![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
chita_i
…Вже понад століття Леся Українка стало позиціонується нашій культурі насамперед як Велика Хвора. Навіть ті, хто не читав її жодного твору, знають, що вона «з дитинства хворіла туберкульозом кісток» (це розтиражовано десятками десятками туристичних путівників!) і затверджений Міністерством освіти незалежної України підручник з української літератури «для десятого класу середніх шкіл, ліцеїв, гімназій та коледжів» із близько трьох сторінок, присвячених біографії письменниці, понад сторінку (!!!) відводить мусуванню, на різні лади, теми її хвороби і фізичних страждань: «Застудившись, Леся з 1881 р. стала важко хворіти. Спочатку боліла нога, потім ліва рука. Дівчинку лікували по домашньому від ревматизму, та її вразив туберкульоз кісток.» (NB: щойно в наступному абзаці школярів повідомляють: «Рано виявився у Лесі й поетичний талант», - тут особливо зворушує сполучник «й», що ним «поетичний талант». – який, до речі, виявився у Лесі хронологічно таки за два роки перед хворобою, а не після неї, - «підшивається» до куди пріоритетнішого біографічного ресурсу – Хвороби – у ролі службово-підрядній, немов би на те, щоб створити для тієї хвороби відповідне «поетичне» тло, зробити саму хворобу фактом культури). Через чотири абзаци знову те саме: «Схиляємось перед мужністю поетеси: вона творила, долаючи щодня фізичний біль, гнітючий настрій, зумовлений недугою. … У Листі до Михайла Драгоманова … поетеса писала: «О, як-би мені не та нога, - чого б я в світі натворила!» Образи переповнювали її єство (?! – О.З.), хотілося жити активно, а хвороба приковувала до ліжка». У наступному абзаці знову з’являється «смертельна недуга» - правда, вже Драгоманова, ще через абзац – «хвороба і смерть Сергія Мержинського», - і нарешті Хвороба, de facto головний персонаж цієї вкрай дивної біографії, остаточно повертається до своєї власниці, щоб упродовж двох абзаців викінчити її вже до решти.
Текст воістину емблематичний (тексти шкільного підручника завжди емблематичні, саме вони-бо закладають ті культурні кліше, котрі відтак тиражуються в нових поколіннях, - надто коли під увагу що в с я зріла творчість письменниці (від 1901 року!) представлена в ньому, на всі три сторінки, о д н и м скоромовчастим реченням… щось іншого школяр із цих трьох сторінок навряд чи запам’ятає!
Можна не сумніватися: Лесю Українку нас вчать любити й шанувати саме за це – за те, що важко хворіла й мужньо терпіла біль. А що при тому «з-під її пера з’являлись твори різних жанрів» - то вже справа наче і другорядна, важлива передовсім як предметний доказ отієї самої мужньої многотерпеливості. Реціпієнтові, вихованому радянською школою, не може не впасти в око подібність такої героїні з іншими персонажами радянського героїчного пантеону, уславленими так само своєю достоту міфологічною непіддатністю на жодні фізичні незгоди, - безногим літуном Алексєєм Марєсьєвим, паралізованим письменником-революціонером Павкою Корчагіним («Як гартувалась сталь») та його автором, теж інвалідом, Миколою Островським (до речі, мотив «сталевости», «крицевости» настійно педалювався й педалюється в стосунку до творчости Лесі Українки, а вірш «Слово, чому ти не твердая криця» входить до шкільної програми як обов’язковий для вивчення). Щоправда, героїв-інвалідів жіночої статі та культура нам не залишила – для того вона була занадто маскулінною, а в такій, як завважує російський соціолог Є Ярская-Смірнова, лише «чоловіки, опираючись стигмі інвалідности, все-таки можуть набути сподіваного статусу, якому відповідатимуть владні соціальні ролі, тоді як жінок… такої можливости позбавлено. Стереотипні образи жіночости та інвалідности як пасивности, поєднуючись між собою, тільки посилюють патріархальну подобу конвенційної фемінінности, пропонуючи асоціації з жалем, безглуздою трагедією, болем, святістю й безтілесністю». (курсив мій. – О.