![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
chita_iпочаток тут
Зміна інтернаціонального контексту і падіння Зелаї
Не зважаючи на ліберальні ідеали які захищав Зелая, влада його уряду залежала фундаментально від примусової потужності держави. Сила, тим не менш, виявилась недостатньою для контролю внутрішнього конфлікту коли інтернаціональний контекст країни трансформувався радикально, нав’язуючи нові умови історичному нікарагуанському розвитку.
Громадянська війна Сполучених Штатів змістила земельну аристократію цієї країни та загальмувала територіальну експансію Сполучених Штатів – названу деким «сільськогосподарським імперіалізмом». Вильям Вокер був одним з проявів цього територіального імперіалізму.
«Новий імперіалізм» що виник зразу після закінчення згадуваної війни, не став орієнтуватися у напрямку придбання та фізичного контролю нових територій, але, скоріше за все, визивав розвиток могутності транснаціональної легальної регуляції Сполучених Штатів. Найголовнішими проявами цієї влади були: участь Сполучених Штатів у організації співробітницької інтернаціональної системи що почала матеріалізуватися на протязі другої половини ХІХ ст.; реалізація проектів соціальної інженерії для соціальної, політичної і економічної реорганізації країн розташованих всередині зони впливу Сполучених Штатів.
Таким чином, зусилля прикладені урядами Сполучених Штатів для побудови інтерокеанського каналу через Центральну Америку після закінчення Громадянської Війни не були направлені до формального приєднання потрібної території для цієї мети, але спрямувалися на встановлення легальних домовленостей – які мали базу у інтернаціональному праві – щоб контролювати його дію. Президент Рутефорд Хейс виразив цю нову політику коли вказав що канал мусив перетворитися частково у віртуальну частину прибережної лінії Сполучених Штатів.
У цьому новому контексті воєнна сила, яку Сполучених Штатів використовували для окупації та контролю нових територій до Громадянської Війни була використана протягом цієї нової фази розвитку транснаціональної влади США як елемент підтримки нової експансионистської стратегії. У решті решт воєнні втручання мусили бути замінені контрольною структурою основаною на інтернаціональному праві.
«Новий імперіалізм» був конгруентним з потребами її нової економіки і з наростаючою складністю і взаємопроникненням світових економік.
…Показовою демонстрацією транснаціональної сили Сполучених Штатів у Латинській Америці на протязі цього періоду став панамериканізм, інтернаціональний правопорядок з північно-американським лідерством створений щоб зумовлювати дію Сполучених Штатів у регіоні.
…Нескінчені війни та революції центрально американських країн на початку ХХ ст. конспірували проти панамериканізму і укріплювали тенденцію урядів США нав’язувати їхній погляд на світ цим країнам, що вважалися дикими та відсталими народами планети. У цей час Н’ю Йорк Таймс посилався на центроамериканські країни як «республіки» у лапках, чи ще гірше, як «п’ять опереточних держав».
Нікарагуа, завдяки своїй анархічній кондиції яка прижилася з часу незалежності через розлад викликаний внутрішньою політикою та інтернаціональною поведінкою Зелаї, була природним кандидатом для інтервенції США. Нікарагуанський диктатор не зумів інтерпретувати значення і наслідки нового панамериканізму ні зрозуміти що на американському континенті перевірялася істотна зміна політики. Насправді, Зелая мав інтуїцію щодо змін…
Незалежно від ступені нікарагуанського розуміння інтернаціонального контексту досягнутого урядом Зелаї, відношення між Нікарагуа та США були суперечливими. Ще більше: інтернаціональна поведінка Зелаї з перспективи інтересів Сполучених Штатів була небезпечною і непередбачуваною.
Президент Нікарагуа дослідив з Вашингтоном можливість досягнення домовленості що давала можливість і право США побудувати інтерокеанський канал, але, в той самий час, гарантувати Нікарагуа суверенітет над територією на шляху каналу. У цьому дусі був вироблений договір Санчес-Меррі. Цей договір був відторгнутий сенатом США.
