![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
chita_i(+ materna lingua і patrius sermo)
… Щойно тепер починають по-справжньому оприявнюватися масштаби нашої інтелектуальної «окрадености», що веде свій початок від 1930-х років – від сталінського поліцейського розгрому української культури, а серед іншого й Української Академії Наук. Знищене тоді на пню вітчизняне мовознавство навіть за роки незалежности – навіть із відкриттям доступу до західних і діаспорних джерел – не потрапило реабілітуватися настільки, щоб необмежено перейти від досліджень української мови як пам’ятника - до мови як діяльности (висловлююсь у термінах В. Гумбольдта, який перший розрізнив ці два «лики» кожної мови). …
Прикметно що перший (!) «Короткий словник жаргонної лексики української мови», укладений Лесею Стравицькою (К.: Критика, 2003), здобув певний медійний розголос, але в науковій громаді жодної дискусії не викликав (!!!). У передмові укладачка, - либонь, почасти передбачуючи таку реакцію, - нарікає на десятиліття централізованого мовного нормування, що призвели до «вивчення української мови такою, якою вона мусить бути, а не такою якою вона є. (с. 10), а відтак уже й до цілком програмового, концептуального іґнорування нашими лінґвістами всього, що виходить за межі літературної норми.
… Традиційний український родинний дискурс взагалі є інфантильним (у народному мовленні й дотепер заціліло спеціальне «дитяче арґо», рясно зафіксоване художньою літературою, від І. Франка до Григорія Тютюника). «Зараз не можна гамочки, моя крихто… Жижа! А як вичахне, тоді гам» (Г. Тютюник, «Син приїхав»). Це «фізіологічний нарис» із 1970-х, але старі селяни й досі переходять за малими дітьми на таке арґо – зі своїм сталим вокабуляром («жижа» - гаряче, «гамати», «гам», «гамочки» - їсти, «хойцяй» - іди, «сюпай» - сідай і т. д.), із своїм синтаксисом, з обов’язковою зменшувальною суфіксацією тощо, - нормативною українською з малятами розмовляють хіба що в інтеліґентних родинах, із спеціальною педагогічною метою. У «Сестрах Річинських» І. Вільде власне в такій інтеліґентній (галицькій міжвоєнній) родині поступова «педагожиця» Зоня ще провадить завзяту боротьбу з дитячим арґо, виправляючи кожне почуте «спатки» чи «їстки». І так само інфантильно акцентуйованим в українській, як і в багатьох інших мовах, є дискурс любовний, як різновид родинного, - вживання дорослими людьми в інтимному спілкуванні елементів дитячого арґо: це не що інше, як символічне «приріднення», посвячення адресата засобом мови в члени свого роду, й інтерпретуватися як насильницька «форма психологічного контролю» може хіба що при відсутності між цими двома любови – або ж при повній незнайомості самого інтерпретатора з таким почуттям (так у «Любому другові» Мопассана Жорж Дюруа скаженіє від дитячого сюсюкання пані Вальтер: «Вона питала: «Чий це ротик?», і якщо він зразу ж не відповідав «Мій», то чіплялась до нього, аж поки він бліднув від роздратування», - але ті самісінькі слова в устах милої йому пані де Марсель його і бавлять, і тішать). Це, сказати б, ази всякого education sentimentale, чуттєвого вишколу, (як було сказано ще в Першому листі ап. Павла до коринтян, «хоч би я говорив усіма людськими мовами, та не мав би любови, то був би я міддю дзвінкою або кимвалом брязкучим»), і якщо сьогодні вони вже можуть тлумачитися з позицій психологічного марсіянина, то це означає тільки, що Фромм таки мав рацію, коли застерігав: освіта, побудована на виключній ретрансляції знань, а не людяности, неминуче приводить в остаточному підсумку до обриву культурної традиції.
