Не показна демократія
Feb. 3rd, 2012 04:11 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
chita_iУривки з статті “Чи є партії агентами демократії” , Марія Кармазіна «Дзеркало тижня. Україна» №1, 13 січня 2012
(ц) “…Партії ж, які почали виникати, зокрема, в Європі у першій половині 90-х років ХХ ст., сприймалися як такі собі «політичні потвори», під вивіскою яких об’єднувалися паразити, честолюбці та любителі наживи. Скептики, спостерігаючи за їхніми відразливими політичними «манерами», мінливим (до непристойності) ідеологічним обличчям, фінансовими, владними та іншими апетитами, прогнозували їм відсутність суспільної підтримки та швидку смерть у найближчому майбутньому.
Чи не першою у ряду новоявлених «політичних потвор» і претенденткою на швидке забуття була партія «Вперед, Італіє!». Однак, проігнорувавши іронію, скепсис, як і прогнози щодо свого нетривалого буття, «Вперед, Італіє!» засвідчила не тільки свою життєздатність, а й ефективність, тричі ставши для її творця — С.Берлусконі — неабиякою опорою у боротьбі за владне крісло. Потому на демократичних європейських (і не тільки європейських, і не лише демократичних) теренах почали з’являтися партії, котрі, як і «італійський первісток», разюче відрізнялися від своїх «класичних» попередниць, але були не менш амбітними і не з меншим політичним запалом боролися за владу.
… Нові теоретичні підходи дозволили говорити про партії-фантоми, про псевдо-, квазі-, віртуальні, імітаційні, лідерські, харизматичні, картельні партії, партії-підприємства тощо і змусили знову й знову порушувати питання про необхідність розробки науково спроможних засад їх типологізації та класифікації.
… за приблизно два з половиною століття … ці політичні утворення пройшли складний шлях становлення та розвитку, легітимації у свідомості людей західної цивілізації та політичній практиці країн Європи і Америки, ставши невід’ємною частиною плюрального суспільства й політичних систем, своєрідним маркером процесів демократизації державних організмів та агентами демократії. І саме як агенти демократії у середині
ХХ ст. (яке, згадаємо, покликало до життя два тоталітаризми — фашистський і совєтський) отримали своєрідну реабілітацію … Втім, пройшовши шлях від несприйняття та осуду до повної реабілітації, партії у політичних реаліях початку ХХІ ст. постали в нових варіативних образах та іпостасях, що актуалізувало чи не найголовніші питання: як на нинішньому етапі партогенезу співвідносяться партії і демократія? чи продовжують партії виконувати місію агентів демократії? чи наявність багатопартійності сама собою гарантує високу якість управління і досконалість демократичних процедур? тощо.
Ці, як і сформульовані вище запитання, ще чекають на «українську відповідь».
… політичні партії у нашій державі пройшли кілька етапів розвитку. Межа вісімдесятих-дев’яностих років ХХ ст. була першим із них.… їх фундаторами були люди з абсолютно відмінним життєвим досвідом: не тільки комуністи з кількома десятками років стажу в КПРС, а й колишні українські дисиденти, політв’язні-антисовєтчики. … А лідер партії Л.Лук’яненко заявляв, що «загартувавшись у в’язниці, провідний склад УГС психологічно готовий знову туди повернутися. Ми спалили за собою мости». Психологічна готовність зумовлювалася не в останню чергу тим, що, працюючи наприкінці 1950-х років у Львівській області, Л.Лук’яненко створив альтернативну КПРС Українську робітничо-селянську спілку, за що був засуджений до розстрілу (час українських партій ще не настав). «Розстрільний» вирок було замінено п’ятнадцятьма роками ув’язнення. Тож, створюючи у 1990 р. УРП й домагаючись для неї статусу першої легалізованої української партії в СРСР, її лідер, вочевидь, не сподівався на успіх справи. І це — показовий момент першого періоду українського партогенезу.
Окремої уваги заслуговують і програмні документи тогочасних українських партій (не тільки для нагадування, за що боролися і про що мріяли українці два десятки років тому, а й для того, аби можна було порівняти недалеке партійне минуле із сьогоденним). Положення цих програм були досить контрастним «зрізом» стану суспільства і людської свідомості періоду «пізнього комунізму». Люди, які писали зазначені програми, насичували їх зміст антикомуністичними настановами, протиставляли себе носіям та прихильникам совєтських цінностей, таврували комуністичну утопію. Партії не тільки вимагали фундаментальних речей, які були важливими для всіх українців, — політичної незалежності України, політичних, економічних та соціальних змін, що дозволили б суспільству демократизуватися, а й наголошували на необхідності задоволення політичних, економічних, духовних запитів особистості: скасування прописки; впровадження на судових процесах інституту присяжних засідателів (що по-своєму актуалізував, потрапивши за грати рік тому, екс-міністр Ю.Луценко); надання віруючим права мати при собі релігійну літературу за будь-яких обставин — в армії, тюрмі, лікарні тощо.
Серед тогочасних партійних документів в око впадає програма Народної партії України, очільником якої був Л.Табурянський, народний депутат УРСР і засновник одного з перших кооперативів — «Олімп» у м. Дніпропетровську. Члени кооперативу, об’єднавшись у рядах партії, в програмі записали, що у разі відмови «нинішнього керівництва України» стати на шлях справді радикальних реформ НПУ «залишає за собою право звернутися до громадян України із закликом створення альтернативних структур влади, проведення… різних актів громадянської непокори як форм крайнього, вимушеного захисту трудящими своїх прав». Це — показовий момент: не націоналісти, схильні до радикалізму (які не виключали повернення до в’язниці), а представники молодого українського бізнесу виявили готовність до «створення альтернативних структур влади», до використання «форм крайнього, вимушеного захисту», заявивши тим самим про свої і політичні, і економічні інтереси.
Для першого періоду процесу становлення багатопартійності в Україні характерними були й інші явища, насамперед — заборона у серпні 1991 р. очолюваної С.Гуренком КПУ (спроба, що, як і інші «демократичні сподівання», зазнала краху), а також можливість функціонування незареєстрованих партій. Останнє зумовлювалося готовністю радянського законодавця легалізувати діяльність політичного утворення за наявності в його рядах не менше 3 тис. членів. Відтак, в Україні функціонувала ціла низка політичних утворень, котрі іменували себе партіями й претендували на статус масової партії, але так і не спромоглися легітимізувати свою діяльність, з огляду на скромну чисельність власних рядів.
… З розвалом СРСР та постанням незалежної України закінчився початковий період патогенезу.
