).
Освічений англієць - то найввічливіша людина, яка зможе підтримати з тобою розмову на будь-яку загальнопийнятну тему, і ніколи він першим не почне розмову про щось англійське. Хіба що коли підвернеться нагода покепкувати над самим собою.
Історія Британської Імперії - надзвичайно цікавий масив для вивчення усіх аспектів соціального устрою традиційної класичної демократії.
Англійці через цю історію імперії навчилися того, що Ден Сяопін в останні роки життя намагався втлумачити китайцям: намагайтеся всюди бути першими, але так, щоб це було непомітно для інших. Англійці (не шотландці, не валійці, не ірландці - всі вони є надзвичайними "патріотами" в сенсі більш знайомого нам визначення "націоналізм", а саме англійці) в останні десятиліття (власне, після другої світової, коли імерія поступово була розпущена) зрозуміли, що імперська нація не має права на публічні вияви власного патріотизму. Цей єлемент є ключовим.
При всьому тому англійці лишаються (непомітно для інших, без зайвих слів і фанфар)несамовитими патріотами. Пам"ятаєте у Вільяма Голдінга в "Lord of the Flies" - хлопчаки на безлюдному острові радяться, що робити, і один з майбутніх їхніх ватажків просто каже: ми всі англійці, значить, ми найкращі, і значить, ми знайдемо вихід.
Між собою, і тільки між собою англійці можуть так висловлюватися. Назовні вони будуть говорити так тільки тоді, коли Англії загрожує реальна небезпека (як у 1939, наприклад).
Перепрошую за довгий пост, про англійців і Англію можу говорити незупинно ))

[chita-i.livejournal.com]

Згодна. Зовсім не науково. То насправді популяризація психології. Але не так вульгарно, як ти охрестив pop-psych, Кербасі. Це посібник з психології для середніх шкіл Гватемали щоб діти вчилися. Те, що я навела, то просто краплинка, там є багато чого корисного для того, щоб підлітки знали що звідки береться. )

Я зовсім не про те, щоб починати інспірацій ні балачки про патріотизм. Ти ж запитав, Кербасі, от я і почала. Але я ще навіть визначення не давала. То я так поки, збиралася з думками у дуже першому наближенні. )

[chita-i.livejournal.com]

У тебе, Кербасі, хотіла запитати про США-шний патріотизм. От вони вживають такі собі романтичні фігури мовлення у досить поліцейському понятті homeland security (якийсь патріотичний відгук це мусило б мати, я вважаю), чи та сама fatherland. Те ж саме у німців, які задали моду у сучасному світі у після воєнній історії другої світової і до того, поки назрівала. Бачиш, ці німці тепер від багатьох народів годуються, всюди прості їхні подорожують, то теж цікаво, що вони там з патріотизмом намутили.

[kerbasi.livejournal.com]

У США більше патріотичної лексики, ніж у Європі, але все одно порядна людина себе патріотом не назве, бо це слово міцно асоціюється з різними супрематистами. Та фіг з ними, з США. Мені здається ти не того шукаєш. От прочитай:
http://plato.stanford.edu/entries/patriotism/
НМД в усіх сенсах слова в українців з патріотизмом все гаразд. Українці сентиментально прив'язані до місця народження, до клану, до своїх соц. верств, з якими пов'язана ідентифікація. Проблема в іншому: в тому, що я описав у дописі "Донаціональна ідентичність". В українця партикулярні ідентичності не розтягнулися до кордонів держави і меж національного культурно-духовного поля, тому що всі державні утворення, що тут існували, ніколи не були приязними до українця. А велика ідентичність в "простої" людини асоціюється з державою. Хоч усвідомити, що країна і держава це не одне й те ж саме, слід вже бути "непростою" людиною. Отже, з патріотизмом все ОК, тільки він не загальнонаціональний.
Я тому і ненавиджу так сильно всіх тих рухівців, нацдемів та іншу перестроєчну порость, що вони скоїли злочин. Злочином було не виявити політичної волі та дозволити звалити країну у злидні. Бідність/успішність у наших обставинах - це чинники національної безпеки. Про яку загальнонаціональну ідентичність і загальнонаціональний патріотихм, про яке взаєморозуміння українців з різних місцевостей може йти мова, якщо тут більшість ніколи далі райцентру не їздили, хіба що на якийсь базар? Тут у Києві жалюгідний відсоток українців бував частіше, ніж раз на 5-10 років.

