Цитата (про Франка та його "москвофільство")

[chita_i]

Originally posted by tin_tina at Галичина, класичний період

попередня частина

Діло проти Слова, Франко проти москвофілів

От при таких буденних, навіть почасти забавних обставинах відбулася подія, яка фактично поклала край пануванню москвофілів у інтелектуальному західноукраїнському просторі. Як бачимо, обійшлося без генштабів та розвідок, газету з хуліганською назвою (Діло проти Слова) випускали богемні журналісти і студентська школота без гроша за душею.

Це стало серйозним ударом для москвофільського табору, але не першим. Ще до того вони здобули собі затятого і непримиренного ворога.

Здавалося б, що цього ворога нічого так особливо боятися — такий же недопечений студентик, не те, що без впливів чи зв’язків, а навіть з мінусовими, якщо можна так сказати. Ізгой, за його власним виразом, — проскрибований.

Це тепер ми знаємо, що він був одним з найвизначніших людей свого часу.

Біографи Франка, особливо ті, поверхові, люблять згадувати про те, яким-то затятим і переконаним москвофілом він був в юні роки і тільки потім, невідомо чому, від цього табору відійшов. Між тим. достатньо погортати його ранні твори, так десь періоду 1877-78 року (Франку 21-22 роки, цілком ще молодий вік), щоб впевнитися: яке там москвофільство! Вождів цього табору він не називає інакше, як зневажливими кличками: Маледикт Плосколоб (Венедикт Площанський, редактор Слова), Наум Безумович і Рак Поступович (Іван Наумович), Міх Ковальський (Василь Ковальський), а вже поведінку описує як... Зрештою, пізніше процитую.

Чомусь франкознавці не спішать пояснити широкій публіці, як насправді укладалися стосунки Франка з москвофілами, хоча справа й так ясна і зрозуміла.

Оскільки вся Галичина — це велике село, то коли ще тільки Франко закінчував гімназію і вибирався до Львова, його дрогобицькі приятелі і вчителі попередили своїх львівських колег: їде до вас неабияка людина! Непозірний на вигляд рудуватий хлопчина насправді обдарований першорядним інтелектом, яку б кар’єру він собі не обрав, то, безперечно, буде зіркою першої величини. Може, вченим, може, літератором, а найпевніше — міністром. Одне безсумнівно, з таких людей виходять ті, чиїми іменами потім називають вулиці і кому ставлять пам’ятники на площах.

З міністром не вгадали, а все решта збулося.

Звісно, обидва вже виразно протиставлені одне одному табори, себто москвофіли й народовці, зробили все, щоб притягнути на свій бік таку небуденну постать. Ще не дуже орієнтуючись у львівських розкладах, Франко обрав москвофілів, став співробітником їхньої газети «Друг» і тут надрукував свою першу більшу повість «Петрії і Довбущуки» (дуже юнацьку, зі скарбами, розбійниками, таємницями, вбивцями і самовбивцями — справжній готичний роман!). Згідно з вимогою редакції, повість була написана «язичієм», оскільки в 50-томнику Франка вона є, то бажаючі можуть познайомитися з цим філологічним конструктом.

Однак згідне життя з москвофілами тривало недовго. Дуже швидко Франко добрав собі співробітників, які разом почали протягати на сторінки «Друга» не тільки живу народну мову, але й таку ідеологію, від якої в консервативних москвофілів волосся стало дибки. Тобто, з трішки пізнішої точки зору, нічого особливого в цій ідеології не було — звичайне вільнодумство, деякі просоціалістичні симпатії та раціоналістичне ставлення до релігії. Однак їм це все видалося руйнуванням основ суспільності і взагалі бунтарством. А найгірше те, що загарливий провінціал виразно відбирав собі їхній журнал, перетягуючи на свій бік аудиторію. Цього допустити не можна було — за жодну ціну.

Позбулися суперника випробуваним способом.

«Не треба ні хрестів, ні походів,
Ні жадних інших хороводів!
Не треба їх вганяти в амбіцію,
А попросту донести на них у поліцію!»

Донос зі звинуваченням в соціалізмі й атеїзмі походив з москвофільських кіл, Франко навіть називав конкретного автора. Тут я його ім’я не приведу – згадаємо при наступному історичному епізоді, де вже сам цей гіпотетичний донощик опинився в ролі підсудного.

Як би там не було, але Франко став одним з підсудних на знаному «процесі соціалістів» 1877 року (всупереч пізнішому переконанню, головним підсудним був не він, а О.Терлецький). Під час процесу москвофільські газети вимагали найсуворішої кари для свого колишнього співробітника.

В ув’язненні Франко пробув наче й не дуже довго — 9 місяців, але наслідки цього процесу стали для нього особистою трагедією. В один момент він був викинутий з громадського життя, були перекреслені його надії на академічну чи літературну кар’єру, а, що найболячіше, зірвався вже майже запевнений шлюб з коханою дівчиною (Ольгою Рошкевич, тою, що він її у «Тричі мені являлася любов» називає чистою, як лелія біла. Але їх стосунки цього періоду — окрема історія, досить сказати, що обоє пронесли своє перше почуття через все подальше життя).