… Важливою прикметою періоду стало більш швидке формування правового поля діяльності партій, і зокрема прийняття Верховною Радою України
16 червня 1992 р. закону «Про об’єднання громадян», що, з-поміж іншого, розмежував політичні партії і громадські організації (як відмінні типи громадських об’єднань); закріпив тезу про діяльність в Україні партій «тільки із всеукраїнським статусом» (внаслідок чого зникли кілька партійних утворень), а також вимогу обов’язкової реєстрації партій Мін’юстом, що унеможливлювало діяльність незареєстрованих партійних утворень (як було до цього).
… Аналіз динаміки процесу створення партій свідчить: якщо у 1990 р. Мін’юстом було зареєстровано одну партію, то в наступні роки процес пожвавився:
1991 р. зареєстровано дев’ять партій, 1992-го — сім, 1993-го — 16, 1994-го— сім, 1995-го — чотири, 1996-го — п’ять, 1997-го — 12, 1998-го — 13, 1999-го — 25, у 2000 р. — 19. Відстоюючи своє право на життя та прагнучи бути привабливими для суспільства, новостворювані партії поставали під найрізноманітнішими назвами. Оскільки такі бренди, як комуністична, соціалістична, національна, ліберальна, швидко було розібрано, виникла потреба у створенні нових, які б актуалізували для електорату певну ідею і примусили його «відгукнутися» на партію як на «свою». Відтак назва партії ставала одним із засобів маніпулювання свідомістю виборця: для ностальгуючих — комуністичні й соціалістичні, для інших — за «професійними» (Партія освітян України, Всеукраїнська партія пенсіонерів), гендерними (партія «Жінки України», партія «Солідарність жінок України»), релігійними (Партія мусульман України, Всеукраїнське об’єднання християн) інтересами. Прагматизм змушував експлуатувати у назві партій такі позитивно «заряджені» терміни, як «трудова», «труд», «захист», «захисники», «патріотизм», «батьківщина», «свобода», «новий», «молодий», а також «зелена», «екологічна» тощо.
Своєрідний пік процесу створення партій припав на передвиборний 1993 р. Починаючи з 1997 р., швидкість їх появи впродовж років залишалася стабільно високою, завдяки впровадженню змішаної системи виборів, яка видавалася шансом для потрапляння до парламенту («входження у державу») за списками партій. Впровадження змішаної системи було важливим кроком на шляху інституціоналізації як партій, так і партійної системи.
… Але звернімо увагу: декларування прихильності до тієї чи іншої ідеології у назві партії — лише формальна грань ідеологічного обличчя партій… Придивившись прискіпливіше, з’ясуємо, що бували випадки, коли між назвою та проголошуваними партією ідейними пріоритетами розверзалася прірва. Серед партій, котрі з’явилися під різноманітними назвами впродовж 1990-х років і котрі, на перший погляд, претендували на місце в лівій частині чи в центрі «ліво-правої партійної шкали», було чимало представників російського націоналізму в Україні («лівий націоналізм»), тієї сили, яка, ідеологічно мімікруючи й виступаючи то під комуністичною, то навіть під ліберальною личиною, хотіла брати участь в українській владі, у прийнятті політичних рішень. …
… Як засвідчив час, ліберальна ідеологія виявилася менш принадною для російських націоналістів, а комуністичні та соціалістичні ідеї — досить благодатним ґрунтом, на якому у наступні роки й поставали партії відповідного ідеологічного забарвлення. Не менш привабливими для російського націоналізму були й слов’янофільські ідеї: з 1998 р. у партійному середовищі регулярно (мало не щороку) почали з’являтися партії, члени яких так чи інакше акцентували свою любов до слов’янства під егідою Росії. …
… З 1998 р. «ліво-націоналістичний» партійний сегмент став поповнюватися партіями, у назвах яких почали експлуатуватися терміни «Русь», «руський».
В основу програм таких партій було закладено чимало міфів: про братню сім’ю рівноправних народів, про безперспективність капіталізму, про велич СРСР, про спільні слов’янські цінності, спорідненість українців і росіян тощо. Тобто в хід ішли ті ж самі аргументи, якими широко послуговувалися російські націоналісти якщо не в часи самодержавства, то в радянський період, і якими з особливим натхненням послуговуються сьогодні, намагаючись тримати у сфері впливу сусідні народи. Модифікація старих міфів жодною мірою не змінювала їхньої сутності. Крім того, документи цих партій насичувалися безапеляційним антизахідництвом, інколи — антисемітизмом, педалювали ідею цінності православної солідарності й несли в суспільство деструкцію: їхні настанови працювали на роз’єднання не тільки українців-православних з українцями — греко-католиками, з українцями — католиками чи протестантами і т. д., а й із представниками інших національностей, інших віросповідань — громадянами України. Пристати на пропозицію «православної єдності» чи якогось «виключного слов’янолюбія» — означало б поставити під загрозу міжетнічну злагоду у державі.
У 1990-х роках стали множитися приклади «короткочасного партійного членства». Своєрідний «рекорд» — зміна п’яти політичних сил за чотири роки. Такі «міграційні процеси» з партії в партію були пов’язані не з ідеологічною переорієнтацією недавніх совєтських номенклатурників, перезрілих комсомольців, різного штибу «патріотів» і «національно свідомих», а з їхнім прагматизмом: поки «маленькі українці» шукали у 90-х способів виживання — вони відчайдушно шукали шляхів збереження себе у владі чи заволодіння нею. І партії виявилися для цього підходящим інструментом. Найбільш переконливо це продемонструвала Народно-Демократична партія — перша розпорядниця адмінресурсу, перша «партія влади». Її «тіло» народжувалося, «проковтуючи» інші політичні утворення, а шлях у владу вона пройшла в рекордний термін: виникнувши 1996 р., на парламентських виборах 1998 р. НДП набрала 5,01% голосів.
Кінець 90-х висвітлив недемократичність партійного середовища…
… Багатопартійність 90-х так і не вибудувалася у партійну систему.
Ці — переважно лідерські — партії засвідчили, що масова партія (якою була КПРС) — феномен минулого. Щоб мати «свою» партію, не потрібно прагнути створити партійні осередки у найменшому селі-хуторі. «Живильна сила» такого дорогого задоволення як партія — не відданість членів первинних організацій і їхні копійчані партійні внески, а серйозні гроші. З ними легше виборця розбестити, та й зґвалтувати, коли знадобиться. Доки він з’їсть і перетравить передвиборну гречку… Доки до нього дійде… ЦВК встигне й мандати видати. Тоді чекай і дякуй… Ні, не мешканцям Сходу чи Заходу, а — собі.