[chita-i.livejournal.com]

"велика ідентичність в "простої" людини асоціюється з державою"

Що, загалом, недалеко від сприйняття 18 ст., якщо довіряти Вікіпедії та моїм висновкам. ) Тому що ніхто не пояснив, що держава почала відбирати владу у церкви саме через виникнення націоналізму та нац.держав. Це потім вони (держава та націоналізм, я маю на увазі), могли пересікатися, повністю співпадати, або навіть не пересікатися, як у українців.

[chita-i.livejournal.com]

Я вам скажу судячи з якогось фільму який я пару років тому дивилась про Черчиля (більш вірогідних даних не маю на жаль окрім художнього домислу, але фільм був чудовий, так, як пригадаю, скажу вам назву), Черчиль був зовсім не простою та не стандартною людиною, і намішано в ньому було всього дофіга. Про жінку цілком згодна.

Що людина називає власним "егоїзмом" то може бути будь-що. Тому, я б так не визначалася, прив'язуючись тільки до вимовленого слова.

Щодо "науковості" - то (єто патамушто ктото слишком много кушал) це, мабуть, тому що ви мене якось не так сприймаєте яка я є. Навіть мій аватар. ) Я просто ледача Чита, яка, замість як деколи працювати, лізе в інтернет гратися. От і все. Я ніякий не "авторитет". )

[spitfire38.livejournal.com]

от бачте затюкали мене шо я середньошкільний посібник за наукообразіє спрйняв...
але ж ледачий мозок, особливо перетружений намарно - він уже і середньошкільного наукообразія боїться, хоча за звичкою основні ідеї вхоплює (хотілося б вірити) =
я в юнацтві накупив всяку купу розумних книжок (тоді не так просто було ту книжку ще й вкупить!) зі сподіванням колись прочитати і стати розумним. та не все вдалося. а з тих книжок по психології що стояли на полиці жодну до кінця не добив крім пару класичних текстів від німців - уже тоді наукообразіє втомлювало...
а Вінстон наш Черчиль то й справді людина неординарна, глиба нє чєловєк, але за його хохмами і стилітискою поведінки можна залізно вивчати психологію середнього британця - це я вам гарантую )))

[chita-i.livejournal.com]

Не затюкуйтеся так легко. )) Ця книжка, була написана ще молодою жінкою, яка тільки що розвелася з своїм першим чоловіком, мала двох синів-підлітків та життя її затюкало саму, як я зрозуміла. Вона почала читати психологічні книжки і народилася її власна книжка. Хотіла просто розібратися у всіх цих "повинна" "добре" та "погано" які їй підставляло життя. Посібником то все стало, як я гадаю, через бажання комерціалізації своєї праці. Бо вона занадто shy для телевізора, терпіти не може всієї цієї "публічності", а видану за свій кошт книжку кудись дівати було потрібно. От і прийшли вони до думки з своєю бізнес-ідеєю, розбили її на "методички" що є не зовсім типовим для латиноамериканської освіти, та почали продавати приватним коледжам. Як у них зараз йдуть справи, я не знаю. Втратили контакт вже багато років тому. Вона одружилася з братом першого кохання мого чоловіка. ) Я цю книжку бережу. Вона мені її подарувала, коли колись попросилися переночувати несподівано проїжджаючи через країну. І методички потім подарувала. А я їй – одну картину, яка їй дуже сподобалась у мене на стіні. ) Оригінального нікарагуанського художника. Абстраговану.

Щодо Черчиля, гадаю, що він був далеко не "простою" людиною. Аристократизм не купиш. Це не означає, що той аристократизм саме такий стандартний як ми вважаємо. НМД.

[chita-i.livejournal.com]

Мабуть, почуття гумору допомагає британцям у самовизначенні також. То не жарти. 8-)

[chita-i.livejournal.com]

Хочу виправдатися щодо "наукообразності". Тому що вчора перекладала та публікувала мабуть не читаючи, щоб встигти на всякі там речі у реалі, може то мій переклад такий квадратний? Я не дуже вмію перекладати. То дуже можливо. Бо книжка взгалі дуже доступно та легко написана.