У 1903 році США вирішили будувати спроектований канал через Панаму. Тим не менш, хотіли втримати право побудови каналу через нікарагуанську територію щоб запобігти можливості що інша країна спробувала відкриту альтернативний шлях. Розчарований вибором панамського шляху, Зелая відмовився співпрацювати з Сполученими Штатами. Цим почалося погіршення відношень між Манагуа і Вашингтоном і посприяло поваленню нікарагуанського уряду.
На відношення між двома країнами також вплила інтернаціональна політика Зелаї, який спромагався об’єднати Центральну Америку і вживав для цієї мети дипломатичну та воєнну силу.
…Нові інтернаціональні умови що впливали на Нікрагуа комбінувались з внутрішньою напругою у країні щоб визвати падіння режиму Зелаї. Прихід до влади республіканця Виліама Ховарда Тафта у 1908 підняв дух консерваторам які побачили нового президента США союзником щоб покінчити з ліберальним диктатором.
…Щоб розпочати воєнну компанію проти ліберального уряду повстанська ліберально-консерваторська армія найняла групу іноземців, у якій були два громадянина США. Якщо вірити головним версіям цього епізоду, вони планували підірвати динамітний заряд щоб потопити пароплав «Діамант» що транспортував урядові війська. Але були затримані раніше.
Президент приказав утворення воєнної ради яка декретувала страту двох затриманих. Ця подія створила умови для того щоб уряд США видали Ноту Кнокса де виказали намір припинити диктаторський режим у Нікарагуа. Ця нота звинувачувала уряд у порушенні вашингтонських домовленостей. Посилаючись на панамериканське інтернаціональне право, транснаціональна влада Сполучених Штатів з’являлася легітимованою мовою юридичної раціональності, наслідки якої не були зрозумілі Нікрагуа.
У відчайдушній гонці, щоб зупинити своє падіння, Зелая звернувся до спеціального посла у Вашингтоні у наступних термінах: «будь ласка, повідомте Секретаря Кнокса що я впевнений, що джерела інформації, які він мав, мають вади. Запрошую Сполучені Штати відправити чесну і не неупереджену комісію що приїде досліджувати чи дії моєї адміністрації були збитковими для Центральної Америки. І якщо це доведеться, добровільно піду у відставку. Зелая.» Проігнорований Кноксом, відправив таку ж саму петицію президентові Тафту, який також ігнорував звернення нікарагуанського президента.
…Зелая подав у відставку і віддав владу Асамблеї 20 грудня 1909 року. Мадріс був назначений наступником Зелаї. …Не зважаючи на свої наміри, новий керівник не зміг умиротворити країну Ліберально-консервативний альянс очолений Хуаном Хосе Естрадою, відмовився вести переговори про політичне рішення кризи і продовжила свою війну проти ліберального уряду. Нездібний протистояти силі повстанців, Мадріс був вимушений віддати владу 20 серпня 1910 року, переміщаючись у Мексику, де вмер декілька місяців після того.
Держава Завойовник і політична нікарагуанська думка: 1893-1909
Політична консолідація «кавової аристократії» і поява Манагуа як нового політичного центру країни зробили внесок у нейтралізацію тиску між Леоном і Гранадою, і відкрила можливості відбудувати культурну і політичну практику країни. Тим не менш, історичні можливості що з’явилися від цих змін не були використовуваними нікарагуанськими елітами.
Після ліберального тріумфу у липні 1893 року, Зелая прийняв нормативний та волюнтаристський лібералізм який знайшов вираз у «найвільнішій». Ця нова конституція проголосила громадянські права нікарагуанців, але, парадоксальним чином, ліберальний уряд у той самий час підтверджував вертикаль влади і авторитаризм Держави Завойовника.
Обмеження нормативної думки дали себе знати коли Зелая був вимушений реформувати конституцію 1896го року. Ця реформа виразила тріумф реальності над думкою правлячої еліти.
Не маючи здібності кондиціонувати національну реальність, політична практика ліберального режиму стала ручною потрапивши у пастку глибоких соціальних протиріч, що існували у країні, так само через багато зовнішніх сил, які обумовлювали історичний розвиток Нікарагуа. Таким чином, президент Зелая моментально придбав прагматично-покорий дух, який домінував у політичному розвитку країни на протязі Тридцяти Років, і поступився складній внутрішній та інтернаціональній реальності що ліберальна нікарагуанська думка не вміла уникнути.