[ «Ми навчаємо знань, але випускаємо найважливіший для людини різновид навчання – те навчання, що може здійснюватися тільки через присутність зрілої, люблячої особистсти. У давніші епохи нашої культури, у культурах Китаю й Індії найвище цінувалася людина, наділена визначними душевними чеснотами, і вчитель був не лише, і навіть не самперед джерелом інформації – його призначенням було передавати певні людські настанови. У сучасному капіталістичному суспільстві – це стосується і російської комуністичної системи також, - люди, якими захоплюються і яких наслідують, є ким завгодно, тільки не носіями визначних душевних чеснот. Громадську увагу стягують на себе головно ті, хто забезпечує середній людині суроґатне почуття вдоволення. … Якщо нам не вдасться зберегти уявлення про те, яким має бути зріле життя, то ми опинимося перед реальною загрозою цілковитого припинення нашої культурної традиції. Ця традиція ґрунтується насамперед на передаванні з покоління в покоління не тих чи тих знань, а певних людських якостей. Якщо наступні покоління більше не бачитимуть цих якостей, то п’ятитисячолітня культура загине, навіть якщо знання й далі передаватимуть і прибуватимуть», Fromm E. The Art of Loving – p.126]
Але є й ще дещо, що стоїть сьогодні між Лесею Українкою й нами: це якраз вимушене відмирання, «стирання» з писемної культури, як соціально несанкціонованих та не підлеглих унормуванню, тих найбільш експресивних мовних пластів, котрі були дискурсивним резервуаром для приватних (любовних, родинних) почуттів. «Наше слово гордое «товарищ» нам дороже всех красивых слов» - це не метафора, а вельми чітка ідеологічна прескрипція, і перший-ліпший, навмання заризкований аматорський екскурс в історію радянської педагогіки це негайно потвердить (чого варта, наприклад, сама тільки методична директива вихователям дитсадків звертатися до малят на прізвище!). …Тоталітарна репресія приватної сфери поступово призвела до того, що чулість, чуттєва афектація в будь-якому вираженні стали розцінюватися як атрибут слабкости, якого належить соромитися, а кожен його спонтанний прояв, відповідно, тлумити.
У словнику Лесі Українки «альтруистическая восторженность» [11,240] (про С. Мержинського) – це ще позитивна, ба й захоплена характеристика близької людини. Через яких тридцять років на всій під радянській території подібна словосполука звучатиме вже однозначно знущально, особливо в стосунку до мужчини – а в 1970-і навіть один із найтонших українських ліриків, Василь Стус, буде, за свідченням таборових колеґ, зневажливо морщитися на адресу «південної чутливости»: незаперечний знак, що нова культурна норма перемогла й утвердилася – принаймні на рівні «горішньої свідомості» (той, хто прозвав В. Стуса «дівчиною, яка все життя прикидається героєм Гемінґвея», навряд чи думав, що цим надзвичайно влучно характеризує цілу українську радянську культуру - культуру проскрибованої чулости). (“proscrito”? «висланої», «вигнаної»? chita_i)
…»Доіндустріальний», колоніальний розрив на стихійно-сердечну, «домашню» й «неповстримну» мову щирого чуття, з одного боку, та «правильну» (впорядковану згідно з правилами життя і соціумі) прибрану, вивчену в процесі проходження через систему колонізаторських («батьківських») владних інституцій (школа, військо, служба і т. д.) мову соціальних комунікацій, з другого боку, так ніколи й не був у нас до решти зліквідований. Те, чим займалося літературне покоління «літературних батьків» Лесі Українки (в тому числі й її рідна мати), - вперто, попри всі поліцейські й цензурні рогатки, у прискореному темпі адаптуючи («куючи») живу й стихійну «народну» мову для інтеліґентного, читай раціонального, узусу, - було спрямовано акурат на ліквідацію цього розриву: проект, надто зважаючи на умови, в яких його доводилось реалізувати, таки шалено амбіційний, а проте, віддаймо належне тому поколінню, досить успішно зреалізований. Уже у Лесі Українки літературна українська (чи не вперше!) постає мовою, яка справді від самого початку, «онтогенетично», «вміє все» (у 1920-ті неокласики з прилеглими до них «марсівцями» - В. Підмогильним, Є. Плужником, Б. Антоненком-Давидовичем – ще в гарячковому темпі завершували процес постановки «українського голосу» на «чоловіче речення»: саме від цих останніх «ковалів мови» літературна українська отримала й останню дозу загальноєвропейської, класичної греко-римської patrius sermo, тільки що цей проект уже не був завершений – його назавжди перебило НКВД.
