До теми мімікрії совку
Oct. 1st, 2014 09:29 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
chita_iЩоб деінсталювати совок треба розуміти, як він пристосовується та вихолощує зміст, заміняючи, як вірус, своїм перекрученим. Для початку розуміння пропонується уривок з книжки Оксани Забужко про переписку з Шевельовим.
«Яка саме, пропорційно, частина культурних процесів в УРСР була продиктованою цією логікою шахової гри, де «білими» ходила еміґрація, а відповідні радянські відомства «давали відсіч буржуазним націоналістам» у вигляді симетричних ініциатив, тільки з своїм ідеологічним наповненням, про те без спеціальних студій сказати, звісно, годі, але хронологія «віддзеркалень» навіть на поверховий погляд не може не вражати: варто було на еміґрації оголосити збір коштів на перевидання новоспілковського, з «розстріляних» 1920-х (і досі найліпшого!), 12-и томного зібрання творів Лесі Українки (Леся Українка, Твори: в 12-и томах/Нью-Йорк: спілка Тищенко-Білоус, 1953-1954), як у Київі зараз же притьмом запускається в роботу «своє» (перше після книгоспілковського – і найменш купюроване з усіх наступних), п’ятитомове (Леся Українка, Твори: в 5-и томах – К.: Держ. видав. худ. літератури, 1951-1956). Варт було УВАН в Нью-Йорку видати й досі неперевершений альбом-дослідження колишнього директора Софійського заповідника, архітектора-проектувальника Капітолійського комплексу у Вашинґтоні Олекси Повстенка, який 1941 року врятував Софію від замінування перед відступом радянських військ (Олекса Повстенко, Катедра Св. Софії в Києві. – Нью-Йорк, УВАН, 1954.) як за аналогічну працю, тільки вже з метою продемонструвати «постійну турботу партії й уряду про видатну пам’ятку архітектури», беруться в УРСР (Микола Крисальний, Софіївський заповідник к Києві: архітектурно-історичний нарис. – К. Держбудвидав, 1960). Варт було Володимиру Кубийовичу запустити свій «сарсельський проект» і опублікувати перші два томи 10-и томової «Енциклопедії українознавства» (Енциклопедія українознавства. Словникова частина/Наук. т-во ім. Т. Шевченка /Гол.ред. Т. Кубійович Т.1, 2. – Париж – Нью-Йорк: Молоде життя, 1955-1957), як українцям в СРСР обіцяють створити – і створюють таки! – «першу енциклопедію українського народу» - УРЕ (насправді четверту, але спасибі і й на тому. І так куди не кинь...
...Сьогодні нам уже не видно, до якої міри українська офіційна культура в УРСР була культурою такого-от «оперативного реагування». «Битва двої ідеологій» скінчилася після 1991 року, коли еміґрація склала з себе колишні повноваження опосередкованого «замовника» культурної політики в Україні, і колишні радянці на тих самих посадах позбулися спонуки до будь-яких, як жартома формулював Юрій Шевельов, «культурних поползновєній». Щойно тут і вийшла на яв повна відсутність у них будь-яких власних стратегій. І той факт, що в незалежній Україні, по суті, припинилось академічне впорядкування національної спадщини, про жодні системні робочі видавничі плани в цій царині за двадцять років ні в гуманітарному секторі НАН України, ні у відповідних міністерствах, ні в новоствореному Інституті національної пам’яті не було й споминки. Навіть 150-и ліття Франка Інститут літератури НАН України спромігся відзначити вже тільки... томом купюр із радянського 50-и томника (а 135 ліття Лесі Українки й ще смішніше – колективним походом на її могилу!), - найнаочніше показує, якими прихованими пружинами були приводилися в рух усі ті інституції перед 1991 роком.
Третього, за СРСР провідного гравця цієї історичної драми – імперський центр – я тут полишаю на боці, але показово, що він і далі продовжує «реагувати» на «націоналістичні диверсії» (читай: на сам факт існування української культури, ніяк не зв’язаної з російською) за тією самою інерцією «контрпорпаганди». Анекдотичний казус, коли 2006 року групу українських поетів запрошено виступити на ювілейному виступі Франка в Москві під оголошенням, нібито в Україні Франків ювілей не відзначається і їм нема де виступити (див.про це Антон Санченко, Шість камінців у ставок сучліту //Арьергард альманах. - №4 К. : Тов. Антикварна Сучасність, 2010. С. 357-358), - далеко не поодинокий приклад того самого прокручуваного вже автоматично, як саундтрек із вімкненим зображенням, демонстрування «турботи партії і уряду про розвиток української культури». Попри всю гротесковість подібних сюжетів, в інформаційній війні Кремля проти України вони використовуються досі широко, і нерозуміння молодшим поколінням їхніх витоків і природи вкотре унеможливлює відповідь українських еліт на черговий історичний виклик."