… Розвиток багатопартійності в останні десять років (а 2001-го було зареєстровано 22 партії, 2002-го — дві, 2003-го — дві, 2004-го — вісім, 2005-го — 24, 2006-го — 12, 2007-го — чотири, 2008-го — 20, 2009-го — 12 , 2010-го — 14, до 11 листопада 2011 р. — 16; тобто пік активності у створенні партій припадав на передвиборні 2001, 2005, 2011 рр.) відбувався під впливом кількох чинників, серед яких чи не найважливішими було прийняття у 2001 р. Верховною Радою України Закону «Про політичні партії в Україні» та перевірка Мін’юстом партій на предмет його дотримання. Наслідком цієї перевірки стало анулювання реєстраційних свідоцтв 28 партій, котрі не змогли пройти шлях інституціоналізації (зміцнення, набуття значення, стійкості). Більшість цих партій — партійки «разового використання», які створювалися під вибори і, виконавши чи, навпаки, проваливши свою місію, були приречені на зникнення. Але на зміну їм приходили нові й нові.
В яких іпостасях вони поставали?
Партії, що виникали в останнє десятиліття, часто-густо не обтяжували себе розробкою ґрунтовної програми (програма партії «Громадський контроль» займала одну сторінку тексту, програма Зеленої партії України, реєстраційний №1600, — дві сторінки): розлога програма, що увиразнювала б ідеологічне обличчя політсили, — факт незворотного минулого. Мінімізація текстів програм призводить до того, що в ряді випадків не можливо здійснити ідеологічну (політичну) ідентифікацію партії. Та й самі партії заявляють про відмову від чіткої ідеологічної позиції.
Віднайти програму більшості партій непросто. Така недоступність — одне зі свідчень не лише певної деідеологізації партій, а й їхньої закритості та недемократичності. Цьому по-своєму сприяє й держава: Мін’юст, попри чинне законодавство, утаємничує документи партій (у чому автор переконалася на власному досвіді).
Початок століття з новою силою засвідчив, що створення партії — справа грошей і часу, а не громадської ініціативи. На сайтах юридичних фірм, адвокатських та консалтинг-юридичних компаній містяться пропозиції щодо реєстрації політичних партій.
У такій ситуації говорити про ідеологічність партій, виставлених на «партійному ринку», як і їхніх лідерів, — не доводиться. Втрачає сенс і аналіз партійних програм, написаних «під копірку».
Партії ще залишаються «ідеологічним притулком» тільки для наївних. Продовжуючи гру з електоратом, просто блискуче мімікрують комуністи і відмовляються від, здавалося б, «залізобетонних настанов», укорінених у часах Леніна-Сталіна: хоча програма КПУ містила тезу про те, що національна ідея — витончена форма антикомунізму, 2005 р. світ побачив збірник статей П.Симоненка під зворушливою для комуніста назвою — «Национальная идея Украины». У пошуках життєвої ніші не відстають й інші, виявляючи просто протеївську мінливість. Відмова від «слов’янолюбія» партії «Слов’янський народно-патріотичний союз» і її трансформація в «Партію політики Путіна», а згодом — у «Русь єдина», — тільки один із прикладів. Кількаразова зміна назви на шляху пошуку виборця — не на користь партії, адже вона не встигає (у термінах К.Джанди) матеріалізуватися у свідомості електорату, а отже, й інституціоналізуватися.
Одним із найскладніших для аналізу залишається питання фінансування партій, оскільки цей процес — абсолютно непублічний, закритий. Партії здаються в оренду (під певні акції чи наступні вибори), що допомагає повернути кошти, витрачені засновниками на створення мережі осередків у регіонах. Партії сьогодні — товар з високою вартістю, який купується і продається. Чим партія «старіша» й досвідченіша, наприклад брала участь у виборах, тим вища її ціна. Можна продати не партію, а «місця у списках в окремих регіонах» і мати зиск. Але приверну увагу до іншого: партії, котрі не мали шансів на підтримку виборців, вводять їх в оману, проводячи своїх представників за списками «нейтральних партій». Ці «нейтральні» створені не для захисту (представлення) інтересів якогось соціального прошарку, а виявляють готовність виконувати роль політичних франчайзі — неідеологічних утворень ad hoc, які в кожній окремій ситуації вирішують ті чи інші конкретні для цього моменту й регіону завдання, продиктовані або партією влади, або впливовими парламентськими партіями, або фінансово-промисловими групами. Такі партії не потребують суспільної легітимації: їх у свій спосіб легітимують місцеві групи інтересів. Вони не можуть бути і не є агентами демократизації суспільства. Допомагаючи представникам регіональних еліт пробратися у владу на регіональному рівні, вони таким чином дискредитують ідею місцевого самоврядування. Попит на «партії-франчайзі» по-своєму стимулює виникнення нових і нових політичних партій в Україні.
Взявши до уваги використання технологій продажу/купівлі партій, ми зіштовхнемося не тільки зі складною проблемою закритості фінансової діяльності партій, проблемою маніпуляції свідомістю «цнотливого виборця» чи, зрештою, із запуском партіями, котрі мають всеукраїнський статус, компенсаторного механізму, який, по-перше, певною мірою нівелює проблему відсутності в Україні регіональних партій, і по-друге, свідчить, що неврегульованість питань на законодавчому рівні створює умови для стрімкого розвитку ринку політичних послуг, — а й із деякими іншими, і зокрема — проблемою адекватності аналізу результатів виборів на місцевому рівні: в умовах орендування/купівлі/продажу партійних брендів політична ідентифікація переможців — насправді досить непросте завдання. Адже партійна ідентифікація «за зовнішніми ознаками» у цілій низці випадків зовсім не означатиме реальну приналежність переможців до тих чи інших партій.
В умовах відсутності державного фінансування партій надзвичайно привабливим для аналізу є феномен «партії влади»: перебування на верхніх щаблях влади партійних лідерів дозволяло партіям, як відомо, широко використовувати адміністративний ресурс (на виборах, приміром) і, можна припустити, відповідно — державні фінанси. Це дає вигоди і парламентським партіям, які, за «парламентськими квотами», посідають відповідальні посади: їхні представники очолюють Фонд держмайна, контролюють державні закупівлі, митницю тощо. Зрозуміло, жодна з партій прямо не викаже своїх зловживань владними можливостями, адже механізми цих зловживань надто витончені, і їх викриття — справа, яка потребує не тільки політичної волі, тож залишається лише констатувати, що та чи інша парламентська партія покращила своє матеріальне становище.