З.) Спостереження, що і сказати, слушне, але не до кінця. У сконструйованих радянською пропагандою культових героїнь на кшталт Зої Космодем’янської або Паші Ангеліної, дарма що на позір молодих, здорових і вродливих, у дійсності є одна сутнісна риса, що об’єднує їх з героїчними каліками-чоловіками зразка Павки Корчагіна, - це нормативна для всякого радянського героя, незалежно від статі й віку, зневага до власного тіла (за чим, ясна річ, криється ще жорстокішій загальний припис – зневага до власного життя поза його ідеологічно всанкціонованою суспільною функцією), беззаперечна й безмисна готовність леда-хвилю офірувати власне тіло для перемоги «справи комунізму» - чи то на фізичні тортури (в устах Зої Космодем’янської немислиме було б, наприклад, знамените «людське, надто людське» зізнання французької архетипальної Діви Жанни д’Арк, зафіксоване протоколами інквізиції, - що вона відреклася «de peur de feu», тобто зі страху перед вогнем!), чи то на матеріал для суспільно значущого експерименту (вібрації перших тракторів були, як тепер знаємо, протипоказані жіночому організмові, і Паша Ангеліна та інші «піддослідні» трактористки перших радянських п’ятирічок, окрім канонізації в героїчному пантеоні, заробили собі ще і безпліддя, тобто те саме каліцтво), чи на донорські органи для «вождів пролетаріату» (показова тут історія мас-медійної героїні 1960-х Рози Шафігуліної, уславленої тим, що через пресу пропонувала свої очі для пересадки секретареві Компартії США).
[М. Фішбейн, який наводить цю історію в своїх спогадах, подає ще одне цінне свідчення: на початку 1980-х «ні сіло, ні впало – «Комсомольская правда» знову згадала про Розу Шафігуліну. Виявилося, що упродовж усіх цих двадцяти років роза була другом, порадником і наставницею багатьох людей з усіх куточків СРСР» Як видно, для героїзації навіть не конче потрібна була реальна фізична жертва (очі Рози Шафігуліної лишилися при ній!), - важила сама демонстративна відмова від виключного права власности на своє тіло, символічне визнання над ним пріоритетнішого – колективного – володаря.
Загалом це окрема тема – панівне в цілій радянській культурі (так само, як і в нацистській, фашистській, і т. д.), ревно нею плекане презирство й погорда до фізичної слабкости, зокрема до страху перед тортурами. Надзвичайно цікавий матеріал дає тут Олесь Гончар – досі, на жаль, не займаний пострадянською критикою автор, кого першого з повним правом можемо визнати творцем української радянської літератури (до Другої Світової / «Великої Вітчизняної» війни сама «українська радянська» ідентичність ще була не встановилася твердо: остаточна культурна радянізація Східної України завершилася тільки з війною, а Західної – то й іще поколінням пізніше). У 1947- 1949 рр. О. Гончар пише повість «Земля гуде» - про полтавське комуністичне підпілля часів нацистської окупації. Одна сцена в цій повісті – зустріч у ґестапівській в’язниці комсомолки-підпільниці Лялі Убийвовк із товаришкою, що зламалась на третю (!) добу тортур, вартує довшої цитати: «Власне, то були тільки рештки того, що колись звалося Галкою Корольковою. Навіть взимку, коли її вивезли з крігслазарету, вона не була такою страшною. Стояла вся якась перемелена, потовчена, немов її вхопило було в трансмісію, довго переминало та било і щойно оце викинуло сюди до стола. Запухлі очі ледве проглядали крізь щілини, все обличчя – в буряково-синіх патьоках, руки з розпухлими, потворно-товстими пальцями – суцільні рани… В кривавих яснах її не стирчало жодного зуба». Від допитувачів ця нещасна сахається «з тваринним жахом» («інстинктивно піднесла розпухлі пампушки долонь, мов захищаючись від удару»), цілий час «вмивається слізьми» і благає Лялю «не проклинати її», - словом, портрет достатньо вимовний, щоб зворушити читача бодай на рівні суто емфатичної чутливости Натомість Ляля, котрій у повісті відведено роль соцреалістичної позитивної героїні, «дивилась на Корольову мовчки , з байдужою зверхністю. Не обурення, не гнів, а глибоке презирство до Корольової відчула Ляля в цей момент очної ставки. Не зненависть, а скоріше огиду викликала в ній Королькова. «Жалюгідна! – подумала Ляля, поступово бліднучи і немов костеніючи вся (очевидно, від огиди? О. З.). Що мені здається найцікавішим у цій сцені – це навіть не Лялина, цілком неправдоподобна психологічно, емфатична атрофія, сливе патологічна нечуственність на вид чужого болю й нездатність подумки «приміряти» його на себе (зрештою, соцреалізм вимагав від характерів не психологічної правдоподобности, а ідейної тавтологічности, згідности з єдиною концептуальною схемою, і під цим оглядом О. Гончар майже скрізь бездоганний), - не клінічна емоційна тупість героїні, а ота дивовижна сурядність двох епітетів, прикладених нею до жертви тортур: «жалюгідна» і «мерзотниця».