Оксана Забужко, Юрій Шевельов, вибране листування на тлі доби 1992-2002, Комора, Київ 2012, Стор. 19-21.
«Яка саме, пропорційно, частина культурних процесів в УРСР була продиктованою цією логікою шахової гри, де «білими» ходила еміґрація, а відповідні радянські відомства «давали відсіч буржуазним націоналістам» у вигляді симетричних ініциатив, тільки з своїм ідеологічним наповненням, про те без спеціальних студій сказати, звісно, годі, але хронологія «віддзеркалень» навіть на поверховий погляд не може не вражати: варто було на еміґрації оголосити збір коштів на перевидання новоспілковського, з «розстріляних» 1920-х (і досі найліпшого!), 12-и томного зібрання творів Лесі Українки (Леся Українка, Твори: в 12-и томах/Нью-Йорк: спілка Тищенко-Білоус, 1953-1954), як у Київі зараз же притьмом запускається в роботу «своє» (перше після книгоспілковського – і найменш купюроване з усіх наступних), п’ятитомове (Леся Українка, Твори: в 5-и томах – К.: Держ. видав. худ. літератури, 1951-1956). Варт було УВАН в Нью-Йорку видати й досі неперевершений альбом-дослідження колишнього директора Софійського заповідника, архітектора-проектувальника Капітолійського комплексу у Вашинґтоні Олекси Повстенка, який 1941 року врятував Софію від замінування перед відступом радянських військ (Олекса Повстенко, Катедра Св. Софії в Києві. – Нью-Йорк, УВАН, 1954.) як за аналогічну працю, тільки вже з метою продемонструвати «постійну турботу партії й уряду про видатну пам’ятку архітектури», беруться в УРСР (Микола Крисальний, Софіївський заповідник к Києві: архітектурно-історичний нарис. – К. Держбудвидав, 1960). Варт було Володимиру Кубийовичу запустити свій «сарсельський проект» і опублікувати перші два томи 10-и томової «Енциклопедії українознавства» (Енциклопедія українознавства. Словникова частина/Наук. т-во ім. Т. Шевченка /Гол.ред. Т. Кубійович Т.1, 2. – Париж – Нью-Йорк: Молоде життя, 1955-1957), як українцям в СРСР обіцяють створити – і створюють таки! – «першу енциклопедію українського народу» - УРЕ (насправді четверту, але спасибі і й на тому. І так куди не кинь...
...Сьогодні нам уже не видно, до якої міри українська офіційна культура в УРСР була культурою такого-от «оперативного реагування». «Битва двої ідеологій» скінчилася після 1991 року, коли еміґрація склала з себе колишні повноваження опосередкованого «замовника» культурної політики в Україні, і колишні радянці на тих самих посадах позбулися спонуки до будь-яких, як жартома формулював Юрій Шевельов, «культурних поползновєній». Щойно тут і вийшла на яв повна відсутність у них будь-яких власних стратегій. І той факт, що в незалежній Україні, по суті, припинилось академічне впорядкування національної спадщини, про жодні системні робочі видавничі плани в цій царині за двадцять років ні в гуманітарному секторі НАН України, ні у відповідних міністерствах, ні в новоствореному Інституті національної пам’яті не було й споминки. Навіть 150-и ліття Франка Інститут літератури НАН України спромігся відзначити вже тільки... томом купюр із радянського 50-и томника (а 135 ліття Лесі Українки й ще смішніше – колективним походом на її могилу!), - найнаочніше показує, якими прихованими пружинами були приводилися в рух усі ті інституції перед 1991 роком.
Третього, за СРСР провідного гравця цієї історичної драми – імперський центр – я тут полишаю на боці, але показово, що він і далі продовжує «реагувати» на «націоналістичні диверсії» (читай: на сам факт існування української культури, ніяк не зв’язаної з російською) за тією самою інерцією «контрпорпаганди». Анекдотичний казус, коли 2006 року групу українських поетів запрошено виступити на ювілейному виступі Франка в Москві під оголошенням, нібито в Україні Франків ювілей не відзначається і їм нема де виступити (див.про це Антон Санченко, Шість камінців у ставок сучліту //Арьергард альманах. - №4 К. : Тов. Антикварна Сучасність, 2010. С. 357-358), - далеко не поодинокий приклад того самого прокручуваного вже автоматично, як саундтрек із вімкненим зображенням, демонстрування «турботи партії і уряду про розвиток української культури». Попри всю гротесковість подібних сюжетів, в інформаційній війні Кремля проти України вони використовуються досі широко, і нерозуміння молодшим поколінням їхніх витоків і природи вкотре унеможливлює відповідь українських еліт на черговий історичний виклик."
Оксана Забужко, Юрій Шевельов, вибране листування на тлі доби 1992-2002, Комора, Київ 2012, Стор. 19-21.