«Кто на новенького?» (с)
Feb. 27th, 2011 02:01 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
chita_i(Про долю оригінального, нового, талановитого мистецтва в колоніальному та пост-колоніальному просторі)
Бо ж не монотонність і риґідність забезпечують культурі життєздатність, а якраз навпаки – внутрішня варіативність і «багатофасетність», що їх колоніалізм не випадково завжди прагне змінізувати, як це було показано тим-таки Ф. Фаноном («Впертість в обстоюванні тих форм культури, котрі приречено не загин, - це, звичайно, національна демонстрація, одначе така демонстрація, яка є поверненням до законів інерції. Не відбувається ні захоплення ініціативи, ні переоцінки відносин – сама тільки концентрація на твердому осерді культури, яке робиться дедалі більше звітреним, інертним і порожнім… Після ста років колоніального панування застаємо культуру вкрай жорстку і штивну, чи, радше, викопні рештки культури, її мінеральну верству.»). Порядком наразі гіпотетичного твердження можна сказати, що якщо українська культура нині, після понад двохсот років колоніального панування, все ж таки, парадоксальним чином н е звелася до безживно змінералізованого стану, то це маємо завдячувати головно невпинному триванню в ній, впродовж усього цього часу, то сильніших, то слабших дисидентських порухів, що їх колоніальна культура не раз атакувала з не меншою, загнаною всередину, «агресивністю сирітського притулку», аніж зовнішні, імперські загрози. Та сама Соломія Павличко, до прикладу, вже продемонструвала, у монографії «Дискурс модернізму в українській літературі», як болісно-трудно визрівав і оприявнювався в нас, так і недовизрівши до фази радикального розриву, конфлікт між народництвом і модернізмом, сприйнятий колоніальною свідомістю в площині не просто естетичній, а може, насамперед, - міфологічно-нативістській: як конфлікт «свого» і «чужого» («своє», тобто традиційне, належалося за всяку ціну боронити, «чуже», тобто інноваційне, - відторгати). Колоніальна культура – це завжди, за визначенням, культура страху, і тому завжди заражена підвищеною, порівняно до пересічно-консервативного рівня, підозріливістю до всього нового. Наївно сформульований свого часу висновок М.Хвильового, що «малорос боїться дерзать», був насправді дуже точною культурософською інтуїцією колоніального інтеліґента: як усякий колоніал (за Ф.Фаноном, «туземець»), «малорос» дійсно боїться виходу за раз засвоєні ним межі безпечного – і, зрештою, має на те цілком об’єктивні підстави (досить хоча б згадати, чим скінчилися «дерзання» самого М. Хвильового!). За таких умов не доводиться дивуватися, що всяке культурне дисидентство завжди було в нас історично приречене на неповноту й недомовленість – або принаймні на притлумленість силами «своєї» ж таки національної культури.
Тим захопливішим завданням для сучасного історика української культури видається якраз договорити недоговорене, проявити недопроявлене, розглянувши ту чи іншу дисидентську альтернативу колоніальному «мейнстрімові» таки в питомих для неї самої, а не накинутих їй – чи то колоніальним «мейнстримом», чи імперською накривкою – контекстах: одне слово деконстроювати, щоб реконструювати - якщо, послуговуючись влучною метафорою Ю. Шевельова, і не саме зруйноване місто, то бодай його архітектурний проект. Найплідніші відкриття на цьому шляху було зроблено, починаючи від середини 1990-х, феміністичною критикою, і в цьому неважко добачити певну логічну закономірність: феміністична методологія дала змогу вітчизняній думці дестабілізувати при підході до національної спадщини чи не найсерйозніший, бо куди тонший і, сказати б, менш «видимий» од нав’язлого в зубах імперського вульґарного соціологізму, чинник її «мінерального омертвіння» - патріархальний канон, що ним колоніальна культура несвідомо дуплікує всередині себе ієрархічну структуру імперської влади. У висліді, цілком за славною формулкою Ж. Дерріда, «маргінальне стало центральним», а колоніальне «підпорядковане» (subaltern) вперше змогло обізватися своїм власним голосом і раніше «погаслі», було, сегменти національної культури увімкнулися і запульсували новими актуалізованими смислами – ефект, подібний до євангельського «мертві встають, і криві починають ходити», тож яка б там ідеологічна контрреволюція, залежно від зміни політичних кон’юктур, не зринала в нас надалі на порядку денному, відкритий цим напрямком думки процес інтелектуальної «деколонізації» можна вже однозначно вважати незворотним.