Тут ми вже вступаємо в царину чистої, як сказав би М. Фуко, «політтехнології тіла», тобто «такого «знання» про тіло, яке не тотожне науці про його функціонування, і такої влади над його силами, яка більша за здатність перемогти їх» (Фуко Мішель, Наглядати й карати: Народження в’язниці. – К.: Основи, 1998. – с.35). Маємо, по суті, рівняння, що читається в обидві сторони однаково: «мерзотниця» в радянській свідомости й повинна бути «жалюгідна» (так, у радянському кіно образ фізично повноцінного ворога – не потвори, не виродка, з чийого виду одразу знати «мерзотника», - з’явився щойно в 1960-і роки!), але справедливий також і зворотний зв’язок: «жалюгідна», фізично поневічена – то вже «мерзотниця». Вирішальну роль у формуванні такого погляду мусила відіграти сталінська слідча практика 1930-х – сюжет, який М. Фуко цілковито випустив з поля зору, а шкода: адже тортури в СРСР вживалися не як театралізована кара (як у Європі ХVIII ст.), і не з прагматичною метою добути слідчу інформацію – а таки насамперед з метою моральною як засіб отримати від катованого власне зізнання в тому, що він-вона – «мерзотник»-«мерзотниця». Покалічене тіло «випльовується» в такій спосіб із системи соціальних зв’язків як чужорідне (згадаймо бодай повоєнну депортацію з Москви жебрующих калік-фронтовіків, які своїм виглядом «псували образ столиці»), - і те саме має відбуватись, коли його «окупує» ворог (коли катують не «наші» а «німці»): у цьому випадку воно просто не має права зберігати волю до життя. По суті, в тій системі «зрада» відбувається зовсім не в мить, коли катована партизанка починає говорити, - «зрадою», «мерзотою» є сама суверенна біологічна вітальність, емансипація волі-до-життя від ідеологічної санкції «рідної радянської влади» (з цієї точки зору історично безпрецедентна* карність в СРСР військового полону як «зради батьківщини» виглядає не так уже і абсурдно – «відключене» від «своєї» соціальної мережі тіло автоматично мусить «погаснути», якщо ж воно вперто «не гасне», значить, воно вже «не наше», «нерадянське» тіло, і його страждання можуть викликати хіба що «презирство», «зненависть» і «огиду»). Єдина історична аналогія що спадає тут на думку, - це ставлення до жіночого тіла в східних деспотіях: жінка яка сексуально «належала» іншому («зрадниця»), підлягає смертній карі. Як мені вже доводилося писати раніше, … у радянському владному дискурсі тіло індивіда, байдуже, чоловіче чи жіноче, по відношенню до влади фемінізується, тоді як вся домінантна маскулінність втілюється у владних інститутах (не індивідах!).]
…Людське тіло завжди є соціальний конструкт… У дискурсі тоталітарної влади це неодмінно відчужене, вивласнене тіло, тіло-сировина, якість якої визначається насамперед її невразливістю, «крицевістю». Християнському «плоть слаба» в цій культурі (за іронією, самопроголошеній «матеріалістичною»!) місця нема, - можна сказати, що засадничу онтологічну дихотомію духа і плоті вона усунула взагалі: «дух» (читай, ідеологія) тут «животворить» настільки, що заряджений ним культурний герой, як у казковому фольклорі, в огні не горить і в воді не тоне:
Пятиконечные звёзды
выжигали на наших спинах
панские воеводы.
Живьём,
по голову в землю,
закапывали нас банды Мамонтова.
В паровозних топках
сжигали нас японцы
Рот заливали свинцом и оловом,
Отрекитесь! – ревели,
но из
горящих глоток
лиш три слова:
-Да здравствует коммунизм!