[chita-i.livejournal.com]

А може то мій персональний стиль (ніколи не шукаємо легких шляхів). :-Р Колись мій друг, якого дуже поважаю і люблю, казав що ми на НП "умствуєм і укрствуєм" і що я не вмію виражати думки стисло. Що є дуже справедливим.

[kerbasi.livejournal.com]

1. Навіщо винаходити ровера?
http://en.wikipedia.org/wiki/Patriotism
2. Хто такий той Табаков?
3. Хто б він не був: пішов він нах з його абсолютними цінностями "землі", які мені розтлумачуватиме якщо не політрук, то поп або якийсь "свідомий" неук.
4. Не слід плутати колективну характеристику (патріотизм) з персональними психологічними рисима (самоповага і т.д.).

Взагалі, патріотизм в Україні - це проповідувати древність українців, не любити жидів, муслімів та чорних (інколи також ляхів і москалів, але це боязно, бо перші можуть не дати візу на сезонні сільгоспроботи, а другі - просто натовкти пику чи прислати танки) і упиватися пивом на футбольному матчі за вітчизняну команду.

[chita-i.livejournal.com]

1. Я думала, ти хотів знати, як саме Я уявляю ровера! Тобто, перелом у моїй свідомості! Хочеш я тобі опишу, як я бачу блакитний колір? бгггг (ліричний відступ: судячи з пунктів, ти роздратувався? дарма! якщо не хочеш, не згадуватиму твого ім'я всує! тілько скажи. на всяк випадок підкреслюю тобі свою повагу та добре ставлення).

2. Як хто? Штатний талановитий актор рос.імперії! Він ще чучело Чайки по 600 доларів за місце зараз у Київ привіз (http://dt.ua/CULTURE/opudalo_chayki-93485.html)! Просто гра складалася з того, що я мусила з дитинства почати розмову "с чего начинается Родина" щоб потім перейти "мне родина-мать о любви говорила, вітитая платочком сухие глаза." бггггг От я і покопалася на даху і знайшла у пам'яті таку цитату. Бо я ж виходжу з власного виховання, не з британського!

3. Нах-нах! Просто треба ж показати звідки у совкової "свідомості" у етнічому вбранні ноги ростуть!

4. Так. Не чесно я грала. Не можна змішувати. То був образ, не більше. На науковість не зарюсь. Більш мені підходить неуковість. )

Про древність українців то якийсь гнилий дискурс до якого я навіть не хочу лізти. Почнемо десь з 17 ст., не далі. Треба віддати що наше, і нічого більше не приписувати собі. Згода? Але таки своє забрати і залишити СОБІ!

[tin-tina.livejournal.com]

Почнемо десь з 17 ст
З 16-го, тут я стоятиму насмерть. В цьому зачарованому столітті все наше й сформувалося.
А щодо патріотизму, то, думаю, означення Франка не менше важливе, аніж "тисячолітні укри" і т.д.
"Любов не обов"язкова, почуття обов"язку - так".
"Сліпа любов, як і сліпа ненависть, призводить до фанатизму".
"Бо твій патріотизм - празнична одежина,
А мій - то тяжкий труд, гарячка невдержима".
А взагалі мене ще в дитинстві привчили, що не можна поважати чужого, якщо не любиш свого. Звичайно, того, що достойне любові, але з цим якраз проблем немає.

[chita-i.livejournal.com]

Дуже дякую за чудовий допис! Добре, я зовсім не сперечаюсь, почнемо з 16 ст. Тому я так хитро (тому що до екзамену, чесно кажучи, не готова, і деякі речі вигадую "на літу" не те щоб я тим пишалася, але треба чесно признатися) написала "десь з". :)

Мені імпонують ці визначення, особливо останнє. Ще раз дякую! Досі жалію, що задавила мене жаба тоді у Є і не купила я книжечок гонімой Забужко про Франка та Шевченка! Може цього разу. Я хочу знати, що вона думає про Франка. Бо я нічого. Не маю даних. Не довчилася. Читала його том віршів тієї зими, виданий ще за радянських часів, оце і вся інформація.