…У Латинській Америці влада Сполучених Штатів виразилася у інституціоналізації інтернаціонального панамериканського режиму на який посилався президент Вильям Ховард Тафт у першому зверненні до конгресу своєї країни дні поспіль як уряд видав ноту Кнокса що скінчив нікарагуанський ліберальний режим: «Сьогодні як ніколи північноамериканський капітал шукає вкладень у іноземних країнах, і північноамериканська продукція шукає більше і більше іноземних ринків. Як наслідок, у всіх країнах є північноамериканські громадяни і північноамериканські інтереси, які мусять бути захищеними, часом, своїм Урядом…»
…Таким чином, позбавлена теоретичної та історичної речовини, ліберальна реформа скінчилася перетворившись на продовження процесу розвитку Загарбницької Держави успадкованої від Колонії. Ця патримоніальна структура, як вже вказувалось, має наступні структурні характеристики: низька здібність соціальної регуляції, фрагментована просторова соціальна база, високий рівень зовнішньої залежності, і, на останнє, високий рівень автономії по відношенню до суспільства.
Наполегливість патримоніалізму на протязі зелаїзму виказалась у авторитарному свавільному стилі керівника і у тенденції уряду вживати бюрократичну владу і примус режиму щоб встановити порядок. Режим Зелаї зберіг розрив, який існував традиційно між державою і нікарагуанським суспільством.
Режим Зелаї виключив з влади консервативну опозицію і обмежив політичну участь мас. У цьому сенсі, розвиток здібності територіального проникнення і соціальної регуляції держави не супроводжувалися розвитком здібності суспільства щоб зумовлювати державну дію.
Важливо пам’ятати, що у європейському досвіді, розвиток регулятивної здібності держави суспільством, особливо починаючи з XVIII ст. полегшив структурування громадянського суспільства, яке скористалося «мережами комунікацій» створених державою щоб каналізувати власні вимоги. У Нікарагуа державний розвиток не переклався у паралельний розвиток громадянського суспільства.
Це протиріччя явно виразилося у територіальній логіці що орієнтувала процес приєднання Москітії. Цей процес був започаткований як територіальне перезавойовання і не як проект соціальної інтеграції для консолідації ідентичності і нікарагуанської націоналізації.
Ні самі зміни законів що впливали на права жінок не змінили істотно культурні нікарагуанські рамки ні переклалися у значні зміни політичної влади останніх.
…У решті решт, нікарагуанська держава зберегла свою адміністративну нестійкість, незважаючи на зусилля Зелаї розвинути здібність державного апарату. Ілюстрацією цієї ненадійності є дуже низький рівень функціональної спеціалізації з якою оперувала публічна адміністрація цього періоду.
Кореспонденція між Зелаєю і представником Нікарагуа у Новому Йорці, Піо Боланьосом, показує, як сам керівник брав участь у докладні адміністративні деталі, не відповідні вимогам його президентської посади. …Ця переписка ілюструє також заплутані існуючі відносини між приватною та публічною сферою. У своїх листах президент коментував політичну ситуацію у країні і просив у Боланьоса купити машини для обробки каучука на своїй ас’єнді.
…До бідності політичної думки лібералів зелаїстів додалась бідність політичної думки консерваторів, чий «прапор був просто реставрація впалої групи…» Консерватори «не протиставляли ніякої програми ідей протилежних від прокламованих екзальтованими хлопцями-лібералами. Відносно консервативної теорії що могла б започаткувати нову філософію у історії Тридцяти Років і часу пригнічення Зелаї, для формулювання нової програми було зроблено нічого.»
…Католицька церква орієнтувала свої зусилля на демонізацію елементів сучасності.
