ЧЕСНО то від ПРАВДА?

[chita_i]

Забужко у інтерв'ю УП ЧЕСНО "Країну врятують конструктивні громадянські рухи знизу"



…Так ось, представницької демократії в нас не було ще ніколи. Той стан, в якому Україна перебуває всі двадцять років – це імітаційна демократія. Тобто вибори-то є, але для того, щоб вони були представницькими, потрібен не тільки чесний підрахунок голосів. …Вибори починаються з виборця.

І щоб оцей наш виборець, якого двадцять років тому випустили з велетенської тюрми під назвою "СРСР" і сказали "а тепер роби, що хочеш", усвідомлював себе громадянином – тим самим джерелом влади, щоб він усвідомлював всю повноту своєї влади, вмів і міг нею розпорядитися, в суспільстві має бути певний рівень політичної культури, який є складовою культури загальної. І от з цим у нас повний швах.

…Але коли відбувається елементарна підміна оцього контролю перманентним політ-шоу, змонтованим за чисто ринковими стандартами, тоді це просто цілеспрямоване обниження політичної культури суспільства, а тим самим – і гальмування руху до демократії.

Тому що більшість українців досі, через двадцять років нашої імітаційної демократії, реально не знають своїх громадянських прав, не уявляють, як за них упоминатись, адже немає традиції, не збереглася в пам’яті живих поколінь… На щастя, є молодша генерація, де така свідомість потроху починає з'являтися.

…Будь-які електоральні дослідження в нас замовляє все той самий закритий клуб людей, котрі називають себе політиками.

Хоча насправді вони зовсім не політики в "словниковому" значенні, не "національні менеджери", тому що національні інтереси їх практично не обходять, і виборець їх цікавить виключно як об’єкт політтехнологічних маніпуляцій.

Правильніше було б називати їх по-радянськи – номенклатурою, тільки "другого покоління", бо з радянської номенклатури вони й вийшли, тільки в 90-ті роки "укріпились" уже явним криміналітетом.

…Тому оцінити, наскільки свідомо український виборець голосує і якими мотивами при тому керується, практично неможливо. Ніхто не збирає таких даних.

Теоретично, самі по собі вибори – це завжди свого роду референдум, замір суспільних настроїв.

Але, позаяк у нас нема партій із скільки-небудь чітко окресленою ідеологічною платформою, то в нас навіть за результатами виборів не можна як слід "розгледіти" суспільство – хіба що дуже умовно, приблизно, згрубша, бо мотивації віддання голосу за того чи іншого політика персонально точним замірам у принципі не піддаються.

Та й що може знати наш пересічний виборець про представників "закритого клубу" нової номенклатури?

До Помаранчевої революції це взагалі були умовні "говорячі голови". Починаючи з 2004 року, коли змінилась модель їхньої публічної поведінки, ми краще побачили, що це за люди, і вони нам дуже не сподобалися.

Однак навіть зараз, чи бабуся на Поліссі, чи шахтар на Донеччині дуже приблизно собі уявляють, як ці люди насправді живуть. Вони бачать тільки проїжджаючі повз них чорні мерседеси з ескортами, але вони жодним надзусиллям не можуть собі уявити рівень економічної прірви між собою і цією номенклатурою.

І навпаки.

Це називається феодалізмом.

Певна замкнена каста – я їх шудрами називаю, бо вони ж у нас "недоторкані" – контролює фінансові потоки й інформаційні ресурси, ті самі "путінізовані" ЗМІ, які у нас путінізовані ще й в прямому сенсі, бо вони є переважно російським продуктом, смітником для російських розумових відходів.

Це обеззброює виборця, не дає йому шансу вирости і сформуватися дійсно на громадянина.



…Знаєте, письменник завжди ангажується. Тільки не в такому розумінні, як журналіст. У письменника є один обов'язок, який в певних режимах і в певних умовах дійсно стає громадянським, – називати речі своїми іменами.

Це наша пряма робота – висловлювати, вбирати в слова те, що витає в повітрі доби і про що люди, які професійно зі словом не працюють, елементарно не мають часу замислитися. Відчувати відчувають, на рівні подразника, але тільки натрапивши на прочитану фразу, кажуть собі: от, і я ж так думав!..

Література – це мистецтво точного слова. Відповідно, в таких режимах як радянський, як наш пострадянський, де самі значення слів, базові, опорні для здорового глузду смисли постійно перекручуються й вивертаються назовні, письменник виявляється ангажованим за визначенням – хоче він того чи ні.

Тобто, якщо, звичайно, він хороший письменник і не зраджує своєму фахові!

Бо ж ми живемо в світі, тотально засміченому брехнею, кожного дня бачимо на екранах і біл-бордах людей, які говорять сьогодні одне, завтра інше, а післязавтра взагалі казна-що, – і ніхто за свій "інформаційний шум" не відповідає.

Слова просто знецінилися, здевальвувалися, як гроші при інфляції.

А письменник повертає їм їхню справжню вартість. Саме звідси бере початок популярне у нас переконання, ніби "справжній письменник завжди в опозиції" завжди в конфлікті з владою.

Насправді не конче завжди — Ґьоте, наприклад, був сановником, Мальро був міністром культури.

Зрештою – і це вже не тільки письменників стосується – будь-яка людина, яка досягає певного рівня в своєму ділі, не може не мислити політично, в режимі довготермінових стратегій – бо в неї вже ширший овид, з вершини своєї галузі вона, як у футболі кажуть, "бачить поле".

Але в письменника особлива ситуація ще й тому, що він, сказати б, "професіонал почуттів".



Фото від взірця смаку ТаблО-Їда_Ідентифікації під егідою, звичайно! саме УКРАЇНСЬКОЇ правди. Це історично-ідеологічний філіал совєцької, напевно.