(В. Маяковский)
… Втім, різниця з фольклором… звичайно ж, є, і то докорінна: чудесна, казкова невразливість радянського тіла забезпечується не тільки його «одухотворенністю», а й дечим істотнішим- деперсоналізованістю, взаємозамінністю з іншими тілами. Кожне таке індивідуальне тіло мислиться, властиво, клітиною тіла колективного і у випадку індівідуальнї-таки фізичної смерти підлягає автоматичній регенерації: на його місце заступають інші, абсолютно рівноцінні тіла.
Оксана Забужко, “Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, стор. 54-61
*Тут я не погоджусь з авторкою. Така поведінка є типово азійською. У фільмі легендарного Клінта Іствуда (Clint Eastwood) «Battle of Iwo Jima» солдатам наказується стратити себе раніше ніж потрапити в полон.
Осьосьо тут обговорення вже відбулося давно: http://gioconda.livejournal.com/275567.html Як завжди, знайшлись ті, хто звинувачує у «очорненні» їхнього «світлого соціалістичного» ідеалу. Тому, будь ласка, цього разу, втримайтесь! Бо ваше обурення нічого не міняє. Оксана Забужко – філософ, талановита аналітик, чудова письменниця. Жбурляння лайна, як макаки в вольєрі, вже не діє. Втратило свіжість почуттів і вже засиджене мухами. Дурню буду видаляти безжально, аби гомін «зґвалтованих» правдою не засерав мені тиши. Ок?
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2011-02-28 02:18 pm (UTC)Коротше кажучи, зайти у коментарі одважиться лише дуже сміливий. :)))
По-моєму, все трохи простіше, і навіть можна гендерність не шукати.. Там дуже влучне було порівняння з християнством, з релігією. Та сама маніпуляція подавлення духом тіла, тільки якщо у християнстві "сортування" було лише у середні віки (інквізиція, відьми і індульгенції і т.і.), то тут було складніше завдання трохи: окрім виховання першості духу і зневаги до всього тілесного, обожествлення партії і вождя, ще й провести риску між "мерзотниками" (які не вписалися в систему, анафема їм) і "справжніми людьми" ("Повесть о настоящем человеке"), ну і ще кілька ускладених завдань..
Звичайно, можна дивитися і під кутом чоловіки-жінки.. але як на мене, дуже багато там було від (гірших) рис релігійно-тоталітарної такої організації.. що найстрашніше, бо ж хто керує духом - той керує світом.
no subject
Date: 2011-02-28 04:49 pm (UTC)Щодо решти, згодна.
no subject
Date: 2011-02-28 02:57 pm (UTC)Я, до речі, і досі не знаю, як адекватніше передати теє overthink українською. Щось на кшталт "ускладнювати" підходить, але втрачаються певні коннотації.
Я думаю, в даному випадку пані Оксана трошки overthinks. Людям властиво звертати увагу на фізичні вади інших. Не лише щоб висміювати, звичайно. Якщо людина каліка, а при цьому чого добилася, то наявність фізичних проблем - зайва причина для поваги.
Візьмемо Стівена Хокінга, наприклад. Відомий фізик, але якщо попросити когось розповісти про нього, то наявність розсіяного склерозу буде чи не перше, про що згадають, та і образ "людині у інвалідному кріслі" - це перший візуальний образ, що прийде в голову.
Щодо Лесі Українки, я знаю, що вона багато хворіла, звичайно. Але все-таки в радянській школі (а навчався у школі я ще за часів СРСР) основну увагу звертали саме на творчість поетеси, хоча хвороба дійсно згадувалася із самого початку. Я не думаю, що цьому приділяли забагато уваги, і що варто за вуха притягувати цю "культуру тортур".
no subject
Date: 2011-02-28 04:02 pm (UTC)є майже буквальний переклад "перемудрити". :)
правда, все одно здається що трошки не те, бо у нас дещо не у тих ситуаціях вживається.
no subject
Date: 2011-02-28 04:59 pm (UTC)no subject
Date: 2011-02-28 04:58 pm (UTC)З Забужко, звичайно, можна не погоджуватися, це її тлумачення та бачення. Але мені книжка видалась дуже цікавою і талановитою.
Щодо Стівена Хокінга, його механічний голос з горла та каліцтво просто важко ігнорувати, але впевнена, що то просто перша нормальна реакція, потім вже ніхто не давить на цю тему, як у випадку з Лесею Українкою. Там просто ну ні разу не змовчать! І так, я згодна з О.З. що це ідеологічний хід. Й порівняння "каліцтв" НМД, достатьно логічне. Так що, тут я не дуже згодна.