Закритість українських партій стає очевидною і тоді, коли ми шукаємо відповіді на запитання «хто і як приймає у партії рішення про зміну лідера?», «як насправді (неформально) відбувається ця зміна?», «яку участь у цьому процесі беруть рядові члени партії?», «яких глибин сягає внутріпартійна демократія?», «яке значення для партії статуту?» (за яким, вочевидь, вона живе тільки до моменту реєстрації у Мін’юсті?). Ці запитання залишаються без відповідей. Крім них, виникає й інше (можливо, ключове): чи не свідчить ситуація, яка складається довкола партій, що вони — стрімко й неухильно — деградують як політичні актори? Недарма ж у європейських дослідженнях уже 80-ті роки попереднього століття розглядалися як початок періоду, котрий отримав назву decline of parties і котрий характеризувався зменшенням впливу європейських партій на суспільство, а з боку виборців — відмовою від своїх попередніх партійних симпатій та набуттям нових. Якщо одні дослідники розгледіли в цій ситуації незаперечну деградацію партій та заявку на вихід на політичну сцену нових акторів, здатних замінити собою партії, то інші обстоювали думку про те, що партії лише змінюють своє обличчя, поведінку, стратегії впливу на політику і прийняття рішень. Напевно, друга позиція ближча до правди: обриси інших акторів, які були б здатні замінити партії, за останні два-три десятиліття не окреслилися, а партії продовжують виявляти неабияку гнучкість поведінки та здатність до пристосування. У Європі вже не одне десятиліття дослідники намагаються розгледіти процес картелізації партій. Однією з важливих ознак процесу називають змову, яка передбачає об’єднання зусиль для недопущення інших партій до влади, у державу.
… Спроби змови — одне зі свідчень того, що впливові українські партії, як і інші, не є сьогодні агентами демократії. Постійне збільшення їх кількості (при тому, що за двадцять років інституціоналізація партійної системи так і не відбулася) свідчить не про поглиблення демократичних процесів в Україні, не про розвиток представлення тих інтересів, котрі до цього не були представлені, а, швидше, про розвиток партійного бізнесу, який приносить дивіденди. І все це уможливлюється не тільки відсутністю лідерів-державників, а й байдужістю суспільства до своєї долі. ” (с)
(ц) “…Партії ж, які почали виникати, зокрема, в Європі у першій половині 90-х років ХХ ст., сприймалися як такі собі «політичні потвори», під вивіскою яких об’єднувалися паразити, честолюбці та любителі наживи. Скептики, спостерігаючи за їхніми відразливими політичними «манерами», мінливим (до непристойності) ідеологічним обличчям, фінансовими, владними та іншими апетитами, прогнозували їм відсутність суспільної підтримки та швидку смерть у найближчому майбутньому.
Чи не першою у ряду новоявлених «політичних потвор» і претенденткою на швидке забуття була партія «Вперед, Італіє!». Однак, проігнорувавши іронію, скепсис, як і прогнози щодо свого нетривалого буття, «Вперед, Італіє!» засвідчила не тільки свою життєздатність, а й ефективність, тричі ставши для її творця — С.Берлусконі — неабиякою опорою у боротьбі за владне крісло. Потому на демократичних європейських (і не тільки європейських, і не лише демократичних) теренах почали з’являтися партії, котрі, як і «італійський первісток», разюче відрізнялися від своїх «класичних» попередниць, але були не менш амбітними і не з меншим політичним запалом боролися за владу.
… Нові теоретичні підходи дозволили говорити про партії-фантоми, про псевдо-, квазі-, віртуальні, імітаційні, лідерські, харизматичні, картельні партії, партії-підприємства тощо і змусили знову й знову порушувати питання про необхідність розробки науково спроможних засад їх типологізації та класифікації.
… за приблизно два з половиною століття … ці політичні утворення пройшли складний шлях становлення та розвитку, легітимації у свідомості людей західної цивілізації та політичній практиці країн Європи і Америки, ставши невід’ємною частиною плюрального суспільства й політичних систем, своєрідним маркером процесів демократизації державних організмів та агентами демократії. І саме як агенти демократії у середині
ХХ ст. (яке, згадаємо, покликало до життя два тоталітаризми — фашистський і совєтський) отримали своєрідну реабілітацію … Втім, пройшовши шлях від несприйняття та осуду до повної реабілітації, партії у політичних реаліях початку ХХІ ст. постали в нових варіативних образах та іпостасях, що актуалізувало чи не найголовніші питання: як на нинішньому етапі партогенезу співвідносяться партії і демократія? чи продовжують партії виконувати місію агентів демократії? чи наявність багатопартійності сама собою гарантує високу якість управління і досконалість демократичних процедур? тощо.
Ці, як і сформульовані вище запитання, ще чекають на «українську відповідь».
… політичні партії у нашій державі пройшли кілька етапів розвитку. Межа вісімдесятих-дев’яностих років ХХ ст. була першим із них.… їх фундаторами були люди з абсолютно відмінним життєвим досвідом: не тільки комуністи з кількома десятками років стажу в КПРС, а й колишні українські дисиденти, політв’язні-антисовєтчики. … А лідер партії Л.Лук’яненко заявляв, що «загартувавшись у в’язниці, провідний склад УГС психологічно готовий знову туди повернутися. Ми спалили за собою мости». Психологічна готовність зумовлювалася не в останню чергу тим, що, працюючи наприкінці 1950-х років у Львівській області, Л.Лук’яненко створив альтернативну КПРС Українську робітничо-селянську спілку, за що був засуджений до розстрілу (час українських партій ще не настав). «Розстрільний» вирок було замінено п’ятнадцятьма роками ув’язнення. Тож, створюючи у 1990 р. УРП й домагаючись для неї статусу першої легалізованої української партії в СРСР, її лідер, вочевидь, не сподівався на успіх справи. І це — показовий момент першого періоду українського партогенезу.
Окремої уваги заслуговують і програмні документи тогочасних українських партій (не тільки для нагадування, за що боролися і про що мріяли українці два десятки років тому, а й для того, аби можна було порівняти недалеке партійне минуле із сьогоденним). Положення цих програм були досить контрастним «зрізом» стану суспільства і людської свідомості періоду «пізнього комунізму». Люди, які писали зазначені програми, насичували їх зміст антикомуністичними настановами, протиставляли себе носіям та прихильникам совєтських цінностей, таврували комуністичну утопію. Партії не тільки вимагали фундаментальних речей, які були важливими для всіх українців, — політичної незалежності України, політичних, економічних та соціальних змін, що дозволили б суспільству демократизуватися, а й наголошували на необхідності задоволення політичних, економічних, духовних запитів особистості: скасування прописки; впровадження на судових процесах інституту присяжних засідателів (що по-своєму актуалізував, потрапивши за грати рік тому, екс-міністр Ю.Луценко); надання віруючим права мати при собі релігійну літературу за будь-яких обставин — в армії, тюрмі, лікарні тощо.