Оксана Забужко, “Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, стор. 40-43
Бо ж не монотонність і риґідність забезпечують культурі життєздатність, а якраз навпаки – внутрішня варіативність і «багатофасетність», що їх колоніалізм не випадково завжди прагне змінізувати, як це було показано тим-таки Ф. Фаноном («Впертість в обстоюванні тих форм культури, котрі приречено не загин, - це, звичайно, національна демонстрація, одначе така демонстрація, яка є поверненням до законів інерції. Не відбувається ні захоплення ініціативи, ні переоцінки відносин – сама тільки концентрація на твердому осерді культури, яке робиться дедалі більше звітреним, інертним і порожнім… Після ста років колоніального панування застаємо культуру вкрай жорстку і штивну, чи, радше, викопні рештки культури, її мінеральну верству.»). Порядком наразі гіпотетичного твердження можна сказати, що якщо українська культура нині, після понад двохсот років колоніального панування, все ж таки, парадоксальним чином н е звелася до безживно змінералізованого стану, то це маємо завдячувати головно невпинному триванню в ній, впродовж усього цього часу, то сильніших, то слабших дисидентських порухів, що їх колоніальна культура не раз атакувала з не меншою, загнаною всередину, «агресивністю сирітського притулку», аніж зовнішні, імперські загрози. Та сама Соломія Павличко, до прикладу, вже продемонструвала, у монографії «Дискурс модернізму в українській літературі», як болісно-трудно визрівав і оприявнювався в нас, так і недовизрівши до фази радикального розриву, конфлікт між народництвом і модернізмом, сприйнятий колоніальною свідомістю в площині не просто естетичній, а може, насамперед, - міфологічно-нативістській: як конфлікт «свого» і «чужого» («своє», тобто традиційне, належалося за всяку ціну боронити, «чуже», тобто інноваційне, - відторгати). Колоніальна культура – це завжди, за визначенням, культура страху, і тому завжди заражена підвищеною, порівняно до пересічно-консервативного рівня, підозріливістю до всього нового. Наївно сформульований свого часу висновок М.Хвильового, що «малорос боїться дерзать», був насправді дуже точною культурософською інтуїцією колоніального інтеліґента: як усякий колоніал (за Ф.Фаноном, «туземець»), «малорос» дійсно боїться виходу за раз засвоєні ним межі безпечного – і, зрештою, має на те цілком об’єктивні підстави (досить хоча б згадати, чим скінчилися «дерзання» самого М. Хвильового!). За таких умов не доводиться дивуватися, що всяке культурне дисидентство завжди було в нас історично приречене на неповноту й недомовленість – або принаймні на притлумленість силами «своєї» ж таки національної культури.
Тим захопливішим завданням для сучасного історика української культури видається якраз договорити недоговорене, проявити недопроявлене, розглянувши ту чи іншу дисидентську альтернативу колоніальному «мейнстрімові» таки в питомих для неї самої, а не накинутих їй – чи то колоніальним «мейнстримом», чи імперською накривкою – контекстах: одне слово деконстроювати, щоб реконструювати - якщо, послуговуючись влучною метафорою Ю. Шевельова, і не саме зруйноване місто, то бодай його архітектурний проект. Найплідніші відкриття на цьому шляху було зроблено, починаючи від середини 1990-х, феміністичною критикою, і в цьому неважко добачити певну логічну закономірність: феміністична методологія дала змогу вітчизняній думці дестабілізувати при підході до національної спадщини чи не найсерйозніший, бо куди тонший і, сказати б, менш «видимий» од нав’язлого в зубах імперського вульґарного соціологізму, чинник її «мінерального омертвіння» - патріархальний канон, що ним колоніальна культура несвідомо дуплікує всередині себе ієрархічну структуру імперської влади. У висліді, цілком за славною формулкою Ж. Дерріда, «маргінальне стало центральним», а колоніальне «підпорядковане» (subaltern) вперше змогло обізватися своїм власним голосом і раніше «погаслі», було, сегменти національної культури увімкнулися і запульсували новими актуалізованими смислами – ефект, подібний до євангельського «мертві встають, і криві починають ходити», тож яка б там ідеологічна контрреволюція, залежно від зміни політичних кон’юктур, не зринала в нас надалі на порядку денному, відкритий цим напрямком думки процес інтелектуальної «деколонізації» можна вже однозначно вважати незворотним.