Власне оте «материнське» - приватне, «простацьке» й «щире» - походження (з вернакуляру) й забезпечило було літературній українській ту підвищену чуттєву температуру (пластичність і абсолютну, воістину «елліністичну» природність емоційної афектації), яку більшість західноєвропейських мов, зіштивнілих і задубілих у шорах нормативного узусу, на той час уже втратили. …Власне на цю «південну чутливість» так небезпідставно заздрили нам класики російської літератури, чия мова розвивалася зовсім іншими шляхами й завжди була непорівнянно більше «батьківською», ніж «материнською» (і тому всяка підвищена чулість завжди відгонила в ній нарочитою стилізацією – перший знак браку в мові «материнського» вітаміна»!) – від Льва Толстого «Я дуже люблю вашу народну українську мову, звучну, цвітисту і таку м’яку. У вашій мові стільки ніжних, сердечних, поетичних слів: ясочко, зіронько, квітонько, серденько…» до А. Солженіцина, з його безугавними наріканнями на втрату «теплої малоросійської культури». Солженіцина можна б було заспокоїти, що її втратили і ми, «малороси»: такою, на мовному рівні, «теплою» як у прозі «сімдесятників» ХІХ ст. (А. Свидницького, О. Кониського, В. Мови-Лиманського), ця культура в радянську добу – «в залізній мові, в залізнім реченні» (А. Малишко) – бути таки перестала. Останнім, хто ще не тямив «соромитися» домашньої безпосередньости інтонацій і словника, був П. Тичина 1920-х. Ні «колосочки» довкола Божої Матері, ні наївно звуко-наслідувальне «ціпу-ціпу-ціпу» у вірші про зґвалтування, ні простолюдинське (що відразу суґерує (“натякає”, chita_i) й простацький-таки жест – сплеск руками) «Ой, світе мій!», ні дитячі, (граматично неправильні) «ставає» «іззіж»)… жоден із цих (незлічених!) проявів мовної «неповстримности» ще не звучить у Тичини фальшиво, сиропно-інфантильно (як не звучить сюсюканням і Шевченкове «Неначе ляля в льлолі білій, / веселе сонечко зійшло»), - і, смію припустити, не тому, що Тичина був геній (коли через сорок років опісля подібне вправляв не менший од Тичини лінґвіністичний геній – Микола Лукаш, - це вже була не «мова як діяльність», а таки «мова як пам’ятник», і зосталося в літературі на правах хай геніальної, але – таки стилізації!). Просто, на початку 1920-х українська приватність і «домашність» ще не були культурно репресовані, і нашій «дівчині» ще й на гадку не спадало «прикидатись героєм Гемінґвея», - як і взагалі будь-чим, чим вона не є.
Ось це й слід повсякчас, як при розв’язанні математичної задачі, «тримати в умі», коли заходить про будь-які тогочасні дискурси: хоч яка «кута», культурно ви рафінована й вироблена, мова Лесі Українки була водночас ще й цілком природно- і народно- українська, - а відтак значно емоційно розкутіша від сучасної за визначенням, а не за ситуацією (адресатом).
Оксана Забужко, “Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, стор. 123-131
… Щойно тепер починають по-справжньому оприявнюватися масштаби нашої інтелектуальної «окрадености», що веде свій початок від 1930-х років – від сталінського поліцейського розгрому української культури, а серед іншого й Української Академії Наук. Знищене тоді на пню вітчизняне мовознавство навіть за роки незалежности – навіть із відкриттям доступу до західних і діаспорних джерел – не потрапило реабілітуватися настільки, щоб необмежено перейти від досліджень української мови як пам’ятника - до мови як діяльности (висловлююсь у термінах В. Гумбольдта, який перший розрізнив ці два «лики» кожної мови). …
Прикметно що перший (!) «Короткий словник жаргонної лексики української мови», укладений Лесею Стравицькою (К.: Критика, 2003), здобув певний медійний розголос, але в науковій громаді жодної дискусії не викликав (!!!). У передмові укладачка, - либонь, почасти передбачуючи таку реакцію, - нарікає на десятиліття централізованого мовного нормування, що призвели до «вивчення української мови такою, якою вона мусить бути, а не такою якою вона є. (с. 10), а відтак уже й до цілком програмового, концептуального іґнорування нашими лінґвістами всього, що виходить за межі літературної норми.