Серед тогочасних партійних документів в око впадає програма Народної партії України, очільником якої був Л.Табурянський, народний депутат УРСР і засновник одного з перших кооперативів — «Олімп» у м. Дніпропетровську. Члени кооперативу, об’єднавшись у рядах партії, в програмі записали, що у разі відмови «нинішнього керівництва України» стати на шлях справді радикальних реформ НПУ «залишає за собою право звернутися до громадян України із закликом створення альтернативних структур влади, проведення… різних актів громадянської непокори як форм крайнього, вимушеного захисту трудящими своїх прав». Це — показовий момент: не націоналісти, схильні до радикалізму (які не виключали повернення до в’язниці), а представники молодого українського бізнесу виявили готовність до «створення альтернативних структур влади», до використання «форм крайнього, вимушеного захисту», заявивши тим самим про свої і політичні, і економічні інтереси.
Для першого періоду процесу становлення багатопартійності в Україні характерними були й інші явища, насамперед — заборона у серпні 1991 р. очолюваної С.Гуренком КПУ (спроба, що, як і інші «демократичні сподівання», зазнала краху), а також можливість функціонування незареєстрованих партій. Останнє зумовлювалося готовністю радянського законодавця легалізувати діяльність політичного утворення за наявності в його рядах не менше 3 тис. членів. Відтак, в Україні функціонувала ціла низка політичних утворень, котрі іменували себе партіями й претендували на статус масової партії, але так і не спромоглися легітимізувати свою діяльність, з огляду на скромну чисельність власних рядів.
… З розвалом СРСР та постанням незалежної України закінчився початковий період патогенезу.
… Важливою прикметою періоду стало більш швидке формування правового поля діяльності партій, і зокрема прийняття Верховною Радою України
16 червня 1992 р. закону «Про об’єднання громадян», що, з-поміж іншого, розмежував політичні партії і громадські організації (як відмінні типи громадських об’єднань); закріпив тезу про діяльність в Україні партій «тільки із всеукраїнським статусом» (внаслідок чого зникли кілька партійних утворень), а також вимогу обов’язкової реєстрації партій Мін’юстом, що унеможливлювало діяльність незареєстрованих партійних утворень (як було до цього).
… Аналіз динаміки процесу створення партій свідчить: якщо у 1990 р. Мін’юстом було зареєстровано одну партію, то в наступні роки процес пожвавився:
1991 р. зареєстровано дев’ять партій, 1992-го — сім, 1993-го — 16, 1994-го— сім, 1995-го — чотири, 1996-го — п’ять, 1997-го — 12, 1998-го — 13, 1999-го — 25, у 2000 р. — 19. Відстоюючи своє право на життя та прагнучи бути привабливими для суспільства, новостворювані партії поставали під найрізноманітнішими назвами. Оскільки такі бренди, як комуністична, соціалістична, національна, ліберальна, швидко було розібрано, виникла потреба у створенні нових, які б актуалізували для електорату певну ідею і примусили його «відгукнутися» на партію як на «свою». Відтак назва партії ставала одним із засобів маніпулювання свідомістю виборця: для ностальгуючих — комуністичні й соціалістичні, для інших — за «професійними» (Партія освітян України, Всеукраїнська партія пенсіонерів), гендерними (партія «Жінки України», партія «Солідарність жінок України»), релігійними (Партія мусульман України, Всеукраїнське об’єднання християн) інтересами. Прагматизм змушував експлуатувати у назві партій такі позитивно «заряджені» терміни, як «трудова», «труд», «захист», «захисники», «патріотизм», «батьківщина», «свобода», «новий», «молодий», а також «зелена», «екологічна» тощо.
Своєрідний пік процесу створення партій припав на передвиборний 1993 р. Починаючи з 1997 р., швидкість їх появи впродовж років залишалася стабільно високою, завдяки впровадженню змішаної системи виборів, яка видавалася шансом для потрапляння до парламенту («входження у державу») за списками партій. Впровадження змішаної системи було важливим кроком на шляху інституціоналізації як партій, так і партійної системи.
… Але звернімо увагу: декларування прихильності до тієї чи іншої ідеології у назві партії — лише формальна грань ідеологічного обличчя партій… Придивившись прискіпливіше, з’ясуємо, що бували випадки, коли між назвою та проголошуваними партією ідейними пріоритетами розверзалася прірва. Серед партій, котрі з’явилися під різноманітними назвами впродовж 1990-х років і котрі, на перший погляд, претендували на місце в лівій частині чи в центрі «ліво-правої партійної шкали», було чимало представників російського націоналізму в Україні («лівий націоналізм»), тієї сили, яка, ідеологічно мімікруючи й виступаючи то під комуністичною, то навіть під ліберальною личиною, хотіла брати участь в українській владі, у прийнятті політичних рішень. …
… Як засвідчив час, ліберальна ідеологія виявилася менш принадною для російських націоналістів, а комуністичні та соціалістичні ідеї — досить благодатним ґрунтом, на якому у наступні роки й поставали партії відповідного ідеологічного забарвлення. Не менш привабливими для російського націоналізму були й слов’янофільські ідеї: з 1998 р. у партійному середовищі регулярно (мало не щороку) почали з’являтися партії, члени яких так чи інакше акцентували свою любов до слов’янства під егідою Росії. …
… З 1998 р. «ліво-націоналістичний» партійний сегмент став поповнюватися партіями, у назвах яких почали експлуатуватися терміни «Русь», «руський».
В основу програм таких партій було закладено чимало міфів: про братню сім’ю рівноправних народів, про безперспективність капіталізму, про велич СРСР, про спільні слов’янські цінності, спорідненість українців і росіян тощо. Тобто в хід ішли ті ж самі аргументи, якими широко послуговувалися російські націоналісти якщо не в часи самодержавства, то в радянський період, і якими з особливим натхненням послуговуються сьогодні, намагаючись тримати у сфері впливу сусідні народи. Модифікація старих міфів жодною мірою не змінювала їхньої сутності. Крім того, документи цих партій насичувалися безапеляційним антизахідництвом, інколи — антисемітизмом, педалювали ідею цінності православної солідарності й несли в суспільство деструкцію: їхні настанови працювали на роз’єднання не тільки українців-православних з українцями — греко-католиками, з українцями — католиками чи протестантами і т. д., а й із представниками інших національностей, інших віросповідань — громадянами України. Пристати на пропозицію «православної єдності» чи якогось «виключного слов’янолюбія» — означало б поставити під загрозу міжетнічну злагоду у державі.