"Entre el Estado Conquistador y el Estado Nación: Providencialismo, pensamiento político y estructuras de poder en el desarrollo histórico de Nicaragua", Andrés Pérez-Baltodano, Instituto de Historia de Nicaragua y Centroamérica Universidad Centroamericana, Capítulo 6, pp. 359-377
Зміна інтернаціонального контексту і падіння Зелаї
Не зважаючи на ліберальні ідеали які захищав Зелая, влада його уряду залежала фундаментально від примусової потужності держави. Сила, тим не менш, виявилась недостатньою для контролю внутрішнього конфлікту коли інтернаціональний контекст країни трансформувався радикально, нав’язуючи нові умови історичному нікарагуанському розвитку.
Громадянська війна Сполучених Штатів змістила земельну аристократію цієї країни та загальмувала територіальну експансію Сполучених Штатів – названу деким «сільськогосподарським імперіалізмом». Вильям Вокер був одним з проявів цього територіального імперіалізму.
«Новий імперіалізм» що виник зразу після закінчення згадуваної війни, не став орієнтуватися у напрямку придбання та фізичного контролю нових територій, але, скоріше за все, визивав розвиток могутності транснаціональної легальної регуляції Сполучених Штатів. Найголовнішими проявами цієї влади були: участь Сполучених Штатів у організації співробітницької інтернаціональної системи що почала матеріалізуватися на протязі другої половини ХІХ ст.; реалізація проектів соціальної інженерії для соціальної, політичної і економічної реорганізації країн розташованих всередині зони впливу Сполучених Штатів.
Таким чином, зусилля прикладені урядами Сполучених Штатів для побудови інтерокеанського каналу через Центральну Америку після закінчення Громадянської Війни не були направлені до формального приєднання потрібної території для цієї мети, але спрямувалися на встановлення легальних домовленостей – які мали базу у інтернаціональному праві – щоб контролювати його дію. Президент Рутефорд Хейс виразив цю нову політику коли вказав що канал мусив перетворитися частково у віртуальну частину прибережної лінії Сполучених Штатів.
У цьому новому контексті воєнна сила, яку Сполучених Штатів використовували для окупації та контролю нових територій до Громадянської Війни була використана протягом цієї нової фази розвитку транснаціональної влади США як елемент підтримки нової експансионистської стратегії. У решті решт воєнні втручання мусили бути замінені контрольною структурою основаною на інтернаціональному праві.
«Новий імперіалізм» був конгруентним з потребами її нової економіки і з наростаючою складністю і взаємопроникненням світових економік.
…Показовою демонстрацією транснаціональної сили Сполучених Штатів у Латинській Америці на протязі цього періоду став панамериканізм, інтернаціональний правопорядок з північно-американським лідерством створений щоб зумовлювати дію Сполучених Штатів у регіоні.
…Нескінчені війни та революції центрально американських країн на початку ХХ ст. конспірували проти панамериканізму і укріплювали тенденцію урядів США нав’язувати їхній погляд на світ цим країнам, що вважалися дикими та відсталими народами планети. У цей час Н’ю Йорк Таймс посилався на центроамериканські країни як «республіки» у лапках, чи ще гірше, як «п’ять опереточних держав».
Нікарагуа, завдяки своїй анархічній кондиції яка прижилася з часу незалежності через розлад викликаний внутрішньою політикою та інтернаціональною поведінкою Зелаї, була природним кандидатом для інтервенції США. Нікарагуанський диктатор не зумів інтерпретувати значення і наслідки нового панамериканізму ні зрозуміти що на американському континенті перевірялася істотна зміна політики. Насправді, Зелая мав інтуїцію щодо змін…
Незалежно від ступені нікарагуанського розуміння інтернаціонального контексту досягнутого урядом Зелаї, відношення між Нікарагуа та США були суперечливими. Ще більше: інтернаціональна поведінка Зелаї з перспективи інтересів Сполучених Штатів була небезпечною і непередбачуваною.
Президент Нікарагуа дослідив з Вашингтоном можливість досягнення домовленості що давала можливість і право США побудувати інтерокеанський канал, але, в той самий час, гарантувати Нікарагуа суверенітет над територією на шляху каналу. У цьому дусі був вироблений договір Санчес-Меррі. Цей договір був відторгнутий сенатом США.