… Традиційний український родинний дискурс взагалі є інфантильним (у народному мовленні й дотепер заціліло спеціальне «дитяче арґо», рясно зафіксоване художньою літературою, від І. Франка до Григорія Тютюника). «Зараз не можна гамочки, моя крихто… Жижа! А як вичахне, тоді гам» (Г. Тютюник, «Син приїхав»). Це «фізіологічний нарис» із 1970-х, але старі селяни й досі переходять за малими дітьми на таке арґо – зі своїм сталим вокабуляром («жижа» - гаряче, «гамати», «гам», «гамочки» - їсти, «хойцяй» - іди, «сюпай» - сідай і т. д.), із своїм синтаксисом, з обов’язковою зменшувальною суфіксацією тощо, - нормативною українською з малятами розмовляють хіба що в інтеліґентних родинах, із спеціальною педагогічною метою. У «Сестрах Річинських» І. Вільде власне в такій інтеліґентній (галицькій міжвоєнній) родині поступова «педагожиця» Зоня ще провадить завзяту боротьбу з дитячим арґо, виправляючи кожне почуте «спатки» чи «їстки». І так само інфантильно акцентуйованим в українській, як і в багатьох інших мовах, є дискурс любовний, як різновид родинного, - вживання дорослими людьми в інтимному спілкуванні елементів дитячого арґо: це не що інше, як символічне «приріднення», посвячення адресата засобом мови в члени свого роду, й інтерпретуватися як насильницька «форма психологічного контролю» може хіба що при відсутності між цими двома любови – або ж при повній незнайомості самого інтерпретатора з таким почуттям (так у «Любому другові» Мопассана Жорж Дюруа скаженіє від дитячого сюсюкання пані Вальтер: «Вона питала: «Чий це ротик?», і якщо він зразу ж не відповідав «Мій», то чіплялась до нього, аж поки він бліднув від роздратування», - але ті самісінькі слова в устах милої йому пані де Марсель його і бавлять, і тішать). Це, сказати б, ази всякого education sentimentale, чуттєвого вишколу, (як було сказано ще в Першому листі ап. Павла до коринтян, «хоч би я говорив усіма людськими мовами, та не мав би любови, то був би я міддю дзвінкою або кимвалом брязкучим»), і якщо сьогодні вони вже можуть тлумачитися з позицій психологічного марсіянина, то це означає тільки, що Фромм таки мав рацію, коли застерігав: освіта, побудована на виключній ретрансляції знань, а не людяности, неминуче приводить в остаточному підсумку до обриву культурної традиції.
[ «Ми навчаємо знань, але випускаємо найважливіший для людини різновид навчання – те навчання, що може здійснюватися тільки через присутність зрілої, люблячої особистсти. У давніші епохи нашої культури, у культурах Китаю й Індії найвище цінувалася людина, наділена визначними душевними чеснотами, і вчитель був не лише, і навіть не самперед джерелом інформації – його призначенням було передавати певні людські настанови. У сучасному капіталістичному суспільстві – це стосується і російської комуністичної системи також, - люди, якими захоплюються і яких наслідують, є ким завгодно, тільки не носіями визначних душевних чеснот. Громадську увагу стягують на себе головно ті, хто забезпечує середній людині суроґатне почуття вдоволення. … Якщо нам не вдасться зберегти уявлення про те, яким має бути зріле життя, то ми опинимося перед реальною загрозою цілковитого припинення нашої культурної традиції. Ця традиція ґрунтується насамперед на передаванні з покоління в покоління не тих чи тих знань, а певних людських якостей. Якщо наступні покоління більше не бачитимуть цих якостей, то п’ятитисячолітня культура загине, навіть якщо знання й далі передаватимуть і прибуватимуть», Fromm E. The Art of Loving – p.126]
Але є й ще дещо, що стоїть сьогодні між Лесею Українкою й нами: це якраз вимушене відмирання, «стирання» з писемної культури, як соціально несанкціонованих та не підлеглих унормуванню, тих найбільш експресивних мовних пластів, котрі були дискурсивним резервуаром для приватних (любовних, родинних) почуттів. «Наше слово гордое «товарищ» нам дороже всех красивых слов» - це не метафора, а вельми чітка ідеологічна прескрипція, і перший-ліпший, навмання заризкований аматорський екскурс в історію радянської педагогіки це негайно потвердить (чого варта, наприклад, сама тільки методична директива вихователям дитсадків звертатися до малят на прізвище!). …Тоталітарна репресія приватної сфери поступово призвела до того, що чулість, чуттєва афектація в будь-якому вираженні стали розцінюватися як атрибут слабкости, якого належить соромитися, а кожен його спонтанний прояв, відповідно, тлумити.