У 1990-х роках стали множитися приклади «короткочасного партійного членства». Своєрідний «рекорд» — зміна п’яти політичних сил за чотири роки. Такі «міграційні процеси» з партії в партію були пов’язані не з ідеологічною переорієнтацією недавніх совєтських номенклатурників, перезрілих комсомольців, різного штибу «патріотів» і «національно свідомих», а з їхнім прагматизмом: поки «маленькі українці» шукали у 90-х способів виживання — вони відчайдушно шукали шляхів збереження себе у владі чи заволодіння нею. І партії виявилися для цього підходящим інструментом. Найбільш переконливо це продемонструвала Народно-Демократична партія — перша розпорядниця адмінресурсу, перша «партія влади». Її «тіло» народжувалося, «проковтуючи» інші політичні утворення, а шлях у владу вона пройшла в рекордний термін: виникнувши 1996 р., на парламентських виборах 1998 р. НДП набрала 5,01% голосів.
Кінець 90-х висвітлив недемократичність партійного середовища…
… Багатопартійність 90-х так і не вибудувалася у партійну систему.
Ці — переважно лідерські — партії засвідчили, що масова партія (якою була КПРС) — феномен минулого. Щоб мати «свою» партію, не потрібно прагнути створити партійні осередки у найменшому селі-хуторі. «Живильна сила» такого дорогого задоволення як партія — не відданість членів первинних організацій і їхні копійчані партійні внески, а серйозні гроші. З ними легше виборця розбестити, та й зґвалтувати, коли знадобиться. Доки він з’їсть і перетравить передвиборну гречку… Доки до нього дійде… ЦВК встигне й мандати видати. Тоді чекай і дякуй… Ні, не мешканцям Сходу чи Заходу, а — собі.
… Розвиток багатопартійності в останні десять років (а 2001-го було зареєстровано 22 партії, 2002-го — дві, 2003-го — дві, 2004-го — вісім, 2005-го — 24, 2006-го — 12, 2007-го — чотири, 2008-го — 20, 2009-го — 12 , 2010-го — 14, до 11 листопада 2011 р. — 16; тобто пік активності у створенні партій припадав на передвиборні 2001, 2005, 2011 рр.) відбувався під впливом кількох чинників, серед яких чи не найважливішими було прийняття у 2001 р. Верховною Радою України Закону «Про політичні партії в Україні» та перевірка Мін’юстом партій на предмет його дотримання. Наслідком цієї перевірки стало анулювання реєстраційних свідоцтв 28 партій, котрі не змогли пройти шлях інституціоналізації (зміцнення, набуття значення, стійкості). Більшість цих партій — партійки «разового використання», які створювалися під вибори і, виконавши чи, навпаки, проваливши свою місію, були приречені на зникнення. Але на зміну їм приходили нові й нові.
В яких іпостасях вони поставали?
Партії, що виникали в останнє десятиліття, часто-густо не обтяжували себе розробкою ґрунтовної програми (програма партії «Громадський контроль» займала одну сторінку тексту, програма Зеленої партії України, реєстраційний №1600, — дві сторінки): розлога програма, що увиразнювала б ідеологічне обличчя політсили, — факт незворотного минулого. Мінімізація текстів програм призводить до того, що в ряді випадків не можливо здійснити ідеологічну (політичну) ідентифікацію партії. Та й самі партії заявляють про відмову від чіткої ідеологічної позиції.
Віднайти програму більшості партій непросто. Така недоступність — одне зі свідчень не лише певної деідеологізації партій, а й їхньої закритості та недемократичності. Цьому по-своєму сприяє й держава: Мін’юст, попри чинне законодавство, утаємничує документи партій (у чому автор переконалася на власному досвіді).
Початок століття з новою силою засвідчив, що створення партії — справа грошей і часу, а не громадської ініціативи. На сайтах юридичних фірм, адвокатських та консалтинг-юридичних компаній містяться пропозиції щодо реєстрації політичних партій.
У такій ситуації говорити про ідеологічність партій, виставлених на «партійному ринку», як і їхніх лідерів, — не доводиться. Втрачає сенс і аналіз партійних програм, написаних «під копірку».
Партії ще залишаються «ідеологічним притулком» тільки для наївних. Продовжуючи гру з електоратом, просто блискуче мімікрують комуністи і відмовляються від, здавалося б, «залізобетонних настанов», укорінених у часах Леніна-Сталіна: хоча програма КПУ містила тезу про те, що національна ідея — витончена форма антикомунізму, 2005 р. світ побачив збірник статей П.Симоненка під зворушливою для комуніста назвою — «Национальная идея Украины». У пошуках життєвої ніші не відстають й інші, виявляючи просто протеївську мінливість. Відмова від «слов’янолюбія» партії «Слов’янський народно-патріотичний союз» і її трансформація в «Партію політики Путіна», а згодом — у «Русь єдина», — тільки один із прикладів. Кількаразова зміна назви на шляху пошуку виборця — не на користь партії, адже вона не встигає (у термінах К.Джанди) матеріалізуватися у свідомості електорату, а отже, й інституціоналізуватися.
Одним із найскладніших для аналізу залишається питання фінансування партій, оскільки цей процес — абсолютно непублічний, закритий. Партії здаються в оренду (під певні акції чи наступні вибори), що допомагає повернути кошти, витрачені засновниками на створення мережі осередків у регіонах. Партії сьогодні — товар з високою вартістю, який купується і продається. Чим партія «старіша» й досвідченіша, наприклад брала участь у виборах, тим вища її ціна. Можна продати не партію, а «місця у списках в окремих регіонах» і мати зиск. Але приверну увагу до іншого: партії, котрі не мали шансів на підтримку виборців, вводять їх в оману, проводячи своїх представників за списками «нейтральних партій». Ці «нейтральні» створені не для захисту (представлення) інтересів якогось соціального прошарку, а виявляють готовність виконувати роль політичних франчайзі — неідеологічних утворень ad hoc, які в кожній окремій ситуації вирішують ті чи інші конкретні для цього моменту й регіону завдання, продиктовані або партією влади, або впливовими парламентськими партіями, або фінансово-промисловими групами. Такі партії не потребують суспільної легітимації: їх у свій спосіб легітимують місцеві групи інтересів. Вони не можуть бути і не є агентами демократизації суспільства. Допомагаючи представникам регіональних еліт пробратися у владу на регіональному рівні, вони таким чином дискредитують ідею місцевого самоврядування. Попит на «партії-франчайзі» по-своєму стимулює виникнення нових і нових політичних партій в Україні.
