Українці "не по крові, а по духу"

Слов'янщина! – який величний гук,
Який широкий і містично темний.
І скільки літ, і як багато рук
Для неї будували храм таємний.
Посеред храму п'єдестал звели,
І статую поставили на ньому,
І вид, немов Ізиді, зап'яли
Покровом щільним ідолові свому.
Стоїть таємна статуя давно,
Час тихо упливає рік за роком,
І досі ще нікому не дано
В лице їй глянути відважним оком.
Леся Українка, Slavus-sclavus

"Отже, "звемось просто українці, бо ми такими єсьмо". Так гордо ознайомила двадцятирічна Лариса Косач своєму "любому дядькові" (постійне епістолярне звертання) й "духовному батькові", Михайлу Драгоманову, який, завважимо, першим (від 1876 р., тобто відколи емігрував з Росії) став уживати у своїх писаннях того самого "етнічного" псевдоніма, що відтак перейшов і до неї – "Українець" (NB: а ще тридцятьма роками раніше так підписався, - правда, не по-українськи, а по-французьки, але також мандруючи Європою й почуваючись вигнанцем, - інший автор, якого в родині Драгоманова без вагань зараховували до українських, - "Mr. Nicolas de Gogol, Ukraninien", згідно з "Almanah de Carlsbad" за 1846 р., - збіг що його навряд чи можна вважати за випадковий!)

Духовною дочкою Драгоманова Лесю Українку вперше назвала свідок, чи не найбільш "віри годний", якого лиш можна собі уявити, - його рідна дочка, Лідія Драгоманова-Шишманова, Лесина "единственная старшая кузина". Ширші свідчення на цю тему залишив інший, молодший кузен-"драгомановець" – професор економіки Світозар Драгоманов (1884-1958, пом. у США), автор розвідки "Вплив Драгоманова на Лесю Українку", але позаяк ця праця є на сьогодні бібліографічним раритетом, то сучасного читача, цікавого хоч щось дізнатися про Лесини "університети" у дядька, доведеться відсилати до все тієї самої застарілої монографії М. Драй-Хмари (див.: Драй-Хмара М, Літературно-наукова спадщина. – с.53-59)

Цікаво що цей факт фамільности Лесиного літературного імени, одже, своєрідної символічної зміни імени родинного - "не по крові, а по духу" (що найпромовістише десиґнує започатковану ХІХ століттям "нову генеалогію" еліти, "велику трансформу" колоніальної шляхти в національну інтелігенцію), - у нашому лесезнавстві й досі якоїсь особливої уваги до себе не привернув.

Як приємний виняток можу відзначити хіба біографію М. Кармазиної, фактографічно вельми сумлінну, див.: Кармазіна М. Леся Українка. – с.55

Причина зрозуміла: М. Драгоманов – за обережним визнанням сучасного дослідника, "чи не найзначніша постать після Шевченка в українській суспільній думці ХІХ століття" (Міщук Р. С. Сторінки великого життя // Драгоманов М. П. Вибране. – с.605), (NB: а якщо абстрагуватися він загальнокультурної харизми та обмежитися суто інтелектуальною історією, то либонь-таки й найзначніша), мислитель воістину органічної, "тканинної" несумісности з будь-яким (не лише російським!) імперським дискурсом, - завжди був, що для Російської, що для радянської імперій, "політично неблагонадійним", або, як назвав його ще Александр ІІ у спеціальному додатку до Емського указу, - "положительно опасным в крае агитатором". (Цит. за: Миллер А. И. "Украинский вопрос" в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.) – СПб: Алетейа, 2000. – с.260). Так він і лишився для постколоніальної культури "не в фокусі". Тих декілька коротких інтерлюдій, що були випали драгомановським студіям у періоди політичного "потепління" (у 1920-ті, коли його безуспішно пробували виставити попередником українського марксизму (тоді-таки було опубліковано й найповнішу (досі!) добірку листів М. Драгоманова до Лесі Українки- у харківському журналі "Червоний шлях" (1923. №4-5)), та в 1960-ті, коли його, не менш безуспішно, "реабілітовано" під личиною борця з "українським буржуазним націоналізмом"*), не встигли забезпечити сьогоднішній гуманітаристиці тривкого ґрунту для розуміння дійсного масштабу цієї постаті.
(  читати далі  )