Загальнолюдське у лікуванні від рабства
Jun. 22nd, 2012 12:58 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
chita_iЗвичайно, ситуація кожної країни, погляди її людей, сильно відрізняються між собою, в залежності від часу, історичного досвіду, та багатьох інших факторів, але, як мені здається, постколоніальні країни (а Україна таки була колонією усіляких імперій занадто багато часу), мають спільні риси, які потім стають перепоною на шляху до видужання та надбання морально-психологічної, і, як наслідок, економічної та політичної, незалежності.
З цієї точки зору мені видається корисним тридцятирічний досвід Нікарагуа після надбання незалежності. Після того вже пройшло сторіччя, але ситуація стала хронічною і ніколи не виправилась. Про це я прочитала у «Entre el Estado Conquistador y el Estado Nación Providencialismo, pensamiento político y estructuras de poder en el desarollo histórico de Nicaragua», Andrés Pérez-Baltodano , я вже згадувала цю працю. Коли подивитися на відсторонений приклад, можна побачити деякі особливості майже не видні зблизька. Найголовнішою причиною, якою нікарагуанський філософ пояснює хронічну відсталість своєї нації є віра у провидіння.
Говорить, що початком цього фундаментального вірування було злиття забобонів та релігійних вір корінних індєйських племен «облагородженого» середньовічним іспанським католицизмом. «Комунізм» при совку теж був релігійною ідеологією, яка привчала «свято» ставитися до установ, та не спиратися на власні інтерпретації, питаючи на тлумачення у «старших товаришів». Наслідками поведінки при такому підході є:
1. Фундаментальна віра у те, що всі зміни (а також фінансування) приходять ззовні та у безсилля внутрішніх сил у країні впливати на хід історії та будь-який прогрес. Тобто, пасивна позиція по відношенню до можливих змін та прийняття зовнішніх стимулів набагато активніше, ніж прислухання до внутрішніх стимулів та потреб та у проявленні ініціативи щоб змінити «видиму дійсність», прийняту як незмінну даність та покірне її прийняття. Не дерзання бути рушіями історичних подій. Віра у власну бідність, неспроможність, відсталість, нестачу ресурсів, відсутність підтримки, тощо.
2. Перебільшена повага до текстів, розглядаючи будь-яку зовнішню філософську думку майже як святе письмо, не критично, бездумно, позачасово та позаситуаційно. Звідти два напрямки: консерватизм, який спромагається пристосувати старі колоніальні закони до життя, ігноруючи появу нових соціальних сил та зміну обставин, та формальний лібералізм, який не спирається ні на яку фізичну ні звичкову базу, та є механічним перенесенням чужих рецептів на дуже відрізну ситуацію. Застосований, у більшій мірі, для просунення власного впливу та збільшення власного багатства по причині власного неглибокого розуміння ідеї, та частого дезертирства до стану «ліберальних консерваторів».
3. Низький культурний рівень керівників та населення, заохочений релігією, яка спромагається заборонити мати відмінну думку та думати взагалі. Тільки вірити. Звідти ідеологічна неспроможність політичних партій. Звідти навчання дітей, навіть з привілейованих родин, тільки гуманітарним дисциплінам (деколи мало пригідним до життя), відсутність професійних адміністраторів (тільки на побутовому рівні) серед людей, що керують державою, низька продукція фабрикування національних видань (їхня мізерність), підпорядкування шкіл релігійній ідеології та витіснення будь-якої самостійної інноваційної думки, тощо.
4. Олігархічна влада, яка виключає величезні верстви та соціальні типи з участі у генеруванні ідей, керівництві побутом та прийнятті рішень. Дискримінація жінок та бідних (в основному молодих) чоловіків. Таким чином, брання до уваги тільки інтересів вузького кола «керівників»- чоловіків.
5. Поклоніння перед усім закордонним та багатим, й зневага до свого. Бажання зробити для іноземців все і для своїх нічого. Пильне прислухання до думки іноземців, ігнорування місцевої, та бачення себе чужими очима.
6. Хронічна технологічна відсталість. Так, коли був час будувати залізничні колії, постколоніальні уряди майже 20 років чинили опір тому, говорячи, що не буде використовуватись та візьме великі витрати уряду на втримання, коли радо погодились під тиском інших країн, які мали вивозити з країни нац. багатств, добуток яких наладили через підкуп верхівки, та мали з того зиск.
7. Мала присутність загальнодержавних прояв всюди, окрім столиці, бідність бюджетів на ці прояви, та сильна значущість фізичної присутності місцевих керівників.
8. Бійка без кінця між «консерваторами» та «лібералами», яка виливається у міжкланові міжтериторіальні війни за владу у країні, та ніколи не приводить до консенсусу, ні до генерації нових власних ідей, тільки до тимчасових перемог та продовження безплідної та шкідливої для країни боротьби.
Ті ж самі риси я вбачаю у сучасних українцях від самого «малого» до самого «великого». Поки ми їх не позбавимося, не підемо нікуди далі у найближчим часом. Рецептом вважаю посилення критичного мислення та подолання страху наслідуваного від совку та рос. імперії.