Взявши до уваги використання технологій продажу/купівлі партій, ми зіштовхнемося не тільки зі складною проблемою закритості фінансової діяльності партій, проблемою маніпуляції свідомістю «цнотливого виборця» чи, зрештою, із запуском партіями, котрі мають всеукраїнський статус, компенсаторного механізму, який, по-перше, певною мірою нівелює проблему відсутності в Україні регіональних партій, і по-друге, свідчить, що неврегульованість питань на законодавчому рівні створює умови для стрімкого розвитку ринку політичних послуг, — а й із деякими іншими, і зокрема — проблемою адекватності аналізу результатів виборів на місцевому рівні: в умовах орендування/купівлі/продажу партійних брендів політична ідентифікація переможців — насправді досить непросте завдання. Адже партійна ідентифікація «за зовнішніми ознаками» у цілій низці випадків зовсім не означатиме реальну приналежність переможців до тих чи інших партій.
В умовах відсутності державного фінансування партій надзвичайно привабливим для аналізу є феномен «партії влади»: перебування на верхніх щаблях влади партійних лідерів дозволяло партіям, як відомо, широко використовувати адміністративний ресурс (на виборах, приміром) і, можна припустити, відповідно — державні фінанси. Це дає вигоди і парламентським партіям, які, за «парламентськими квотами», посідають відповідальні посади: їхні представники очолюють Фонд держмайна, контролюють державні закупівлі, митницю тощо. Зрозуміло, жодна з партій прямо не викаже своїх зловживань владними можливостями, адже механізми цих зловживань надто витончені, і їх викриття — справа, яка потребує не тільки політичної волі, тож залишається лише констатувати, що та чи інша парламентська партія покращила своє матеріальне становище.
Закритість українських партій стає очевидною і тоді, коли ми шукаємо відповіді на запитання «хто і як приймає у партії рішення про зміну лідера?», «як насправді (неформально) відбувається ця зміна?», «яку участь у цьому процесі беруть рядові члени партії?», «яких глибин сягає внутріпартійна демократія?», «яке значення для партії статуту?» (за яким, вочевидь, вона живе тільки до моменту реєстрації у Мін’юсті?). Ці запитання залишаються без відповідей. Крім них, виникає й інше (можливо, ключове): чи не свідчить ситуація, яка складається довкола партій, що вони — стрімко й неухильно — деградують як політичні актори? Недарма ж у європейських дослідженнях уже 80-ті роки попереднього століття розглядалися як початок періоду, котрий отримав назву decline of parties і котрий характеризувався зменшенням впливу європейських партій на суспільство, а з боку виборців — відмовою від своїх попередніх партійних симпатій та набуттям нових. Якщо одні дослідники розгледіли в цій ситуації незаперечну деградацію партій та заявку на вихід на політичну сцену нових акторів, здатних замінити собою партії, то інші обстоювали думку про те, що партії лише змінюють своє обличчя, поведінку, стратегії впливу на політику і прийняття рішень. Напевно, друга позиція ближча до правди: обриси інших акторів, які були б здатні замінити партії, за останні два-три десятиліття не окреслилися, а партії продовжують виявляти неабияку гнучкість поведінки та здатність до пристосування. У Європі вже не одне десятиліття дослідники намагаються розгледіти процес картелізації партій. Однією з важливих ознак процесу називають змову, яка передбачає об’єднання зусиль для недопущення інших партій до влади, у державу.
… Спроби змови — одне зі свідчень того, що впливові українські партії, як і інші, не є сьогодні агентами демократії. Постійне збільшення їх кількості (при тому, що за двадцять років інституціоналізація партійної системи так і не відбулася) свідчить не про поглиблення демократичних процесів в Україні, не про розвиток представлення тих інтересів, котрі до цього не були представлені, а, швидше, про розвиток партійного бізнесу, який приносить дивіденди. І все це уможливлюється не тільки відсутністю лідерів-державників, а й байдужістю суспільства до своєї долі. ” (с)
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2012-02-03 03:31 pm (UTC)багато серйозних слів!
і наче все дуже правильно...
Неглибоко, але дещо
Date: 2012-02-04 09:23 am (UTC)no subject
Date: 2012-02-03 07:03 pm (UTC)зрозуміло, що людина 19 століття мала делегувати комусь свої виборч права. хтоб на возі за диждень доїхав до столиці іприйняв участь в усіх парламентських справах.
зараз ми від парлпамента знаходимось на відстані 40 сантиметрів до монітору і десяти сантиметрів до клавіатури
no subject
Date: 2012-02-04 09:30 am (UTC)Мені здається, що ця можливість неабияк дратує тих, чия "робота" робити вигляд, що представляє інтереси тих, хто їм не платить безпосередньо. Бо з тими, хто платить, інша розмова. Єдине, що їх рятує, так що дурнів та коснословних традиціно більше ніж тих, хто таки може сформулювати бажання та потреби своєї групи, суспільства, держави.
Тепер політичні партії перевдягаються у клоунів, як на шоу Шустрого. Збіговиська перетворилися на цирк. Але ніяка досі партія в Україні, як ПР, перетворила репресії та тиск на клоунаду. Зробили - відмінили. Послали виправдовуватися дуже недалеких, найняли лиса, але на голову не налазить. Унікально. Подивимось, що буде далі.
no subject
Date: 2012-02-04 09:41 am (UTC)особисто мені дуже цікаво спостерігати за ідеєю р2р-держави
ідея р2р
Date: 2012-02-04 01:06 pm (UTC)Re: ідея р2р
Date: 2012-02-04 01:07 pm (UTC)Re: ідея р2р
Date: 2012-02-04 02:52 pm (UTC)Одному моєму другові колись відповів хтось дуже важливий з австралійського уряду, тільки тому, що він звернувся на якийсь сайт з якимось зауваженням (подробиці можу брехати, точно не пам"ятаю), і мій друг був вражений.
Щодо орг.преступного угрупування, так то всім відомо, от тільки в голові власне життя якось не пов"язано з "небожительством". А у них теж є будинки, сім"ї, діти, знаєте. Вони їздять тими ж вулицями міста чи села. І мало чого бояться, бо за тих, хто підняв голову, сусіди навряд чи заступляться. А хто постраждає від них, тому що виліз, ще і накажуть, щоб не вилазив. Совок форевер поки не порозумнішаєм.