У словнику Лесі Українки «альтруистическая восторженность» [11,240] (про С. Мержинського) – це ще позитивна, ба й захоплена характеристика близької людини. Через яких тридцять років на всій під радянській території подібна словосполука звучатиме вже однозначно знущально, особливо в стосунку до мужчини – а в 1970-і навіть один із найтонших українських ліриків, Василь Стус, буде, за свідченням таборових колеґ, зневажливо морщитися на адресу «південної чутливости»: незаперечний знак, що нова культурна норма перемогла й утвердилася – принаймні на рівні «горішньої свідомості» (той, хто прозвав В. Стуса «дівчиною, яка все життя прикидається героєм Гемінґвея», навряд чи думав, що цим надзвичайно влучно характеризує цілу українську радянську культуру - культуру проскрибованої чулости). (“proscrito”? «висланої», «вигнаної»? chita_i)
…»Доіндустріальний», колоніальний розрив на стихійно-сердечну, «домашню» й «неповстримну» мову щирого чуття, з одного боку, та «правильну» (впорядковану згідно з правилами життя і соціумі) прибрану, вивчену в процесі проходження через систему колонізаторських («батьківських») владних інституцій (школа, військо, служба і т. д.) мову соціальних комунікацій, з другого боку, так ніколи й не був у нас до решти зліквідований. Те, чим займалося літературне покоління «літературних батьків» Лесі Українки (в тому числі й її рідна мати), - вперто, попри всі поліцейські й цензурні рогатки, у прискореному темпі адаптуючи («куючи») живу й стихійну «народну» мову для інтеліґентного, читай раціонального, узусу, - було спрямовано акурат на ліквідацію цього розриву: проект, надто зважаючи на умови, в яких його доводилось реалізувати, таки шалено амбіційний, а проте, віддаймо належне тому поколінню, досить успішно зреалізований. Уже у Лесі Українки літературна українська (чи не вперше!) постає мовою, яка справді від самого початку, «онтогенетично», «вміє все» (у 1920-ті неокласики з прилеглими до них «марсівцями» - В. Підмогильним, Є. Плужником, Б. Антоненком-Давидовичем – ще в гарячковому темпі завершували процес постановки «українського голосу» на «чоловіче речення»: саме від цих останніх «ковалів мови» літературна українська отримала й останню дозу загальноєвропейської, класичної греко-римської patrius sermo, тільки що цей проект уже не був завершений – його назавжди перебило НКВД.
Власне оте «материнське» - приватне, «простацьке» й «щире» - походження (з вернакуляру) й забезпечило було літературній українській ту підвищену чуттєву температуру (пластичність і абсолютну, воістину «елліністичну» природність емоційної афектації), яку більшість західноєвропейських мов, зіштивнілих і задубілих у шорах нормативного узусу, на той час уже втратили. …Власне на цю «південну чутливість» так небезпідставно заздрили нам класики російської літератури, чия мова розвивалася зовсім іншими шляхами й завжди була непорівнянно більше «батьківською», ніж «материнською» (і тому всяка підвищена чулість завжди відгонила в ній нарочитою стилізацією – перший знак браку в мові «материнського» вітаміна»!) – від Льва Толстого «Я дуже люблю вашу народну українську мову, звучну, цвітисту і таку м’яку. У вашій мові стільки ніжних, сердечних, поетичних слів: ясочко, зіронько, квітонько, серденько…» до А. Солженіцина, з його безугавними наріканнями на втрату «теплої малоросійської культури». Солженіцина можна б було заспокоїти, що її втратили і ми, «малороси»: такою, на мовному рівні, «теплою» як у прозі «сімдесятників» ХІХ ст. (А. Свидницького, О. Кониського, В. Мови-Лиманського), ця культура в радянську добу – «в залізній мові, в залізнім реченні» (А. Малишко) – бути таки перестала. Останнім, хто ще не тямив «соромитися» домашньої безпосередньости інтонацій і словника, був П. Тичина 1920-х. Ні «колосочки» довкола Божої Матері, ні наївно звуко-наслідувальне «ціпу-ціпу-ціпу» у вірші про зґвалтування, ні простолюдинське (що відразу суґерує (“натякає”, chita_i) й простацький-таки жест – сплеск руками) «Ой, світе мій!», ні дитячі, (граматично неправильні) «ставає» «іззіж»)… жоден із цих (незлічених!) проявів мовної «неповстримности» ще не звучить у Тичини фальшиво, сиропно-інфантильно (як не звучить сюсюканням і Шевченкове «Неначе ляля в льлолі білій, / веселе сонечко зійшло»), - і, смію припустити, не тому, що Тичина був геній (коли через сорок років опісля подібне вправляв не менший од Тичини лінґвіністичний геній – Микола Лукаш, - це вже була не «мова як діяльність», а таки «мова як пам’ятник», і зосталося в літературі на правах хай геніальної, але – таки стилізації!). Просто, на початку 1920-х українська приватність і «домашність» ще не були культурно репресовані, і нашій «дівчині» ще й на гадку не спадало «прикидатись героєм Гемінґвея», - як і взагалі будь-чим, чим вона не є.
Ось це й слід повсякчас, як при розв’язанні математичної задачі, «тримати в умі», коли заходить про будь-які тогочасні дискурси: хоч яка «кута», культурно ви рафінована й вироблена, мова Лесі Українки була водночас ще й цілком природно- і народно- українська, - а відтак значно емоційно розкутіша від сучасної за визначенням, а не за ситуацією (адресатом).
Оксана Забужко, “Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, стор. 123-131