Оксана Забужко, “Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, стор. 40-43
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2011-02-27 12:29 pm (UTC)зробили із середньої письменниці ідола
правда в деградованому суспільстві інакше і не буває
no subject
Date: 2011-02-27 01:53 pm (UTC)no subject
Date: 2011-02-27 02:00 pm (UTC)no subject
Date: 2011-02-27 11:34 pm (UTC)no subject
Date: 2011-02-28 08:10 am (UTC)no subject
Date: 2011-02-28 08:35 am (UTC)no subject
Date: 2011-02-28 08:48 am (UTC)no subject
Date: 2011-02-28 08:55 am (UTC)бо серед любительок забужко таких чимало
no subject
Date: 2011-02-28 12:50 pm (UTC)no subject
Date: 2011-02-27 01:20 pm (UTC)Звісно, це жарт, але з долею жарту ))
no subject
Date: 2011-02-27 01:49 pm (UTC)Ладно, ще останнє опублікую колись і більше не витрачаю мого цінного часу.
Щодо "по сущєству" так я теж не в захваті від феміністичних рухів, занадто я люблю чоловіків для того, просто я згодна з тим, що деколи свіжий погляд може висвітлити дещо, що не бачиться. Взагалі, прийшла до висновку що хочу, щоб мене критикували розумні люди, тому що зсередини себе, світогляду, ідеології, тощо, деколи не бачиш просто очевидних суперечностей або невідповідностей. Навіть дитина може звернути увагу на щось значуще, недобачене. То чому феміністичний рух не може бути ліками у певних дозах? Чого ви попідскакували?
no subject
Date: 2011-02-27 02:18 pm (UTC)no subject
Date: 2011-02-27 02:35 pm (UTC)no subject
Date: 2011-02-27 05:44 pm (UTC)Взагалі, останнє, що я читав з близької тематики, це Донскіс. До речі, привід нам перетнутися, можу позичити тобі книжку. Там цінно, що написано саме на східно-, центрально-європейському матеріалі. Це нам корисніше, ніж постколоніалістські штудії з інших регіонів, котрі заперечують орієнталізм та європоцентризм, з іншого боку намагаються тримати баланс здорового глузду у нових "центризмах", як афроцентризм. Це все від нас дуже далеко і неактуально (а заперечувати у нашому випадку європоцентризм це ще й, до речі, лити воду на ворожий млин у нашому сучасному політичному контексті), а механічне перенесення одразу ж починає шкутильгати, перечіпляючись за реалії, котрі не вписуються в чужеродні схеми. Отже, раджу Донскіса.
no subject
Date: 2011-02-28 08:07 am (UTC)Проблема в тому, що за два тижні я їду, і можу не встигнути повернути книжки. Тому то буде погана позика. ) Але дякую за пропозицію. Ціную. ) Час що залишився планую витратити на прогулянки та друзів. Хоча адаптація моя тривала довше ніж гадала, але все йде по плану і я всім задоволена. Тільки ось не знаю, чи матиму час на серйозне читання. Те що переписую з Забужко, для мене самої є повна несподіванка. ) Не хочу нічого пропустити щоб потім жалкувати.
no subject
Date: 2011-02-27 02:41 pm (UTC)Сьогоді я цитую про "мінералізацію" колонізованої культури, попалась фраза про фемінізм, все, всі стали на вуха. Та що з вами діється, люде? І взагалі, у мене неділя, я відпочиваю! Всім гуд бай!
no subject
Date: 2011-02-27 05:36 pm (UTC)