Re: ідея р2р
Date: 2012-02-05 04:29 pm (UTC)то так. бажання це дуже важливо.
але я думаю, що ота влада має бути не золотим ключиком, а важкою роботою, шоб туди як хто і йшов працювати то саме працювати а не красти, тобто забрати всі можливості робити те за що ми нашу владу любимо.
зараз мені найбільш подобається варіант створення паралельної мережевої держави,щоб отой пережиток феодалізму прокинувсяґ одного ранку і з'ясував шо вони вже не ким ні ким не керують
Re: ідея р2р
Date: 2012-02-06 09:39 am (UTC)1. Знатиме, що їй конче потрібно подобатись виборцю, якщо вона хоче триматись на своєму місці. Це особливо стосується локальної місцевої влади, яка мусить бути не "посажена", а вибрана громадою, ось де наша громада весь час помиляється, вона відчужена від прийняття рішень як раніш у ХІХ ст, виробник від засобів виробництва, і ніякі балачки ще з совку про "самокерування" не діють та тільки замулюють картину.
2. Посадовці мусять поважати себе та виборців, а не бути холопами галімими на поклонінні у сраних донів, які землі не торкаються. Азійських таких начальників різного штибу та рівня. Мусять бути люди гідні зсередини і зовні. Тому так краще піднялися нації не встиглі швидко зруйнуватися християнством, совком та азійським самодержством. У них традиції здоровіші. Тому нам треба вишукувати та виховувати власні. Але всі заробляють на хліб та крадуть, мало хто зупиняється подумати та вирішити жити як годиться.
Може все то пусті слова, але я так вважаю.
Re: ідея р2р
Date: 2012-02-06 11:05 am (UTC)це що до бажання.
влада розцінюється виключно як можливість вкрасти. навіть не вкрасти а мародерствувати. "хто що охороняє той не і має"
Re: ідея р2р
Date: 2012-02-06 01:47 pm (UTC)Re: ідея р2р
Date: 2012-02-06 01:48 pm (UTC)Тобто, вони себе явно переоцінювали по вартості та якості роботи, яку здібні виконувати? Чи то завжди бажається "з запасом"?
Re: ідея р2р
Date: 2012-02-06 01:54 pm (UTC)-скільки б ви хотіли мати посадовий оклад?
-піісят рублей!
-добре, ми платитемимо вам шітдесят, а ви маєте придумати собі якесь корисне заняття, будьяку: збирати сміття, розмальвувати бетонні трасформаторні будки в дворах веселими малюнкаме етс.
і люди не знали що вони взагалі можуть робити крім того що їм дає начальник на роботі у вигляді виробничого плану
Re: ідея р2р
Date: 2012-02-06 01:56 pm (UTC)Re: ідея р2р
Date: 2012-02-06 01:59 pm (UTC)варіант створення паралельної мережевої держави
Date: 2012-02-06 09:43 am (UTC)Re: варіант створення паралельної мережевої держави
Date: 2012-02-06 10:57 am (UTC)по допоки людей не зачепе грошима то ніхто не почухається.
я пам'ятаю як в часи елітарного інтернету ходили думки, що от прийде інтернет у кожен дім і люди будуть
постіть фоткі в аднакласнікахдолучені до світової культури.інша справа, що в мережі вже можна зароблять гроші і їх можна витрачати
невідомо що на нас чекає. мережеві барони? чи мережева демократія?
Re: варіант створення паралельної мережевої держави
Date: 2012-02-06 01:54 pm (UTC)Так, зароблять та витрачати гроші в інтернеті вже можна. Було б легалізовано та можливо зароблять (от хочу я брати з кредитних інтер.карток, що роблю, якщо не хочу платити великі роялті чи хочу платити податки, скажимо, Україні, щоб все легально, що роблю? Можливо, але не так легко). Витрачати було б що, і залюбки хто завгодно, так.
Не знаю, як барони, але в США міліонери таки є з інтернету.
Re: варіант створення паралельної мережевої держави
Date: 2012-02-06 02:05 pm (UTC)і коли презідент Алабама хоче направити на мене свою фльоту мій барон направля на нього кібернітичну атаку.
Re: варіант створення паралельної мережевої держави
Date: 2012-02-06 02:12 pm (UTC)Re: варіант створення паралельної мережевої держави
Date: 2012-02-06 02:14 pm (UTC)шо з того буде?
чи вистача людям бажання і мудрості робити пір-ту-пір рівний до рівного
Re: варіант створення паралельної мережевої держави
Date: 2012-02-06 02:18 pm (UTC)Re: варіант створення паралельної мережевої держави
Date: 2012-02-09 06:21 pm (UTC)У екс-совків дуже легко власні досягнення анестезують успішністю загальну картину. Совок починає пишатися тим, що до нього не ставляться як до співвітчизників, а навпаки, він є виключенням у поважанні іншими, і він від того перестає зважати на загальну картину. Тобто, купити нас що нєфіг. Як не грошима так привілеями. Як не привілеями так повагою. Як не повагою так знов таки, грошима.
no subject
Date: 2012-02-08 02:18 pm (UTC)помер на чужині, у віці 45 років
А хто він був той безпартієць?
Date: 2012-02-09 06:15 pm (UTC)Може говорити правду й легко і приємно, але платити за це треба дорого та важко. )
Re: А хто він був той безпартієць?
Date: 2012-02-10 09:09 am (UTC)no subject
Date: 2012-02-09 06:34 pm (UTC)Партія, по ідеї, створена щоб захищати певні інтереси групи. Але тому що партія то ієрархічна мало демократична структура найчастіше, вона захищає ті інтереси досить декларативно. Чи щось таке. Боротьба за керівництво підкоряє та знищує саму ідею існування партії. Учасники не настільки мають спільне бачення та скоординовані щоб ефективно вибирати собі верхівку. Якщо деякий час партія діє добре, то це скоріше завдяки талану лідера ніж через розумну поведінку членів, які навряд чи його вибирали так одностайно чи то є їхня заслуга що вийшов такий гарний для справи.
no subject
Date: 2012-02-10 09:11 am (UTC)втім, досвід функціонування політичної системи у Британії - принаймні в останні 100 років, наводить як на мене дуже непоганий приклад того, що всі оці проблеми в принципі можна нормально вирішити
всі оці проблеми в принципі можна нормально вирішити
Date: 2012-02-10 09:56 am (UTC)