У 1903 році США вирішили будувати спроектований канал через Панаму. Тим не менш, хотіли втримати право побудови каналу через нікарагуанську територію щоб запобігти можливості що інша країна спробувала відкриту альтернативний шлях. Розчарований вибором панамського шляху, Зелая відмовився співпрацювати з Сполученими Штатами. Цим почалося погіршення відношень між Манагуа і Вашингтоном і посприяло поваленню нікарагуанського уряду.
На відношення між двома країнами також вплила інтернаціональна політика Зелаї, який спромагався об’єднати Центральну Америку і вживав для цієї мети дипломатичну та воєнну силу.
…Нові інтернаціональні умови що впливали на Нікрагуа комбінувались з внутрішньою напругою у країні щоб визвати падіння режиму Зелаї. Прихід до влади республіканця Виліама Ховарда Тафта у 1908 підняв дух консерваторам які побачили нового президента США союзником щоб покінчити з ліберальним диктатором.
…Щоб розпочати воєнну компанію проти ліберального уряду повстанська ліберально-консерваторська армія найняла групу іноземців, у якій були два громадянина США. Якщо вірити головним версіям цього епізоду, вони планували підірвати динамітний заряд щоб потопити пароплав «Діамант» що транспортував урядові війська. Але були затримані раніше.
Президент приказав утворення воєнної ради яка декретувала страту двох затриманих. Ця подія створила умови для того щоб уряд США видали Ноту Кнокса де виказали намір припинити диктаторський режим у Нікарагуа. Ця нота звинувачувала уряд у порушенні вашингтонських домовленостей. Посилаючись на панамериканське інтернаціональне право, транснаціональна влада Сполучених Штатів з’являлася легітимованою мовою юридичної раціональності, наслідки якої не були зрозумілі Нікрагуа.
У відчайдушній гонці, щоб зупинити своє падіння, Зелая звернувся до спеціального посла у Вашингтоні у наступних термінах: «будь ласка, повідомте Секретаря Кнокса що я впевнений, що джерела інформації, які він мав, мають вади. Запрошую Сполучені Штати відправити чесну і не неупереджену комісію що приїде досліджувати чи дії моєї адміністрації були збитковими для Центральної Америки. І якщо це доведеться, добровільно піду у відставку. Зелая.» Проігнорований Кноксом, відправив таку ж саму петицію президентові Тафту, який також ігнорував звернення нікарагуанського президента.
…Зелая подав у відставку і віддав владу Асамблеї 20 грудня 1909 року. Мадріс був назначений наступником Зелаї. …Не зважаючи на свої наміри, новий керівник не зміг умиротворити країну Ліберально-консервативний альянс очолений Хуаном Хосе Естрадою, відмовився вести переговори про політичне рішення кризи і продовжила свою війну проти ліберального уряду. Нездібний протистояти силі повстанців, Мадріс був вимушений віддати владу 20 серпня 1910 року, переміщаючись у Мексику, де вмер декілька місяців після того.
Держава Завойовник і політична нікарагуанська думка: 1893-1909
Політична консолідація «кавової аристократії» і поява Манагуа як нового політичного центру країни зробили внесок у нейтралізацію тиску між Леоном і Гранадою, і відкрила можливості відбудувати культурну і політичну практику країни. Тим не менш, історичні можливості що з’явилися від цих змін не були використовуваними нікарагуанськими елітами.
Після ліберального тріумфу у липні 1893 року, Зелая прийняв нормативний та волюнтаристський лібералізм який знайшов вираз у «найвільнішій». Ця нова конституція проголосила громадянські права нікарагуанців, але, парадоксальним чином, ліберальний уряд у той самий час підтверджував вертикаль влади і авторитаризм Держави Завойовника.
Обмеження нормативної думки дали себе знати коли Зелая був вимушений реформувати конституцію 1896го року. Ця реформа виразила тріумф реальності над думкою правлячої еліти.
Не маючи здібності кондиціонувати національну реальність, політична практика ліберального режиму стала ручною потрапивши у пастку глибоких соціальних протиріч, що існували у країні, так само через багато зовнішніх сил, які обумовлювали історичний розвиток Нікарагуа. Таким чином, президент Зелая моментально придбав прагматично-покорий дух, який домінував у політичному розвитку країни на протязі Тридцяти Років, і поступився складній внутрішній та інтернаціональній реальності що ліберальна нікарагуанська думка не вміла уникнути.