[chita-i.livejournal.com]

Але погодься, Кербасі, що все це жжжжжж - нєспраста! Всі ці постійні пориви українців себе порівнювати з іншими, та емоційна залежність, та внутрішня потреба у зовнішньому сприйнятті та одобрямсі (нас ніхто не любить! нас ніхто не чекає!) таки трошки співпадають з "профілем" не любимої з дитинства особи! Ти мені вчора казав про декларацію "цінностей" у які люди самі не вірять, але чіпляються за них, як за дошку тонучий, так у посібнику, який я навела (то спочатку була книжка написана, потім розбита на посібники тому що була занадто "концентрована" і її нєасілювали дехто), описано, чому! Ну не чудо-юдо-риба-кіт?

[chita-i.livejournal.com]

Тому так і діє, як колись ти дуже поетично сказав насрати на прапор україни та підтертися сторінками кобзаря. чи щось у тому роді, я всі цитати перебрехую, не сприймай особисто. Зразу піднімається хвиля особистого обурення. От і нажимають на цю клавішу періодично. Нам потрібен імунітет чи ні? Щоб кожний висер не публікувати по всім ЗМІ. Хай собі хтось голосно та сморідно пердне в свому кутку, то не будемо, як той грузин у ліфті "слюшай, зачэм останется между нами, пусть все нюхают!" і не розповсюджуватимо хвилі, як ранені в сраку морскі коти!

Всі ці занадто серйозні хлопці які тільки і дивляться, як би не образили їхню залізну, але дуже вразливу гідність. Ходячий комплекс. Але ж гарні хлопці можуть бути! От я і єрнічаю. Чого не можна, не бачу.

[kerbasi.livejournal.com]

Я подумав, що ти вже все виклала, і що Табаков - для тебе авторитет, а не частина підведення до висновків, тому й так розкритикував по пунктах.
Напиши до кінця, тоді подискутуємо.

Стосовно "науки" і "древності" - українці в середньому не тупі. Але якщо людина не обізнана і не має схильностей до самостійного розширення світогляду (т.з. проста людина), вона спирається на інфо з інформаційного простору. А його в нас захопила або чужі - вороги, або свої - дебіли. От у чому проблема. Я тобі для колекції одного такого "науковця" ще прийшлю (лінк), пізніше.

[chita-i.livejournal.com]

Я тобі для колекції одного такого "науковця" ще прийшлю (лінк), пізніше

Дякую, чекатиму. Хоча сьогодні мені дещо теж треба зробити. Тому відповідатиму та писатиму як тільки звільнюся. Так бачу, що такого "добра" тих "науковців" у нас хоч греблю гати.

Я ж казала, я навожу слова не своїх безсумінвних авторитетів, а слова, які, НМД, потребують обговорення та оцінки. Уяв мене на коні, у повчальній позі! Ну навіщо мені то треба? У мене не вистачає на те освіти! Це ж жж, не наукове видання! Ти сам говориш.

[mamay-m.livejournal.com]

це вже упомянутому Черчілю приписують слова , що в англії немає антисиметизму, бо англійці себе не вважають гіршими за євреїв.
оце що до порівнянь.
і оте відчуття, що вага досягається багаторазовим повтореням про існування якогось одного успіху, якихось старих досягнень

[chita-i.livejournal.com]

Ну не порівнювати себе ні з ким то просто неможливо. Бо мусить бути якийсь рівень, та щоб заміряти його, треба шукати точки відрахунку. Тобто, як мені здається, саме по собі порівняння не є поганим. Поганим є не знання себе та своєї "вартості", той автопортрет без дзеркала, спираючись виключно на відображення в чужих очах. Ситуативний та завжди не на нашу користь, бо маніпуляція то розповсюджена манера здобутку позиції. Це відбувається НМД тому що вбили те історичне посилання нації, яке б було здоровою системою координат для руху. Зараз ми залежно сидимо і чекаємо що з нами зроблять найзухваліші чужі, бо своєї гідності не маємо.

Кербасі справедливо бореться з неуцтвом у науці і історії загалом. Тобто, не українська держава побачила пошуки історичності, порив нації, щоб кріпко стати на ноги, та підсовує сурогати та нісенітниці через проплачених бовдурів (молодих ще! та старих сидунів) на gov.ua щоб звести ні до чого ті пошуки і не дати стати в повний зріст. Здавалося б, дурниця, казки не гроші, але, виявляється, найважливіша справа.

Повторень я особисто не люблю, мені те "Ющенко!!!!!" сто разів просто паморочило. Хотілося виключити звук. Але ТАК, для кожного покоління знов треба повторювати, бо без історичної пам'яті ми нікуди не підемо.