(no subject)

[chita_i]

Прикладом символьного (звичаєвого) насильства є «добровільний» перехід українців на російську мову. Неагресивні по натурі люди хочуть бути менш битими, хоча б за мову, тому переходять на «общєпанятний» на роботі, в учбових закладах, при спілкуванні з державними бюрократами, не близьким оточенням. Так можна запобігти конфлікту (читай, чужій агресії). Так «легше», так ти схожий на «гєгємона» у суспільстві. При тому вся ця романтична мрійність є просто психологічним захистом, гарному обличчі при поганій грі.

У цьому контексті російська мова подається як «універсальна», «культурна», «прогресивна», та жертви з тим погоджуються, й починають творити та віддавати мозок саме на цьому «інтерфейсі». Їх до того примушує структурне та психічне насильство, яке може й усвідомлюється, але приймається як особисті стосунки більше ніж державна політика російського націоналізму.

У цьому пояснення НМД захисту російськомовними української мови.

UPD Ну і ілюстрація via МШФ carabaas у дописі "Вернем страну медведям?" довгих щасливих років йому життя!

Comments

[polar-bird.livejournal.com]

Одне з моїх перших київських вражень — тридцятилітньої давнини — стосується мови. Я заходжу до ліфта, яким їде молода пара. Вони розмовляють між собою по-українськи, я їх запитую — також по-українськи — “котра година?” — і вони відповідають: “Половіна второго”.
Згодом я став свідком безлічі подібних ситуацій. Ось колега-письменник каже ірпінській офіціантці: “Два кохвє, пожалуста!”. Ось поважний чиновник, який розмовляє зі мною по-українськи, просить свою обухівську секретарку “нє бєспокоїть”. Ось знайомий українолюбний нардеп наказує своєму суржикомовному шоферу “ждать возлє міністєрства”.
Чужинець подумав би, що всі ці люди ламають навзаєм якусь комедію, тобто — придурюються. Але я знаю, що вони поводяться раціонально. Як собаки. Ті, що академік Павлов виховував електричним струмом. Струму може й не бути, головне — аби собака знав, що він є. І що може вдарити. А тому краще деяких дротиків не чіпати.
Українських собак відучували від мови не лише репресіями й систематичними нагінками на так званих буржуазних націоналістів — себто всіх більш-менш національно притомних. Їх відучували насамперед на побутовому рівні — глузуваннями, гримасами, вдаваним нерозумінням. І зовсім не конче, щоб струмом било кожного дня і на кожному кроці. Кмітливому собаці досить одного удару, аби запам’ятати назавше, від якого саме дротика слід триматись подалі.
Сьогодні дресирування триває — і в школі, і на вулиці, і в так званому українському війську. Собака знає, що кожен лайнюк при посаді може безкарно обізвати його мову “телячою”, а його самого — “недорасою”. Собака знає, в чиїх руках електроди в цій країні. А тому й далі на моє підступне запитання відповідає: “Половіна второго”.

© Микола Рябчук

[chita-i.livejournal.com]

Дякую за цитату! Ілюстративна.