...за вуха притягувати
Date: 2011-03-01 08:26 am (UTC)Re: ...за вуха притягувати
Date: 2011-03-01 08:36 am (UTC)Але є таке поняття, як свіжий погляд. Я дійсно ніколи не задумувався над тим, як представляють нам Лесю Українку, але згадав, що в школі вона здавалася якимось промінчиком у суцільній темряві, якою був курс української літератуи (ну хіба ще Остап Вишня радував). А промінчиком вона була саме із-за своєї талановитої, позитивної, мелодійної поезії, і саме цим вона і запам'яталась, хоча про її хвороби дійсно згадували.
Re: ...за вуха притягувати
Date: 2011-03-01 10:28 am (UTC)Re: ...за вуха притягувати
Date: 2011-03-01 10:54 am (UTC)Re: ...за вуха притягувати
Date: 2011-03-01 11:29 am (UTC)no subject
Date: 2011-02-28 03:21 pm (UTC)Я совєцьку культуру сприймаю як гомосексуальну, а не як жіночість підданих - чоловічість "надбудови". Мені завжди здавалося, що це садо-мазо йде не від самої пропаганди та авторів системи, а від низових пропагандистів, з котрих авангард - вчителі, у моєму випадку, коли я вчився, переважно вчительки, жінки, до того ж одинокі. Ось вони постійно демонстрували якусь нездорову зацикленість на тортурах, коли розповідали нам про піонерів-героїв, підпільників тощо. Мою класну керівничку, котра ніколи не була замужем та не мала дітей, постійно носило від яскравих описів страждань замордованих у ГЕСТАПО до читання на уроках статей з совєцької періодики про погану молодь, що жорстоко когось вбиває, то тварину, то людину, і зрештою вона постійно викрикувала, що ми сволочі, а нас "в муках рожают". Ось у цьому останньому був, нмд, "пунктик", а решта - це камуфляж особистих фобій. Щось подібне у чоловічому варіанті має бути й в Олеся Гончара, чи може він вміло відчував свою аудиторію та писав власне тим садо-мазохістичним вчителькам.
no subject
Date: 2011-02-28 05:02 pm (UTC)morbosidad
Date: 2011-02-28 06:33 pm (UTC)Re: morbosidad
Date: 2011-03-01 08:16 am (UTC)Re: morbosidad
Date: 2011-03-01 08:55 am (UTC)1. той, що хворіє
2. нездоровий (у широкому, часто переносному сенсі)
Отже, хворобливість від другого значення, то і є нездоровим станом чи фіксацією.
На жаль, наша мова ці значення не розрізняє. Мене це вчора зацікавило, та я трохи попорпався у словниках, але адекватного синоніма не знайшов.
Мене цілком влаштовує пояснення цих феноменів доктором Фройдом. Взагалі, я помічав, що чим проблемніша і примітивніша особистість, тим краще вона пасує до психоаналітичних діагнозів.
Стосовно теми, достатньо подивитись на зразки советського мистецтва з андрогінними фігурами чи літератури з одностатевими колективами, де всі проблеми починаються, коли одностатевість порушується, і все вирішується, коли хтось з закоханих гине, щоб переконатися, що совєти - це імперія гомосексуальної, некрофільської естетики. Батько-патріарх, котрий всіх "є#ьот і корміт" - це до царської Росії, не до СРСР. Тут О.З. схоже потрапила у пастку некоректного узагальнення власного середовища до всієї культури. В гуманітарному викладацькому середовищі низових політінформаторів та агітаторів, скоріш за все, типаж вчительки з комплексом садо-мазо переважав. Це садо-мазо - воно від втрати патріарха, заміни його гомосексуалістом. Отже, у низах суспільства т.з. "прості" люди, втративши "батька", почали прикладати патріархальний батіг до себе та оточуючих. Це все символи звісно, не треба розуміти занадто літерально.
Сучасні українські та російські фемінисти, взагалі, часто приходять до дивних висновків, що не підтверджуються практикою, бо їхня культура та ерудиція зазвичай не глибші і не ширші за місцеву освіту, отож вони механічно переносять теорії, виведені до інших суспільств, з іншими домінуючими архетипами, ніж тут. Тому їх так легко розкритикувати та виставити у кращому разі відірваними від життя мрійниками. О.З. звісно більшого калібра особа, але й вона не застрахована від проколів. Коли всі навколо слабші за тебе, то починаєш втрачати орієнтири.