Отож Франко мав за що ненавидіти москвофілів. Не сказати, щоб його взаємини з народовцями укладалися бездоганно, але все-таки: вони того доноса не писали і, попри усілякі пізніші суперечки, надали Франкові можливість друкуватися в їхній пресі.

Пояснивши трохи ці супровідні обставини, я попросту процитую деякі «антимосквофільські» фрагменти з різних творів Франка. Думаю, тоді вже всякі припущення щодо москвофільства Франка відпадуть самі собою.

«Дума про Маледикта Плосколоба» (1878)

Пропав дух революції!
Кричать старі незнайки:
«Не тра нам конституції,
Лиш бука та нагайки!»

Ой як стала по цілому світу велика біда,
Як не стало мирові християнському ні сюда ні туда,
То у славному місті Безпантелику
Зібралося лицарів буй-турів без ліку.
То безпанетелицький князь Маледикт Плосколоб,
На прозвище Капустяний Лоб,
Скликає всю свою громаду,
Аби радити преславную раду,
Як їм дружно на ворога «русскости» стати,
Його під ноги стоптати,
І світу божого без полики зігнати.

От ця нарада, обговоривши всі інші способи втихомирити не-«Другів»,   і завершилася написанням доносу в поліцію.

Згідно з давньою літературною традицією, автор начебто побачив все описане уві сні, а коли прокинувся: то

«озирнувся
І з дива аж забувся,
Передо мною любезне «Слово» лежало»,
Я читав його і на сон мене зібрало,
І все, що в шумні слова було обвите у письмі,
Я бачив правдиво уві сні».

Відразу ж після «Думи про Маледикта Плосколоба» йде «Дума про Наума Безумовича». Її герой – ще один лідер москвофілів, Іван Наумович, в описуваний час — один з членів парламенту (сама звістка про те, що переслідувані і гнані москвофіли, виявляється, були, як тоді казали, послами, а тепер кажуть — депутатами парламенту, може декому видатися несподіваною). І мало того, серед «рутенських депутатів» він начебто виконував сумно відому нам з найновішої історії роль «диригента». Формуючи бюджет

Пан міністер добре знає
Куди діло за чуб взяти, —
Камерднира посилає
Між рутенські депутати.
Камердинер, осьде пачка!
Що в тій пачці, не питайся,
На — де посол Безумович,
Швидко ’д ньому перепхайся,
Дай йому!»

Операція, звісно, завершується успішно

«Безумович бере гроші,
А рутенці голосують».

Так злобно виписавшись, Франко все ще не заспокоївся і взявся за чергову поему — «Сон князя» (не плутати з п’єсою «Сон князя Святослава», то цілком що іншого). Герой цієї поеми – вже добре нам відомий «Маледикт Слабоум» (себто тодішній редактор «Слова», Венедикт Площанський). Дія поеми відбувається в новорічну ніч – «князь Маледикт» саме переживає блаженні хвилини. Його законна жона, «люта Ксантіппа» десь собі бавиться на новорічному прийнятті, а тимчасово свобідний муж упивається мріями

«Один бог, одна лиш віра,
Одна Русь, ціла, велика,
Від Тісси аж до Амура».
А крім тих слів, він нічого
Не розчовпа, не вгадає,
Не повірить, не послуха,
Й не пізнає — бо й пощо?»

Солодкі надії, як-то в найближчому майбутньому всемилостивий батюшка-цар пришле «карту під печатьма», в котрій

«усім дасть знати,
Що вельможний Слабоум
По його високій волі
Наділений властю й правом
І нагайки, і кнута»

— перериваються тільки тривожним наслухуванням, чи не чути вже на сходах кроків «лютої Ксантіппи».

Поема так і залишилася незакінченою, але, перебираючи інших персонажів з москвофільського табору, Франко не забув ще одного вірного «княжого слугу».

Слуга се вірний, хоть зглубить
Не втне, де Чернігів, де Харків,
А прецінь півець він і публіцист,
Підписуєсь: О.А.Марків»

Насправді цей слуга скоро зміркував, що «Марків» звучить дуже якось по-простонародному і став підписуватися Марков Осип Андрійович

Отак виглядала персональна війна Франка проти москвофілів (схоже, що він і в інші способи не давав їм спокійно жити і вкушати плоди власті над умами). А припинилася вона щойно тоді, коли й самі москвофіли на власному досвіді відчули, яка то приємність — опинитися за гратами і спробувати себе в ролі підсудних.

Але це для нашої історії поки що в майбутньому. Для різноманітності ми, слідом за А.Чайковським, вирушимо в тодішню «гарячу точку» імперії, себто Боснію. Чи, як тоді писали, Босню.