З цієї точки зору мені видається корисним тридцятирічний досвід Нікарагуа після надбання незалежності. Після того вже пройшло сторіччя, але ситуація стала хронічною і ніколи не виправилась. Про це я прочитала у «Entre el Estado Conquistador y el Estado Nación Providencialismo, pensamiento político y estructuras de poder en el desarollo histórico de Nicaragua», Andrés Pérez-Baltodano , я вже згадувала цю працю. Коли подивитися на відсторонений приклад, можна побачити деякі особливості майже не видні зблизька. Найголовнішою причиною, якою нікарагуанський філософ пояснює хронічну відсталість своєї нації є віра у провидіння.
Говорить, що початком цього фундаментального вірування було злиття забобонів та релігійних вір корінних індєйських племен «облагородженого» середньовічним іспанським католицизмом. «Комунізм» при совку теж був релігійною ідеологією, яка привчала «свято» ставитися до установ, та не спиратися на власні інтерпретації, питаючи на тлумачення у «старших товаришів». Наслідками поведінки при такому підході є:
1. Фундаментальна віра у те, що всі зміни (а також фінансування) приходять ззовні та у безсилля внутрішніх сил у країні впливати на хід історії та будь-який прогрес. Тобто, пасивна позиція по відношенню до можливих змін та прийняття зовнішніх стимулів набагато активніше, ніж прислухання до внутрішніх стимулів та потреб та у проявленні ініціативи щоб змінити «видиму дійсність», прийняту як незмінну даність та покірне її прийняття. Не дерзання бути рушіями історичних подій. Віра у власну бідність, неспроможність, відсталість, нестачу ресурсів, відсутність підтримки, тощо.
2. Перебільшена повага до текстів, розглядаючи будь-яку зовнішню філософську думку майже як святе письмо, не критично, бездумно, позачасово та позаситуаційно. Звідти два напрямки: консерватизм, який спромагається пристосувати старі колоніальні закони до життя, ігноруючи появу нових соціальних сил та зміну обставин, та формальний лібералізм, який не спирається ні на яку фізичну ні звичкову базу, та є механічним перенесенням чужих рецептів на дуже відрізну ситуацію. Застосований, у більшій мірі, для просунення власного впливу та збільшення власного багатства по причині власного неглибокого розуміння ідеї, та частого дезертирства до стану «ліберальних консерваторів».
3. Низький культурний рівень керівників та населення, заохочений релігією, яка спромагається заборонити мати відмінну думку та думати взагалі. Тільки вірити. Звідти ідеологічна неспроможність політичних партій. Звідти навчання дітей, навіть з привілейованих родин, тільки гуманітарним дисциплінам (деколи мало пригідним до життя), відсутність професійних адміністраторів (тільки на побутовому рівні) серед людей, що керують державою, низька продукція фабрикування національних видань (їхня мізерність), підпорядкування шкіл релігійній ідеології та витіснення будь-якої самостійної інноваційної думки, тощо.
4. Олігархічна влада, яка виключає величезні верстви та соціальні типи з участі у генеруванні ідей, керівництві побутом та прийнятті рішень. Дискримінація жінок та бідних (в основному молодих) чоловіків. Таким чином, брання до уваги тільки інтересів вузького кола «керівників»- чоловіків.
5. Поклоніння перед усім закордонним та багатим, й зневага до свого. Бажання зробити для іноземців все і для своїх нічого. Пильне прислухання до думки іноземців, ігнорування місцевої, та бачення себе чужими очима.
6. Хронічна технологічна відсталість. Так, коли був час будувати залізничні колії, постколоніальні уряди майже 20 років чинили опір тому, говорячи, що не буде використовуватись та візьме великі витрати уряду на втримання, коли радо погодились під тиском інших країн, які мали вивозити з країни нац. багатств, добуток яких наладили через підкуп верхівки, та мали з того зиск.
7. Мала присутність загальнодержавних прояв всюди, окрім столиці, бідність бюджетів на ці прояви, та сильна значущість фізичної присутності місцевих керівників.
8. Бійка без кінця між «консерваторами» та «лібералами», яка виливається у міжкланові міжтериторіальні війни за владу у країні, та ніколи не приводить до консенсусу, ні до генерації нових власних ідей, тільки до тимчасових перемог та продовження безплідної та шкідливої для країни боротьби.
Ті ж самі риси я вбачаю у сучасних українцях від самого «малого» до самого «великого». Поки ми їх не позбавимося, не підемо нікуди далі у найближчим часом. Рецептом вважаю посилення критичного мислення та подолання страху наслідуваного від совку та рос. імперії.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2012-06-27 12:59 am (UTC)2 - можливо
3 - релігійність: можливо вона просто не правильно трактована
4 - мабуть так. це як наслідок
5 - прислухатись добре
6 - її можна легко подолати
7 - згідний
8 - звичайно, що так. тобто вони не "державники"
;)