Колоніальна агресія

[chita_i]

Уточню: для мене тут цілком не важливо, що агресивність колонізованого є за своїм походженням, як каже Ф. Фанон, «контраґресією», тобто породжується розпачливим відчуттям, що «колоніалізм не є жодною мислячою машиною, ані утворенням, наділеним розумними властивостями; він є чистим насильством у природному стані, і поступиться виключно тоді, коли зіткнеться з іще більшим насильством» …


…Властивим предметом цієї книжки є не колоніалізм, а національна чуттєвість - конкретно, чуттєвість народу, за плечима якого понад два століття (у термінах людського життя це акурат біблійних «сім колін»!) колоніальної історії. Те, що ця історія складалася – на різних етапах різною мірою – з о п о р у, к о л а б о р а ц і ї, з того, що Р. Робінсон визначає окремою рубрикою, як «н о н-к о л а б о р а ц і ю» (у пам’ятному старшій генерації радянському «ньюспікові» найближчим до цього терміном «внутрішня еміграція»), як і те, що на всіх етапах без винятку ця історія більше переживалася аніж осмислювалася - це знов-таки, ніяк не специфічно українські, а якраз іманентні типологічні ознаки кожної колоніальної історії, і саме вони, в остаточному підсумку, й формують колоніальну чуттєвість як універсальний, транснаціональний феномен. Те, що невідволодними константами цієї чуттєвості є страх, образа, гнів, незахищеність, приниженість, заздрість, - словом, усі ті почуття, які вкупі і творять так звану колоніальну агресивність, - у цьому для суспільної думки початку ХХІ століття також немає чогось особливо нового, і в Україні цей психологічний комплекс уже і був заявлений як предмет самостійного системного дослідження – у 1999 р., Соломією Павличко: вона виявила його в зоні «найвищої національної чутливості» - в художній літературі, і її останнім проектом якраз і було дослідження місця і ролі насильства в українському літературному дискурсі. Нагла смерть дослідниці не дала цьому задуму здійснитися, але це, розуміється, не привід недобачати закладеного в ньому евристичного потенціалу.


[Взагалі-то, перший пошуковий сигнал надійшов був ще раніше – зі стану психолінгвістики: опублікована 1995 р. стаття Стефанії Андрусів «Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця», дарма що на частковому матеріалі й «навпомацки», на рівні ще радше здогаду, ніж концепції, все ж виокремила була в українському світовідчуванні деякі визначальні риси класичного «фанонівського» синдрому стлумленої агресії – С. Андрусів називає її «синдромом сирітства»: «сирота говорить тихо (курсив мій»; до теми колонізованого мовлення ми ще звертатимемось далі. О.З.) …сирота…має скромні потреби, претендує на дуже малу площу (у кутку, біля дверей), мучиться відчуттям своєї зайвости, другодядности та незахищености в світі…» Стаття мала певний розголос, але сказане в ній «А» не спровокувало навіть фахових психологів сказати «Б» й розвинути зачаткові інтуїції. С. Андрусів у напрямку серйозної аналітики нашого «колективного несвідомого», - вказавши, до прикладу, що страх сам собою є форма вимушеного тлумлення агресії; що тихий «на людях», між «чужими», сирота серед собі подібних (скажімо, в сирітському притулку) прагне взяти повний компенсаторний реванш за своє пониження перед дужчими за нього; що загнана таким чином всередину «сирітської» спільноти агресія (пор. тлумачення Ф. Фаноном бійок у негритянських кварталах як «колективної авто деструкції» у wretched of the Earth p.54-55) є невід’ємною складовою колонізації, ба навіть, часто-густо, свідомої й цілеспрямованої колоніальної політики, і так далі – що глибше в ліс, то більше страховищ, але ж, більше й скарбів, що їх ті с страховища стережуть… Ніякої дискусії в цьому роді, однак, не відбулося, і цікавий здогад С. Андрусів так і залишився в нашій гуманитаристиці 1990-х випадковим здогадом, досі вже й благополучно забутим, - досить типова доля переважної більшості українських ідей.]


Що, натомість, цікавить і завжди цікавило мене – і що, на жаль, нечасто робилося спеціальним предметом як українських, так і не порівняно розвиненіших постколоніальних студій (останні все ж таки продовжують тримати у фокусі передовсім культурний діалог колонізованого з колонізатором, і навіть сам термін «постколоніальний», у його най загальному значенні, запропонованому Б. Ешкрофтом, Г. Гріфітсом та Г. Тіфін і вже й включеному ними до останнього видання термінологічного словника постколоніальних студій, має в основі те саме «ствердження через заперечення»*), - ба більше, що я вважаю особливо нагальним для висвітлення саме тепер, коли загальмований було «деколонізаційний» процес нашого національного самопізнання після осінніх подій 2004-го відновився на рівні 1991 року (та сама критика російського імперіалізму, той самий пошук констант національної тожсамости в мові, історії, тощо) – це феномен дисидентства всередині позірно гомогенної колоніальної культури, конфлікт чуттєвостей усередині колоніального культурного кола.


[* «Ми вживаємо термін «постколоніальний» … на ознаку всіх культур , уражених імперським процесом, від моменту колонізації до сьогодні, оскільки впродовж усього історичного процесу, започаткованого імперіальною агресією, простежується певна тяглість зацікавлень і заклопотань. … У своєму теперішньому вигляді вони (постколоніальні культури О.З.) розвинулися з досвіду колонізації і утвердили себе через оприявнення незгоди з імперською владою та наголошення на своїй відмінності від уявлень про них імперського центру. (цит. за The Empire Writes Back: Theory and Practice in Post-Colonial Literatures (New Accents). – London and New York; Routledge, 2002. P.16 Пор. також у: Ashcroft, Bill, Griffits, Gareth & Tiffin, Helen. Post-Colonial Studies: The Key Concepts. – London and New York, Routledge, 2001)]

Оксана Забужко, “Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, стор. 38-41

Comments

[kondratio.livejournal.com]

я за мир і любов

[chita-i.livejournal.com]

Отож. Я теж. Добраніч! )