…У Латинській Америці влада Сполучених Штатів виразилася у інституціоналізації інтернаціонального панамериканського режиму на який посилався президент Вильям Ховард Тафт у першому зверненні до конгресу своєї країни дні поспіль як уряд видав ноту Кнокса що скінчив нікарагуанський ліберальний режим: «Сьогодні як ніколи північноамериканський капітал шукає вкладень у іноземних країнах, і північноамериканська продукція шукає більше і більше іноземних ринків. Як наслідок, у всіх країнах є північноамериканські громадяни і північноамериканські інтереси, які мусять бути захищеними, часом, своїм Урядом…»
…Таким чином, позбавлена теоретичної та історичної речовини, ліберальна реформа скінчилася перетворившись на продовження процесу розвитку Загарбницької Держави успадкованої від Колонії. Ця патримоніальна структура, як вже вказувалось, має наступні структурні характеристики: низька здібність соціальної регуляції, фрагментована просторова соціальна база, високий рівень зовнішньої залежності, і, на останнє, високий рівень автономії по відношенню до суспільства.
Наполегливість патримоніалізму на протязі зелаїзму виказалась у авторитарному свавільному стилі керівника і у тенденції уряду вживати бюрократичну владу і примус режиму щоб встановити порядок. Режим Зелаї зберіг розрив, який існував традиційно між державою і нікарагуанським суспільством.
Режим Зелаї виключив з влади консервативну опозицію і обмежив політичну участь мас. У цьому сенсі, розвиток здібності територіального проникнення і соціальної регуляції держави не супроводжувалися розвитком здібності суспільства щоб зумовлювати державну дію.
Важливо пам’ятати, що у європейському досвіді, розвиток регулятивної здібності держави суспільством, особливо починаючи з XVIII ст. полегшив структурування громадянського суспільства, яке скористалося «мережами комунікацій» створених державою щоб каналізувати власні вимоги. У Нікарагуа державний розвиток не переклався у паралельний розвиток громадянського суспільства.
Це протиріччя явно виразилося у територіальній логіці що орієнтувала процес приєднання Москітії. Цей процес був започаткований як територіальне перезавойовання і не як проект соціальної інтеграції для консолідації ідентичності і нікарагуанської націоналізації.
Ні самі зміни законів що впливали на права жінок не змінили істотно культурні нікарагуанські рамки ні переклалися у значні зміни політичної влади останніх.
…У решті решт, нікарагуанська держава зберегла свою адміністративну нестійкість, незважаючи на зусилля Зелаї розвинути здібність державного апарату. Ілюстрацією цієї ненадійності є дуже низький рівень функціональної спеціалізації з якою оперувала публічна адміністрація цього періоду.
Кореспонденція між Зелаєю і представником Нікарагуа у Новому Йорці, Піо Боланьосом, показує, як сам керівник брав участь у докладні адміністративні деталі, не відповідні вимогам його президентської посади. …Ця переписка ілюструє також заплутані існуючі відносини між приватною та публічною сферою. У своїх листах президент коментував політичну ситуацію у країні і просив у Боланьоса купити машини для обробки каучука на своїй ас’єнді.
…До бідності політичної думки лібералів зелаїстів додалась бідність політичної думки консерваторів, чий «прапор був просто реставрація впалої групи…» Консерватори «не протиставляли ніякої програми ідей протилежних від прокламованих екзальтованими хлопцями-лібералами. Відносно консервативної теорії що могла б започаткувати нову філософію у історії Тридцяти Років і часу пригнічення Зелаї, для формулювання нової програми було зроблено нічого.»
…Католицька церква орієнтувала свої зусилля на демонізацію елементів сучасності.
"Entre el Estado Conquistador y el Estado Nación: Providencialismo, pensamiento político y estructuras de poder en el desarrollo histórico de Nicaragua", Andrés Pérez-Baltodano, Instituto de Historia de Nicaragua y Centroamérica Universidad Centroamericana, Capítulo 6, pp. 359-377