Про публікацію творів Лесі Українки (ілюстрація до попереднього посту)

[chita_i]

…Як-не-як неокласики були взагалі першим поколінням котре прочитало Лесю Українку, - поки вони не підросли, інших читачів крім «мами і Люді», у неї навіть ліком було нерясно, і щойно в 1918-му, з початком національно-визвольних змагань, ознаменованих наверненням до української культури інтелігентного зрусифікованого елементу, можна було нарешті ствердити, як М. Зеров, що «для Л. Українки читач уже народився» в сенсі соціологічному, як певний суспільний прошарок; неокласики ж таки розпочали й наукове вивчення її спадщини, заклавши підвалини так званого «лесезнавства», їм ми завдячуємо першим – страх сказати, і досі найкваліфікованішим! – зібранням творів письменниці, виданим наприкінці 1920-х «Книгоспілкою» у 12-и томах, і на їхню долю закономірно припала наймарудніше, «чорнова» дослідницька робота – первинний збір біографічного і архівного матеріалу та його текстологічне опрацювання, - відповідно, багатьох сюжетів Лесиного життя вони на той час іще просто не знали.


Хронологічно «найсвіжішій» радянський 12-и томник кінця 1970-х (sic!) у вступі від редколегії маловрозумливо названий «науково-критичним» (?), як уже не раз вказувалося зрозпаченими дослідниками, прикутими до нього, наче раби до ґалери, не витримує як раз жодної наукової критики – і не тільки в порівнянні з «книгоспілківською» збіркою. Те, що з нього «науково-критично», без сорома казка, вилучено цілу низку творів, уміщуваних у попередніх виданнях (драму «Бояриня», незакінчену статтю про В. Винниченка, вірш «І ти колись боролась, мов Ізраїль…» - хоч цей останній пощадило навіть радянське видання 1951- 1956 рр., зорганізоване «у відповідь» на передрук 1950 р. в діаспорі «книгоспілковного» 12-томника!), - то ще можна б списати на кошт тодішньої атмосфери «полювання на відьом», так само, як і по-варварському безцеремонне ідеологічне цензурування – коли численні купюри, надто в листах, не раз просто позбавляють текст глузду (типовий приклад – лист до матері від 04.03.1890 р., де розповідається про відвіданий Лесею з братом Михайлом доброчинний концерт: «…а в самому кінці хор утяв «Србиja слободна»… Дивно було чути сю мелодію в концерті! Ми з кна-кною (братом Михайлом. – О.З.) руки одбили, плескаючи» [10,53], - тут геть незрозуміле ані здивування, ані такий бурхливий ентузіазм молодих Косачів з приводу сербського хору, доки не підставити на місце трикрапки вилучену купюру: «(мелодія «Ще не вмерла Україна»)» (див.: Косач-Кривинюк О. Леся Українка с.110), - і подібними купюрами «науково-критичне» видання без перебільшення кишить: тільки в згаданому листі їх аж три, ті ж листи, від яких після відповідної цензорської обробки взагалі нічого б не лишилося, крім добридня, просто і нелукаво, «критично» вилучено, - як напр., до М. П. Драгоманова від червня 1888 р., де юна Леся вельми саркастично відгукується про мову Л. Толстого, або всі листи до М. Кривнюка з Сан-Ремо 1903 р.. у яких викладено її позицію з національного питання, тощо). Але вже ніякою ідеологічною кон’юктурою не пояснити воістину катастрофічний стан у цьому виданні наукового апарату, зокрема коментарів та приміток, не раз просто анекдотичних, - єдиним поясненням тут може бути хіба що поліцейський розгром українського літературознавства початку 1970-х та наступне його обвальне падіння мало не до рівня сільської школи. Так, у листі до батька від 10.05.1903 р. Леся Українка просить писати їй у Цюрих, до запитання – «poste restante, Zürich, Suisse», - упорядники, явно не знаючи французької, беруть у слові «Швейцарія» («Suisse») “u” на “n” і, недовго думавши, перекладають у примітці: «До запитання Цюрих, Сніссе» (sic!!!) [12,70], - нітрохи не переймаючись такою «геграфической новостью», якої посоромився б школяр-трійочник. Самих тільки «Сніссів» можна б було при бажанні понавизбирувати на добру брошуру, не кажучи вже про зміст коментарів, який тут аналізувати не місце, - як і загалом не місце спеціально запускатися в розбір цього скандального видання, якби ж не та обставина, що воно досі виконує функцію а к а д е м і ч н о г о, а відтак кожному, хто пише про Лесю Українку, цю сумну пам’ятку «доби застою» ні обійти, ні об’їхати. В обтяжному майбутньому змін також не передбачається: і заповідженого Інститутом літератури НАН України нового (вже, слід розуміти, не такого «критичного» щодо Лесі Українки!) 16-и томника за всі роки назалежности жодного тому так друком і не з’явилося, - натомість триває праця над 13-и томником Олеся Гончара. Пріоритети, як бачимо, недвозначні і від радянських часів аніскілечки не змінилися.

Оксана Забужко, “Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, стор. 76-78

Comments

[smijana.livejournal.com]

Дуже цікаво, дякую!
..і несподіваний (для мене) автор наприкінці. :)
"Зачот О.Забужко". Хоч я її недолюблюю, але справедливість понад усе :).

[chita-i.livejournal.com]

Дякую. Приємно почути. Для того і стараємось. )

[smijana.livejournal.com]

Тільки попереджаю одразу, що мій захват - вельми вибіркова річ :)
Я майже завжди здатна визнати в одній людині і те що мені дуже імпонує, за що я проникаюся повагою, захопленням, але водночас і те, що мені не подобається.

Так от, прочитавши "задом наперед" цитати з роботи Забужко у твоїх останніх дописах, бачу що це той самий випадок неоднозначності.. :) Я, правда, не встрягал у суперечку, бо дуже слабо володію темою - але під дописом kerbasi про асиміляцію мало не підписалася.. бо теж вважаю що колонізація в інших країнах не мала прикладів такої асиміляції як у нас.. але то таке. :)

[chita-i.livejournal.com]

Мені здається дуже виважена позиція. Звичайно, до всього треба ставитись критично і не все цілком мусить подобатись. Але мені здається цікавими її спостереження. Дякую тобі за увагу, smijana.

[smijana.livejournal.com]

так-так, несподіваний кут зору може і не ідеально все пояснює, але спостереження справді цікаві.

[eustafius.livejournal.com]

"цю сумну пам’ятку «доби застою» ні обійти, ні об’їхати" - дійсно пічально