Re: morbosidad
Date: 2011-03-01 10:52 am (UTC)Щодо причин якоїсь проблеми, яка особисто нам заважає жити, їх може бути, та і є завжди, декілька, й дуже різнорідних та різновеликих, тому, якщо вона висвітлила якусь з багатьох, може і не головну для тебе, я і за те їй дякую.
Я ж не прошу ставитись до книжки, як до біблії чи щось. Тільки як до такої, яку варто прочитати та обдумати, зразу не відторгаючи тому що дратівлива. Вона там на початку про коси таке завела, що кинути в самий раз читання, але далі є просто скарби.
Re: morbosidad
Date: 2011-03-01 11:05 am (UTC)Я наївся male oriented society з іншого боку. На Заході жінки скаржаться, що отримують часом на 30% менше за чоловіків. Я знав свого часу чимало фірм, де жінки отримували в два-три рази більшу зарплату за чоловіків, тому що просто спали з хазяїном та підкладалися під партнерів, клієнтів фірми та перевіряючих. У Миколаєві 90-х це було дуже розповсюджене явище. Я зі своїми освітами, мовами, досвідом міг претендувати лише на 50-100 доларів на місяць, водночас зазирни в будь-який ресторан тих часів і побачиш так кількох чоловіків і кілька десятків молодих жінок серед відвідувачів. Та й тепер у Києві середнє утримання коханки навіть якогось дрібного районного бугорка співрозмірне з моїм доходом керівника представництва провідної західної компанії. Я розумію, що тут проблема власне у наслідках того ж самого чоловічо-орієнтованого суспільства, коли альфа-самці захопили фінансові ресурси і розподіляють їх на власний розсуд проти економічного глузду, а тільки керуючись своїми інстинктами та пихою. Але ця проблема не американська, тут проблема не в тому,Ю що будь-якій жінці платять менше, ніж чоловіку. тут проблема в том, що будь-якій порядній жінці та порядному чоловіку платять менше, ніж будь-якій
сволоті будь-якої статі тут платять більше, ніж порядній людині. Ось це тут найнагальніша проблема сьогодення.
Re: morbosidad
Date: 2011-03-01 11:44 am (UTC)Так, це величезна проблема. Серйозніша ніж може здатися на перший погляд. Тому і виходить, що поки ми будемо дурити один одного не тому, що це простіше ніж жити порядно (майже завжди і всюди було простіше, грабіжництво - надприбутковий бізнес), але тому що по іншому просто жити ледве не неможливо. Правила та вдачі такі, що зиск спокушує бідність, особливо духовну та з дитинства грубо та цинічно обділену, ось і хапається тонучий за інших таких самих, щоб "випливти", і ніяких комплексів у сторонніх спостерігачів.
І не по темі. Ось що мені сьогодні заболіло (http://obkom.net.ua/news/2011-03-01/0932.shtml), кожна добра справа не залишиться без покарання.
Re: morbosidad
Date: 2011-03-01 11:16 am (UTC)Я за своє раннє життя бачив значно більше пригноблених, зацькованих чоловіків, ніж жінок. Бо таким був стан справ серед совєцьких інтелігентів ІТеЕрівців 70-80-х років.
Ось тому мені смішно, коли дєвучкі-феміністки, що тоді пішки під стіл ходили, розповідають про патріархат в СРСР та постсовєцькій Україні. Я не кажу, що їхня позиція хибна, за великим рахунком - вони роблять добру справу, але бути розумними, інтелектуальними, культурними їм також не завадить.
Re: morbosidad
Date: 2011-03-01 11:45 am (UTC)А де є такі дєвочки? Забужко? А дурненьких завжди є. То ти вже про щось дуже своє. бггг
Re: morbosidad
Date: 2011-03-01 11:54 am (UTC)Re: morbosidad
Date: 2011-03-01 12:13 pm (UTC)Ось і маємо хамів при владі та цицькі на морозі для радості прихожан. )
Re: morbosidad
Date: 2011-03-01 12:35 pm (UTC)Re: morbosidad
Date: 2011-03-01 12:15 pm (UTC)З першим днем весни тих, кто читає мій жж та прочіх інших!